3

Зинаїда Тулуб

Та ось зірвалися спросоння собаки, зайшлися хрипким гавканням, кидаючись на когось за густим зеленим чагарником. Долетіло тупотіння коней, зарипів віз, заляскав батіг, і басистий чоловічий голос гукнув хазяїна.

– Гей, хто в бога вірує!

Настя здригнулася, схопилася з місця й кинулася до хати. З клуні вже бігли заспані хлопці, пристібаючи до пояса шаблі, але старий Повчанський перший признав гостей.

– Так це ж Корж із Горпиною! Насте! Стара! Гості приїхали.

На хуторі знялася весела метушня. Загрюкали двері. Залунали голоси. А Корж говорив, витираючи спітніле чоло:

– Життя не стало від панів. Пішли ми світ за очі від цього зілля, хай воно згорить із родом-племенем.

– Добре, синку, добре, – поляскав його Повчанський по плечу. – Мо, помиєшся з дороги? Ач, як тебе запорошило. А то що за хлопці? – урвав він сам себе, зиркнувши на двох засмаглих парубків за спиною Коржа.

Корж не встиг відповісти, коли один з них розплився широкою усмішкою і відповів:

– Та ми – челядь панська. На Січ утекли козакувати. А оце, – хитнув він на купку білявих виснажених хлопців, в грубих білих свитинах, що зупинилися далі біля возів і ніяково бгали свої саморобні повстяні шапки, – це ляхи, тобто панські хлопи. Остогидло і їм спину гнути: теж на волю пішли разом із нами, хоч і не нашого роду і віри.

Поки розвантажували вози, дівчата кинулися по різну харч, і за годину всі знову сиділи за столом, частуючи гостей. Корж їв великими ковтками і розповідав, як пан Бжеський будує замок над Ворсклою і потроху накладає руку на козаків.

– А ви не пробували з ним позиватися? – спитав Сагайдачний, уважно прослухавши його оповідання.

– Поки що – ні. Він не чіпає наших ланів і пасовищ. Здається й позиватися нема чого, та тільки ж це не по закону: хіба можна двічі давати грамоти на ту ж саму землю?

Сагайдачний не відповів, а Корж флегматично розповідав, як він відшмагав Свенціцького і як пан Бжеський покликав його на суд.

– Насамперед не підлягає козак панському присудові, та й за що тут судити? Ну, здер штани, ну всипав Соплі, скільки належало. За що ж тут судити? – щиро спитав Корж, обводячи всіх очима.

Всі так і пирснули з реготу, а Корж набив люльку і казав далі:

– Не пішов я до бісового пана ані ввечері, ані на ранок, ані ще за день. Навіть забув за цю погань. Тільки чую – вночі забрехав мій Мурза. Аж захлинається з люті собака. Встав я, виглянув. Бачу, лізуть до мене панські литвини. «Еге-ге, – думаю, – так це ви по мене, як по ведмедя в барліг? Ну, заждіть!» Узяв я пістолі, шаблю. «Чого вам, – кажу, – треба?» А вони на мене з ломаками. Горпина з переляку з дитиною на піч сховалася. А я як стрільнув, та шаблею, шаблею… Один звалився, інші – врозтіч. «Другим разом, – кажу, – не полізете». Але ще за день прибігає оцей хлопець, – показав Корж на худорлявого юнака з узькою білявою головою, – і каже: «Тікайте, бо сьогодні вночі пан Бжеський проти вас військо висуне, і наказано спалити вас живцем разом із хутором, якщо ви з власної волі не підете на суд». Ото, думаю, заковика! Горпина, звісно, за баб’ячим звичаєм, у сльози, а я почухав потилицю і надумав відвезти до вас дружину з немовлям, а там вже буде видно, що і як. Свиню з поросятами віддав старому Джмелеві, вівці загнав до Мартина-рибалки, а сам пустив чутку, ніби збираюся до Полтави купувати воли. Запріг воза – і гайда в інший бік.

– А як же ці хлопці до вас пристали? – спитав Сагайдачний, покручуючи вуса.

– Оці чорняві догнали дорогою. Я вже за рушницю схопився, думав: женуться. А той білявенький сам до мене прибіг. «Візьміть, – каже, – з собою, бо остогидло в панських попихачах».

– Так, так, проше пана, – захитав головою білявець. – Тен пан Бжеський нас за бидло має. Поки ми в Польщі жили, тен панський звичай нам очі не муляв. А пан Корж мувіл, же й хлоп може на волю втікати. Так я, проше пана, теж на волю захотів.

– Молодець, – похвалив Сагайдачний. – На Січі молодь теж потрібна.

– А як, проше пана, чи не вижене мене вельможне лицарство знов до пана Бжеського через те, що я єстем поляк?

– Хто тебе вижене! Заспокойся! Ні, хлопче, тепер ти не загинеш. А ви, хлопці, теж з Сивери? – звернувся Сагайдачний до смуглявих парубків, що жадібно вминали масну тетерю.

– Еге ж… Тобто ні; прийшли ми з Волині до Бжеського. Осадчий нас привів. На «слободи». Орали ми, косили, а взимку збиралися козакувати. Тільки дороги не знали…

– Ну, а тепер як буде? – підвів голову Повчанський.

– Та хто ж його зна!.. Побачимо.

– Мо б, тут залишилися? У нас тихо, вільно. Сорочки вам справлю, чоботи. А роботою ніхто не силуватиме.

Хлопці перезирнулися.

– Та… хто ж його зна… Подумаємо.

– А звісно, звісно… – заквапився Повчанський. – і горілка є, і ситі будете. їж, скільки здужаєш. Ось спитайте Максимку чи то Тимка, – хитнув він у бік своїх пахолків.

– Та що ж, ми і так бачимо, – зніяковів парубок.

Він хотів сказати, що остогидло йому в хлопах, але незручно було образити гостинних хазяїв. Проте другий, молодший і завзятіший, бовкнув без хитрощів:

– Не на те втекли ми від пана Бжеського, щоб шило на швайку міняти. Проживемо й без панів.

Кров ударила Повчанському в голову, але він стримався і в’їдливо відповів:

– Молодий ти ще, хлопче, щоб так відповідати старій людині. Та хіба ж я пан?! У пана хлопа мають за щось гірше від собаки, бо собака у пана в покоях живе і на м’якому килимі спить, а хлоп стоїть біля порога без шапки. А в мене хлопці за одним столом сидять, з одної чарки п’ють, як рідні сини.

Товариш штовхнув хлопця в бік, і він тільки тоді зрозумів, що бовкнув зайве. Він зашарівся, знітився безпорадно закліпав очима, а Сагайдачний ковтав пінясте пиво, і загадкова усмішка ховалася в його бороді.

Після вечері Корж із Горпиною пішли відпочивати. Тиждень були вони в дорозі, і Горпина зовсім знесиліла, а Настя вийшла до нареченого.