2

Зинаїда Тулуб

Минали дні, а Настин опір не меншав. Селім уже не намагався взяти її силоміць, але щовечора приходив до сералю і довго сидів біля неї, курив наргіле і, вивчивши кілька українських слів, повторював:

– Насте – троянда! Запашна й колюча троянда. Солодко дихати її ароматом, але чому вона холодна, як медуза, і, як медуза, опікає своєю красою?

Настя мовчала й байдуже відверталася, нібито не до неї були його слова. І Селім мимоволі губився. Вперше за своє життя бачив він таку байдужість. Упертість, жах – це було зрозуміло, але байдужість – ні. Для Насті він не існував, ніби замість живої істоти перед нею була порожнеча.

Він надсилав їй пишні оздоби й подарунки. Венеціанські й перські купці приносили їй коштовні мережива, обручки найтоншої роботи, шовковий газ, прозорий, як ранкова імла над морем, усипаний діамантами, ніби оббризканий росою. Настя байдуже переглядала все, наче книжку з малюнками, і відсилала купців, не залишаючи собі нічого.

Тоді приходили садівники, прикрашували її покої гірляндами зелені, приносили китиці рідких квітів і кошики смуглявих персиків, прозорих виноградних грон, синій інжир і свіжий мигдаль. Настя нюхала квіти й відверталася. Все це було таке чуже, таке відмінне від рідного степу, від безмежно дорогої рідної батьківщини.

І Селім божеволів. У розпачі наказував він привезти з-за гір степових, сором’язливих квітів: рум’янок, медуниці, червоної калини, чебрецю й ковилю. Настя рвучко пригорнула їх до себе, довго плакала над ними, цілуючи напівзів’ялі пелюстки, але коли Селім наближався до неї, ставала ще мовчазнішою і відчуженішою.

Селімові западав під ногами грунт. Він відчував, що сам стає невільником своєї бранки, що покохав уперше эа своє життя. Він наказав двірському поетові складати на пошану Насті газелі та рабайяти на зразок творів Ґазі-Герай хана, Омара Хайяма, Омара та Хаканія – і поет щовечора приносив йому нові пісні, написані арабською в’яззю на довгих згортках пергаменту, але Настя презирливо зиркала на ці згортки, а коли євнух ламаною польською мовою спробував перекласти їй складні витончені метафори двірського поета, обурено тупнула ногою й вигукнула:

– Ану, геть звідси! Не розумію і не хочу розуміти, що тут надряпано! І без того все мені тут остогидло.

І Селім вигнав улюбленого поета, а вірші його кинув у вогонь. Вія наказав своїм колишнім одалискам прислуговувати Насті і вчити її по-татарському і здивовано помітив, що вчиться вона охоче, навіть намагається вимовляти як справжня татарка. За місяць Настя так призвичаїлася до татарської мови, що Селім заговорив із нею одверто:

– Я пильную і шаную тебе, як квітку, створіння аллахове. Чому ж ти така жорстока до мене?

– Я вільна жінка, – гордо відповіла Настя, – а вільна людина ненавидить того, хто купив її за гроші і держить у неволі.

І знов пішов Селім, розгублений і збентежений. Відчинити свій палац і перетворити свій побут на європейський, як у греків та генуезьких купців, він не міг: весь мусульманський світ повстав би проти нього, як проти віровідступника, та й не наважився б він піти проти свого закону та звичаю, тому, не знаючи, що робити, викликав відомого шейха, щоб той дав йому добру пораду.

Вислухавши Селіма, шейх довго мовчав, чи то міркував, чи то удавав, що міркує, щоб надати своїй пораді більшого значення і нарешті відповів тайнозначно і пишномовно, як всі східні вчені та мудреці:

– Вода м’яка, гнучка і текуча, а камінь нерухомий твердий. Але минає час – і вода пробиває каміння, вигладжує його, та для цього треба багато часу і ще більше води.

– Хай ворон чекає сторіччя, живлячись мертвечиною, – спалахнув Селім. – А я, як орел, хочу живої крові. Хай мить, та моя, поки я молодий і поки квітне її дівоча краса.

Шейх ще нижче схилив свою мудру голову і зітхнув:

– Ти відповідаєш, як метелик, що живе один ранок. Не шукай хвилинної насолоди, бо кохання догорить на світанку і білий саван без швів покриє твоє шлюбне ложе. Але кохання – це життя.

