4

Зинаїда Тулуб

Але Кайтмаза не брехала. Вона зненавиділа Сафара за те, що він продав Настю, не дочекавшись Гасанової відповіді, і думала помститися, видравши Горпину з його лабет. Навмисно приклала вона до її ноги звичайне горіхове листя, що відбирає жар, але не лікує карбункул, і запевняла Омира, що доведеться відняти їй ногу. Довідавшись про лихо Нур’ялі, вона надумала вбити двох зайців – продати йому Горпину за дурничку і цією послугою сплатити Шафіге свій борг.

А Шафіге не знала, що й робити. Порадилася з Медже, з Джевгер, із Салтанет, і вони ухвалили допомогти товаришеві дитячих років. Медже дала срібну обручку, друга – золотий дукат із шапочки, третя – гаптовану маграму. І зібралося більше, ніж запросив за Горпину Омир. Досвідченим оком оцінила Кайтмаза зібране. Так, цього, певно, вистачить. Залишиться навіть Кайтмазі з дочкою. І, зав’язуючи свій клунок, Кайтмаза знову і знову наказувала, щоб Нур’ялі конче приїхав у п’ятницю до Каффи.

Нур’ялі справді часто возив туди човником садовину й городину, сплачуючи отак рештки свого боргу Халілеві. І на цей раз наказав йому Халіль відвезти на базар двісті запашних динь і кілька сапетів персиків та інжиру.

Ранок був сонячний, кришталевий. Тихий, які бувають тільки на початку осені. Море мліло в ніжній млості, і в заштиленому його атласі відсвічували перлові верхів’я хмаринок. Легкі пустотливі хвильки з дзвінким сміхом набігали на обмілини й шепотіли щось ласкаве, спадаючи на пісок. Мліли гори в бузковій імлі, наливалися долини синню і, наче високі чорні свічки, нерухомо стояли кипариси, відтіняючи сліпучу білизну будинків із плескатими дахами, що розсипалися крейдяними кубиками по схилах гір.

Нур’ялі ліниво рухав веслами. Ялик ішов плавно, наче тихою степовою річкою, і повільно пливли повз нього шпилясті скелі, урвисті миси й зелені бухточки із золотими серпами відмілин уздовж хвиль. Голі татарчата хлюпосталися сторч головою, лунко й радісно викрикували. І пахтіла земля, огріта сонцем, пахощами лавра, горіха й тамариску, гірськими смолами, кипарисом. І здавалося, що тануть думки в променистій дрімоті, в млосному блиску, в пахощах південної землі.

Обминувши мис Святого Іллі, Нур’ялі побачив Каффу. На тлі похмурих генуезьких веж затока розквітла жовтогарячими, білими й пурпурними парусами, наче роєм тропічних метеликів. Високі, швидкоплавні сандали раз у раз випереджали його човен. Білокрилі фрегати й бригантини завмирали на обрії, наче повиснувши між небом і землею в опалових випарах моря.

Але Нур’ялі звик до цієї краси і задумливо гріб веслами, мугикаючи протяжний виспів, і тільки коли близько-близько пройшов вантажений рибою баркас і знайомий рибалка гукнув Нур’ялі, блиснувши білими зобами, він наче прокинувся і наполіг на весла.

Коли Нур’ялі вийшов від городника, якому Халіль приставляв овочі, хтось обережно сіпнув його за плече. Він обернувся: Кайтмаза.

– Шафіге тут, – сказала вона, відводячи його в куток. – Ми прийшли по Сафарову бранку і зранку чекаємо на тебе.

Нур’ялі мовчав, наче громом прибитий. Що діяти? Шафіге завжди вигадає якусь нісенітницю. Хіба є в нього гроші на бранку?

– Ходімо, – настирливо повторила Кайтмаза.

Але рибалка не рухався.

– Постій, – зупинив він циганку. – Я ж казав, що в мене нема грошей.

– Не турбуйся, – засміялася Кайтмаза, і смугляве обличчя її освітилося снігом зубів. – Нам тільки треба знати, чи подобається вона тобі, чи ні.

Нур’ялі знизав плечима і рушив за нею. І мимовільне хвилювання стиснуло рибалчине горло. До невільництва він, звичайно, звик, бачачи щодня тисячі бранців, але становище господаря якось не пасувало до його злиденного кубла. Воно, звісно, жити самому не можна, але чим годувати її, де взяти одяг? О, ця Шафіге! Хіба так роблять?

– Тут, – урвала циганка його міркування.

Горпина лежала на соломі в комірці. Вона відпочила після подорожі, засмагле обличчя посвітлішало, помолодшало, стало свіже і, не вважаючи на скорботно-сумний погляд і зморшку страждання між бровами, їй можна було дати не більш як двадцять років. Очіпок загубила вона десь у степу, в ніч, коли ділили ясир, і тепер дві товсті важкі коси лежали на її грудях, наче чорні гадюки.

Шафіге сиділа над нею, очікуючи.

– Бач, яка вона красуня, – зустріла вона брата, сором’язливо загортаючись у фередже.

Нур’ялі мимоволі зашарівся. Не звик він дивитися на жінок з незакритим обличчям. Горпина схвильовано відвелася. Великі імлисті очі дивилися запитливо й тривожно, марно силкуючись зрозуміти горлову татарську мову.

Горпина вподобалася рибалці, але, ховаючи замішання, він роздратовано відповів:

– Все це добре, Шафіге, але грошей у мене немає. Нащо ти мене покликала? На глум і ганьбу?

– Ні, гроші є, – всміхнулася під серпанком Шафіге, – з її тону він угадав її усмішку. – Ми з Медже, Салтанет та іншими надумали зробити тобі подарунок. Нам тільки треба знати, чи подобається вона тобі, чи ні.

– Я не можу приймати таких подарунків, для мене це надто дорого.

– Знов тієї ж! – обурилася Шафіге. – Кажуть тобі, що все зроблено. До того ж, Омир віддає її за дурничку. Кажи просто: вона подобається тобі чи ні?

Нур’ялі мовчав.

– Ну? – допитувалася Шафіге.

– Ну, подобається. Жінка гарна, нібито й здорова. Ось тільки, що в неї з ногою?

Бачачи, що Нур’ялі згоджується, Кайтмаза спритно розв’язала їй ногу, і рибалка побачив звичайний карбункул, як від укусу гадюки або тарантула. Кайтмаза не збрехала. За тиждень-два жінка буде здорова. І радісна усмішка пробігла його вустами.

– Ну, спасибі, Шафіге. Спритні ви, жінки… Завжди доб’єтесь свого. Але як ти сюди потрапила? Як ти не боїшся мулли?

– Я сказала чоловікові, що піду до Біюк-Джами на прощу. А Омир гадає, що я твоя дружина. До того ж, під фередже всі ми однакові.

Нур’ялі більш не сперечався. Кайтмаза віддала гроші Омирові, розшукала ноші, поклала на них хвору. Нур’ялі взявся за один край, Шафіге – за другий.

Швидко поминули вони кілька тихих каффських завулків і, опинившись у порту, обережно поклали Горпину в човен.

Примітки

Маграма – шарф на голову одруженої жінки.