4

Зинаїда Тулуб

Стояли довгі літні присмерки. Роса впала на трави, прибила на дорозі пил. Настя йшла поруч Сагайдачного положистим схилом з долини, де ховався хутір, і незабаром безмежний степ замкнув навколо них рівне коло імлистого обрію.

У зелених вівсах підпадьомкали перепілки. Пахтіло колосом, полином, медунишником. Ішли житами шарудливі хвилі вітру, хилили колос до землі. А на сході випливав повний місяць. Золотаво-рожевий, напівпрозорий, відділявся він від краю землі і повільно линув угору, густішав, ставав ясним металевим кружалом з кованого срібла.

Настя відхилила голову і жадібно дихала повітрям, повним гірких степових пахощів. Сагайдачний обережно пригорнув її до себе, і йшли вони поруч, ритмічно й легко.

– Настуню, – урвав він мовчання, – я говорив із твоїм батьком.

Настя полохливо стенулась, але Сагайдачний рухом заспокоїв її.

– Він згодний. Після великодня поберемось. Але я бажав би, щоб ти прожила зиму в Києві.

– Нащо? – здивувалася вона.

– Бачиш що, тут, у степу, ти знаєш тільки батьків та рідких гостей, але для життя цього надто мало. Треба, щоб моя майбутня дружина була мені перший друг, помічник і товариш у всіх моїх справах.

– Хіба ж я тебе мало люблю? Чи ти мені не найдорожчий у світі? – палко урвала його Настя.

І біль, і образа забриніли в її голосі.

– Так, любонько. Я все бачу і ціню, але, крім кохання, треба знати життя. Уяви, що довелося б тобі, як пані гетьмановій, вітати чужоземних послів. Ти б не знала, як із ними поводитися, як частувати їх, як відповідати. А все тому, що ти живеш далеко від людей і не вивчила звичаїв. Недурно польські шляхтичі віддають синів та дочок до магнатських палаців, щоб вони до всього придивлялися і розумілися на всьому. Тепер без цього не проживеш. Ти вмієш читати й писати, але тільки по-нашому, а серед панів нашу мову мають за хлопську. Отже, треба вчитися й по-польському, щоб вони не глузували з тебе. А головне, Настушо, треба розумітися на козацьких справах, звикнути до розмов із людьми вченими, набути добрих манер, призвичаїтися до пишного одягу, до зачісок за останньою модою і взагалі стати людиною, на яку всі зважатимуть і на яку я можу покластися в найскладніших і найсерйозніших справах. Та й тобі буде приємно відчути, що нема в мене від тебе таємниць, що в усьому – ти мій перший помічник і що я пишаюся не тільки твоєю красою й коханням, але й розумом і чемністю. Хіба не радість буде мені бачити, як ти царюєш на балах та бенкетах серед пихливого пишного панства?!

Настя слухала уважно, закусивши нижню губу і зосереджено зсунувши брови. Спочатку вона ніби образилася на нареченого, потім трохи злякалася його вимог. Вона й сама мріяла про бали й бенкети. Про них вона чула чимало напівфантастичних розмов і часто з жахом відчувала, яка вона безпорадна дикунка і як не підготована до життя.

– А де ж я там житиму? – спитала вона недовірливо.

– В однієї пані, яка буде тобі найкращим прикладом і найкращим учителем, бо вона надзвичайно розумна й освічена жінка.

– А хто та пані? Як її звуть? – спитала вона по хвилі.

– Галшка Гулевичівна, дружина маршалка мозирського Стефана Лозка. Сам Лозка старий і кволий, а пані Галшці років із тридцять п’ять. Дочка її від першого шлюбу одружилася з сином Аксаковим, і залишився у неї тільки хлопчик-підліток.

Настя мовчала, задумливо гризучи травину.

– Ну, то як же, Настю? Згодна? – повторив Сагайдачний.

– А де ти зимуватимеш? – спитала вона замість відповіді.

– Та, певне, теж у Києві. Справ у мене там сила. Приїзди. Ми бачитимемося щодня.

Настя підвела на нього сором’язливо-радісні очі, і, замість відповіді, схилила йому голову на плече.

Дорога круто звертала вбік, у долину, де тьмяно блищало озеро. Вони присіли на узбіччя біля дороги, і Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, ще повідають одне одному свої заповітні думки.

– Знаєш, Петре, ось ти бажаєш, щоб між нами не було ніяких недомовок і таємниць. Адже ж я зовсім не знаю, хто ти і що. Втретє приїздиш ти до нас, і все якось виходить, що нема в нас часу поговорити. Розмовляєш-розмовляєш, а потім бачиш, що головного і не сказано. Розкажи мені, хто ти, де народився, де виріс, – все-все.

Сагайдачний хвилинку мовчав, ловив і зв’язував уривки минулого, потім заговорив, дивлячись на темну хмару над обрієм, що де-не-де здригалася блискавицею.

– З-під Самбора я, з села Кульчиць… Батько загинув у Московщині, ще за Стефана Баторія. Лишилися ми з матір’ю сиротами. Ніхто не знає, скільки лиха й злиднів ми зазнали… і все ж, поховавши всіх інших дітей, мати віддала мене в науку до школи князя Костянтина Острозького. Важко було хлопові до неї потрапити.

– Як то? – здивовано урвала Настя. – Невже ти не шляхтич? А татко казали…

– Як тобі сказати… Я з околишньої шляхти, що не має ні кілка ні дрючка. Багато нас таких у Самборщині.

– Ось воно що!.. А я гадала… – проказала Настя, і в її тоні забриніло погано приховане розчарування. – А звідки ж у тебе герб?