– Так що ж мені робити?

– Зроби її господинею свого дому. Хай хоча б у межах його відчує вона свою волю і владу. Привчай її до себе, шануй її, будь покірливий у дрібницях, щоб у головному скорилася вона тобі. Не ображай її земляків і невільників її віри. Не чіпай ані словом, ані рухом того, що їй дороге. І пам’ятай наш мудрий закон: «Якщо ти хочеш взяти собі дружину з невільниць, – введи її в свій дім, обріж їй нігті, скинь з неї одяг і ім’я рабині, і хай вона сорок днів плаче й сумує за рідною землею, за братами своїми, за матір’ю і за батьком, а потім ввійди до неї, і розділи ложе її, і назви її дружиною своєю перед аллахом і перед людьми».

Селім стенув плечима:

– Вона вже сто сорок днів живе під моєю покрівлею і однаково фиркає на мене, як дика кицька.

– Якщо камінь твердий, – треба більше води, – невловимо посміхнувся шейх і підвівся з місця.

На тому й закінчилася їх розмова. Шейх повернувся до себе, діставши багатющий вакуф, а Селім хоч спочатку й обурився, – вирішив скоритися шейхові.

Він більше не докучав Насті своїм коханням, але дозволив невільникам-козакам святкувати неділю й дав їм кращу їжу, а коли Настя зустрічала його привітніше, – сипались на них нові милості.

І Настя повільно й непомітно перестала дивитися на нього, як на недолюдка, проте суворо відштовхувала кожен натяк на зближення. Перед Селімовими очима нібито замайоріла надія, що Настин опір незабаром розтане, але султан викликав його до Стамбула й послав на перську війну. Селім був у розпачі. Він надіслав Насті розкішні подарунки й наказав своєму заступнику Абдулові виконувати всі її накази, як справжньої господині, але стежити, щоб вона не втекла.

Настя полегшено зітхнула. На добрих півроку, а може й на рік, звільнилася вона від щохвилинної небезпеки, але думка про втечу ані на мить не покидала її. Вона жваво цокотіла по-татарському, вивчилася всіх кримських звичаїв і замовила собі кілька простих фередже, ніби щоб подарувати їх бідним татаркам, які приносили їй гірських ягід та квітів, і одне з них заховала для себе.

«Одягну фередже, вийду – і ніякий шайтан мене не знайде, бо татарам заборонено, під загрозою смерті, наближатися до чужих жінок. Аби дістатися до Каффи, до чужоземних кораблів. Подарую їм свої перли, хай відвезуть мене за них до християнських берегів, а там уже все обійдеться».

А час минав, і воля не приходила. Коротшали дні, море гнівно билося об скелі і вило ночами. Минав листопад, коли Настя мусила їхати до Києва і подорож, що так збентежила її дома, здавалася тепер недосяжною, казковою мрією:

І вмирали надії, як листя восени. І вночі, коли засинав беглер-беїв палац, часто плакала Настя в своїй розкішній клітці й билася об грати вікон, щоб болем притамувати розпачливий сум. А на ранок підводилася з важкою спорожнілою головою й червоними повіками, і тоді покірливо вклонялися євнухи перед царицею сералю. Тоді ховалися від неї колишні наложниці беглер-бейові, лякаючись її погляду, і тільки маленька татарочка крадькома зазирала в її покої і пошепки розповідала жінкам, що знов сумує Гюль-Хуррем, Троянда Щастя, як прозвав Селім свою господиню.

Примітки

Газель – вірш на 24 рядки, де рима йшла одна через увесь вірш. Рабайят – вірш на 4 рядки, форма перська.

Газі-Герай (? – 1608) – хан, ханував у Криму в XVI сторіччі (в 1588 – 1608 рр.), залишив книгу віршів під назвою «Соловей і троянда». Один із найкращих поетів Криму.

Омар Хайям – відомий перський поет XI сторіччя (1040 – 1123 рр.), теж астроном, що запровадив новий календар, де замість року місячного почав рахувати рік сонячний; був директором астрономічної обсерваторії в Мерві. Хаканія – відомий поет XII сторіччя.

Якщо ти хочеш взяти собі дружину з невільниць… – Второзаконня, 21, 10 – 13.

Вакуф – духовне володіння, маєток, подарований мечеті або комусь із мусульманського духовенства, або призначений на добродійні справи.