5

Зинаїда Тулуб

Весна відцвітала. Рябів базар синювато-зеленим кропом, червоною редькою, першими черешнями, шпарагою й кучерявою салатою. Розквітли воскові чаші магнолій та білі лілеї. В горах краплинами червоного сурику палали величезні маки. Обличчя взялися засмагою. Пересохли весняні потоки води, і мліли в спеці ясно-жовті гори в бузкових жилках шкарубин. Кривими турецькими шаблями горіло сонце на хвилях; а хвилі йшли до землі зеленими прозорими кучугурами і а глибоким гуркотом падали на піски.

Зранку потяглися до збірного місця гості та співучасники ревану в святкових мештах, халатах і шапках або завивалах. Збиралися в одному з каффських передмість, у хані Бекировому.

Там серед саду була велика кам’яна тераса, оздоблена килимами й подушками. Біля одного із стовпів стояв прапор чинбарів, найстаршого з цехів. Це був високий держак, оббитий зеленим шовком і перев’язаний золотим галуном. На кінці його була прикріплена зелена дощечка з вирізьбленим словом «Аллах» візерунчастою арабською в’яззю. Біля другого стовпа стояв на трьох ніжках дерев’яний конус, на зріст людини заввишки, обвішаний сухозлотицею, паперовими квітами та строкатими стрічками. Позолочений місяць вінчав його вістря. Це був так званий нагим – знак веселості. Тут приймали статечних гостей та улемів, частували їх кавою та люльками, варенням та горіхами в меду.

Навколо тераси юрмилися майстри, що мали приймати реван, у білих сорочках, в оксамитових безрукавках, гаптованих золотом і обшитих галунами, в срібних поясах і жовтих сап’янових мештах. І в кожного був перекинутий через плече шовковий або бавовняний пештимал, заправлений на лівому боці під пояс.

За кілька хвилин прибув і серчешме з прапором братства. Він встановив його біля другого стовпа, поруч нагима. Чауш подав знак. Вдарила музика, загуркотіли турецькі даули-барабани, задзвеніли бубни-даре, заспівали тулуб-зурни, підхопили ріжки та гобої.

– Танцюйте! – крикнув молодий чауш.

Але не встигли закружитися танцюристи, як прийшли дервіші та мулли в зелених завивалах і халатах.

– Що це за опудало?! Блазень, чи що? – ахнула Горпина, показуючи на дервіша в новому халаті з барвистих шматків грезету та шовку.

Вони з Оленою стояли в юрбі цікавих біля воріт, закутані в нові фередже.

– Це дервіш, татарський чернець, – тихо відказала Олена. – По закону вони повинні ходити в дранті, але не кожному це до вподоби. Ось вони й шиють собі халати з шматків: і чисто, і чепурно, і закон не порушено, бо не з цілого шито, а з окрайків.

– Здорово! І вовки ситі, і вівці цілі, – зареготала Горпина, розглядаючи відгодованого дервіша, начебто загорнутого в окрайкову ковдру.

Музика раптом урвалася. Мулли і дервіші розташувалися на терасі, і серед глибокої тиші старіший із мулл почав молитву. І ті, що приймали реван, і гості, і цікаві – всі, як один, підіймали руки до неба.

– Здіймай руки, бо нас виженуть геть, а то ще й поб’ють, – пошепки кинула Олена Горпині і простягла до неба свої засмаглі долоні.

Мулла читав урочисто й виразно, згадав сімдесят пірів, винахідників ремества. І після кожного його вигуку юрба відповідала:

– Амінь!

Потім знов залунала музика, і майстри почали шикуватися в урочистий похід. Треба було вийти на гарматний постріл за міську смугу, бо Каффа і морське узбережжя належали Туреччині, а реван мусив відбутися на татарському грунті.

Першими вишикувалися сурмачі і три підмайстри з нагимом, знаком розваги. За ними – серчешме з прапором братства і уста-баші цеху чинбарів з прапором свого цеху. За ними – кухар з величезним ополоником і два помічники з казаном, в якому можна було зварити вола.

За кухарем стали по двоє всі, що приймали реван, а далі – старі майстри, уста-баші, нахип та інші ремісницькі старшини, а за ними – підмайстри, учні, гості, родичі й просто цікаві.

Довгою барвистою стрічкою потягнувся похід карасубазарським шляхом. Строкаті шовкові халати та пештимали мінилися і блищали на сонці всіма фарбами веселки.

Похід поминув міську браму, кладовище з чорними стрункими кипарисами та строкатими тюрбе з баньками, що дивовижно скидались на дині-канталупки. Навколо жовтіли скелі всуміш із пишною зеленню садів та гаїв. Далі починався старий буковий ліс, темний і прохолодний, як священні діброви друїдів. Буки були старі, мохасті. Росли вони купами, по кілька стовбурів від одного кореня, і кожен стовбур був на два-три обіймища завтовшки. Широкими наметами розкинулись вони над головою і шелестіли сліпучо-зеленим травневим листям, і далеко було видко в лісі, наче під склепінням величезної мечеті з густими кущами колон і складних переплутаних арок. Чимало оленів і диких кіз трапляється по цих лісах, а ще більше співочих птахів. Але принадніші над усе галявини-чаїри, порослі соковитою травою.