Сагайдачний сіпнув плечем.

– Хіба ж тобі не все одно, моя зіронько? Хай я не з пишного панства, а втім, турецький султан боїться Петра Конашевича, і пихливий коронний гетьман Жолкевський пише мені чемні листи й посилає послів. Чує старий лис нові часи, як жаба зміну погоди… А я бажаю, щоб ти кохала в моїй особі людину, а не шляхтича і не герби.

Насті стало соромно.

– Та це ж татко казали, а не я… Він усім розповідає, що ти шляхтич, ну я… А мені все’дно, їй-бо… Я люблю тебе, і нікого мені не треба на цілому світі: ані князів, ані королів… А коли не віриш, так… я ніколи цього не робила… Ані батькові, ані матері, ані панотцеві…

І Настя швидко схилилася, і припала до руки Сагайдачного. Він увесь здригнувся, сіпонув руку і схвильовано й ніжно схилився до неї.

– Ну, а далі? Розкажи мені все-все, – просила вона, коли він заспокоївся.

– Далі? Закінчив я Острозьку школу. Князь Костянтин надумав вирядити мене за кордон, як найкращого учня. А для цього потрібні були папери про те ж саме кляте шляхетство, а їх у мене й не було…

Настя щільно притулилася до нього і дивилася йому просто у вічі, як дитина, якій розповідають чарівну казку. Та й що може бути кращого і цікавішого над оповідання коханого про себе.

– Ну? Що ж далі? – схвильовано приспішала вона.

– Забрав я папери одного шляхтича, забитого в бою, і подався з ними за кордон. Ось чому в жодному університеті не чули за Петра Конашевича. А вчився я цілих п’ять років і, повернувшись, знову взяв своє справжнє ім’я і пішов служити до Конецпольських в їх почтах. Та незабаром кинув я Конецпольських і подався до Києва, до Аксака. Але й там не знайшов я талану…

Щось гірке забриніло в тоні Сагайдачного. Настя відчула цю гіркоту й обережно провела рукою по руці нареченого.

– Образили? – напівголосно спитала вона. Сагайдачний на мить запнувся, ніби стало йому боляче пригадувати, але потім опанував себе.

– Гірше… Нікому й ніколи я цього не розповідав… Покохав я доньку Аксакову і вона покохала мене. Але магнат не міг віддати її за бурлаку. Хоч як ховали ми наше кохання, а знайшлися добрі люди – відкрили батькові очі. Він викликав мене до себе, ніби в якійсь справі, і наказав відшмагати мене перед усім панством, потім вкинути до в’язниці як бунтівника й державного злочинця. Все міг би я стерпіти – і кайдани, і навіть смерть, але такого знущання не міг. Я втік на Січ, і з тих часів не випускаю шаблю.

– Ну, а вона? – напружено спитала Настя, несвідомо ревнуючи його до минулого.

– Вона не знала, де я, чекала на мене, мучилася. Аксак перехопив мої листи і примусом одружив її з луцьким каштеляном, розпусним і хворим дідом. Вона не витримала знущання і отруїлася, приславши мені хрестик і пасмо волосся на пам’ять.

– Нещасна, – щиро й полегшено зітхнула Настя. – Ну, а ти?

– На Січі пристав я спочатку до голоти, бо, крім штанів та сорочки, не мав нічого, навіть шаблі. Зробив собі лука та сагайдака, звідки й пішло моє прізвище, потрапив я в молодики до військового шевця Хоми Причепи. Він вивчив мене добре битися на шаблях і всіх низових звичаїв і вже думав засадити мене за чоботи, але тут я став дибки. Він довго гнівався на мене, але коли його було обрано на курінного отамана, він сам вдався до мене по допомогу. Незабаром став я його правицею, бо без мене не міг він кроку ступити. Потім пішов я в походи. Щастило мені в боях. За п’ять років став я і сам курінним отаманом, а потім писарем війська Запорозького. І тоді все сталося по-новому. Знадобилася мені тоді і латинь, і чемність, і шляхетські звичаї. Доводилося мені писати і цісареві, і королеві, і цареві московському… і перемови вести від імені війська. Цінували мене козаки. Та й у походах не знав я поразки… і ось вже вісім років, як я гетьманую… Але не забув я старих образ. Настане день, коли Ян Аксак і всі королев’ята довідаються, як можна наступити на горло Петрові Конашевичу. Не час ще говорити про це, але день і ніч готую я панам свій рахунок. Гартую військо, збираю нечувану силу і рано чи пізно продиктую панам свою волю.

І стільки сили й зненависті бриніло в його тоні, так блимнули в місячних присмерках його вузько посаджені очі, що Насті стало моторошно. Вона зрозуміла, що ця людина фанатично прагне своєї мети і без вагань змете все, що стане на її шляху. І ще зрозуміла, що його кохання тільки тоді буде непорушне й вічне, коли буде у них одна мета, один спільний життєвий шлях, – і стримано і серйозно сказала тому, хто мусить стати супутником її життя:

– Я покохала тебе, Петре, не знаючи, хто ти, але лише тепер я зрозуміла, що ніхто й ніщо не вирве тебе з мого серця.

І Сагайдачний зрозумів: міцно стиснув він її руки щирим братнім стисканням і довго сидів нерухомий, стриманий і зосереджений в своєму щасті.

Примітки

Важко було хлопові… – деталь абсолютно зайва і абсолютно неймовірна. Між найбіднішим шляхтичем і найзаможнішим хлопом існувала нездолання соціальна прірва. Насправді Сагайдачний родом з дрібної шляхти.