На одному з таких чаїрів поставили з ночі три намети і розчистили широкий майдан, де мав відбутися реван. Головний намет для поважних гостей та улемів було пишно прикрашено подушками та килимами поверх матраців, і дві жаровні, повні червоного жару, стояли посередині для курців. По інших наметах килими й подушки були простіші, і замість жаровень було насипано на землі дві купи жару для люльок.

Помітивши намети, музика вдарила марш, і, вступаючи на реванний майдан, усі розташувалися за призначеним ладом: нагим і прапори поставили перед головним наметом; кухар та його помічники подались до кухні, а всі, що приймали реван, виладналися в три ряди обличчям до прапорів, замикаючи собою четвертий бік майдану. Біля їх ніг розташувалися музиканти. І знову почалися танці. Гості змішалися з майстрами та їх родичами. Одні танцювали, інші випробовували силу в боротьбі, а більшість сиділа вздовж наметів і поважно курила, милуючись з молоді.

За годину до півдня був готовий обід, і поки кухарі наливали повні чани баранячої чорби і плову і накладали миски й блюда шашлику, по наметах урочисто мили руки. Потім підмайстри внесли до кожного намету по п’ять столів з дерева або з шкур, кожен на двадцять їдців. Столи були круглі, з пов’язаними навколо рушниками замість салфеток. На кожному стояв кошик пухкого білого хліба і п’ять блюд та стільки ложок, скільки людей могло вміститися навколо. Хто не потрапив до столів, той розташувався на траві на майдані – і всім вистачило і чорби, і курячого пілаву з рижу, і шашлику, і баклави з медом, і халви, і горіхів. Пили кумис та бузу або катиш, від якого нудило незвиклу людину. Почесним гостям подавали запашний щербет і трояндовою олією, гарячу каву і наргіле.

По обіді розпочали церемонію.

З наказу серчешме майдан звільнили від їдців і вкрили килимами. Нахип сів посередині на місці, що належало самому Магометові, а з боків його, замість померлих пірів, розташувалися уста-баші цехів.

І кожен уста-баші зайняв місце, що належало пірові його ремісництва.

Тоді серчешме підійшов до нахипа і, низько вклонившись, спитав:

– Чи дозволиш, господарю й отче, відчинити двері тим, що жадають?

Нахип мовчки хитнув головою. Тоді серчешме підступив до тих, хто приймає реван, і, виладнавши їх по двоє, наказав їм покласти руки на тім’я, потім обернувся до нахипа, став поруч старшого підмайстра, узяв його за ліве вухо і почав голосно читати молитву пірам, благаючи благословення всім, що приймають реван.

Горпині стало ніяково.

– Ходім звідси, – прошепотіла вона. – Гріх дивитися, як моляться бусурмани.

Але Олена тихенько засміялася, лукаво виблискуючи карими очима в прорізі фередже,

– Не бійся, серденько. Іслам не реп’ях, до запаски не причепиться. А хіба не цікаво дивитися, як вони виставляють?

– Оце вони зараз перетворюються на майстрів? – допитувалася Горпина.

– Ще ні! Він ще спочатку надере їм уха та ще і по шиях надає, – тихенько посміхнулася Олена. – Я вже бачила, як воно робиться. Адже ж і мій Панас приймав реван чотири роки тому.

– Панас?! – жахнулася Горпина. – І молився разом із мусульманами, і бусурманські попи благословляли його?!

– А що в нього відпало? І чортяці вклонишся, аби не визискували. Он, дивись, той чорнявий скраю. Це грек, православний, а теж приймає реван. А той худорлявий поруч Нур’ялі – вірменин.

Горпина з жахом дивилася на Олену. Обусурманилася зовсім жінка. З першим-ліпшим татарином розмовляє, як із рідним.

А Олена продовжувала, ніби читаючи в її думках:

– Ти молодша за мене тільки на п’ять років, а така ще дитина. Нічого не навчило тебе життя. Справа не у вірі: гріх убивати, красти, шахраювати… А це… Та я з твоїм Нур’ялі швидше порозуміюсь. ніж із нашим паном. Хіба наша шляхта пустить мене до себе на поріг? Допоможе в лихові? Або перший-ліпший з нашої статечної старшини? Та эдохни йому людина під ворітьми – він і оком не поведе. А хто тебе пожалів? Нур’ялі. А чому? Та тому, що він сам бідний і чуже лихо йому зрозуміліше.

Горпина мовчала. Боязко було вірити Олениним словам, що розбивали щось заповітне, всмоктане з материним молоком і принесене з далекої рідної землі. А все рідне – таке близьке, таке дороге… і боляче було чути, як просто й легко руйнує Олена звичайні перегорожі і закони буття. Хороша вона людина – чула, сердечна, легко в нею, ніби сто років знаєш її, а все ж таки гріх сміятися й глузувати з таких речей.

А реван відбувався за старовинним складним ритуалом.

Серчешме урочисто читав молитву і раптом ступив наперед, потягнувши з собою головного підмайстра. І всі, що теж приймали реван, ступнули за ним.

Глядачі уважно стежили за ними, і така запанувала тиша, що чути було, як далеко-далеко у лісі подав свій голос гірський олень. А серчешме знов напівголосно читав урочисту молитву і знов ступнув до нахипа, і за ним потяглася вся зграя.

Після третього кроку серчешме низько вклонився нахилові і вдруге спитав його:

– Чи дозволиш, господарю й отче, відчинити двері тим, що жадають?

І нахип мовчки схилив голову, а серчешме випустив підмайстрове вухо, вистрибом наблизився до нахипа, поцілував йому руку, щось прошепотів йому на ухо і повернувся на своє місце.

Підмайстри не рухалися: наче скам’яніли з піднесеними руками, притуливши їх долонями собі до тім’я. Серчешме зняв із старшого підмайстра його пештимал, тричі обмотав йому стегна тим пештималом і зв’язав вузлом кінці.

– Зачинених дверей не відчиняй, але відчинених на замикай. Мало заощаджуй, але добре їж, – пошепки приказував йому серчешме, і слова його бриніли, як заклинання, потім знов схопив його за вухо лівою рукою, нахилив йому голову, міцно ляснув долонею по шиї і відштовхнув до нахипа. Підмайстер мало не впав від несподіваного стусана, але, пригадавши накази старих майстрів, поцілував руки нахилові, своєму уста-баші і тому майстрові, який навчав його майструвати, потім відступив і став позаду всієї зграї, а вся вона ступнула крок до серчешме, а той повторив з кожним з підмайстрів ту ж саму церемонію.

Коли останнього підмайстра було підперезано пештималом, нововисвячені майстри піднесли нахипові чудового шовку на халат, а калфа-баші, чаушеві та серчешме – сукна. Потім кожен з них подарував по шапці або по парі чобіт тому майстрові, в якого він учився.

Тим часом серчешме розв’язав за одним із наметів два клунки з шовковими хусточками та величезний лантух запашного турецького мила. Він брав брусок мила, загортав у хустку і роздаровував на спогад гостям, починаючи із старіших і найповажніших.

Сонце схилялося до обрію, зникало десь за горами. Спадала спека. Дехто поспішав додому, але молодь залишалася в лісі до ранку. Запалали вогнища, кухарі взялися готувати вечерю.

Залишалася остання дія – розв’язання запон. Серчешме викликав нововисвячених до намету і там, розв’язуючи пештимали, діставав від кожного по кілька срібних грушів і, непомітно ховаючи їх у кишеню, кидав йому пештимал на плече.

Під урочистий марш повернулися молоді майстри до головного намету. Розпочалася вечеря. Радісні й безжурні, знищували вони смачний пілав та шашлик, зголоднівши на свіжому повітрі.

Сутеніло. Підмайстри розвішали на дротах барвисті ліхтарики. Здавалося, ніби в таємничій гущавині лісу розквітли величезні вогняні квіти.

Короткі присмерки на півдні. За півгодини чорна ніч розкинулася над землею. Низько і ясно горіли зорі, ніби заплутавшись у гіллястих буках. І так само яскраво горіли блищики на галявинах. У лісі квітли дикі орхідеї, аромати їх зливалися з подихом лаврів та кипарисів, з теребінтами, горіховим листям, полином та гірськими травами в якийсь дивний, гострий і пряний букет.

І дзюрчали струмки і нічні цвіркуни сотнями, тисячами бубонців, підвішених до гіллястих дерев.

Усю ніч не вщухала музика. Танці чергувалися зі співами та розмовами. Золотими кущами палали на галявинах вогнища. Над ними кружляли величезні нічні метелики. Хтось витягнув тулуб-зурну, заспівав чабанських пісень, звучних, як гірські струмки з-під снігу, і чистих та прозорих, як льодові цівки гірських джерел.

Біля другого вогнища розповідали казки, барвисті і заплутані, як арабеск східних килимів або мозаїка старовинних мечетей. Дехто куняв. Але було так хороше, спокійно й тепло, що не хотілося додому. І втомлені лягали під наметами або просто тут на траві, підклавши під себе халат.

А молодь уже співала, підкидаючи хмизу до вогнищ і милуючись з вогняних джмелів-іскор, що тихо згасали в темряві.

Примітки

Друїдизм – релігія старих кельтів. Вони обожнювали дуби та інші дерева й мали священні гаї, де жерці-друїди приносили жертви.

Паклава – пиріг з листкового тіста, перекладеного горіхами і помащеного медом.