6

Зинаїда Тулуб

За шість тижнів після ревану відчула Горпина перші болі. Вона розбудила Нур’ялі і послала його по сусідку, стару Тайфіде. Тайфіде була досвідчена повитуха. Всю ніч просиділа вона в саклі Нур’ялі, намагаючись полегшити Горпинині муки. І що гірш ставало Горпині, то самотніше й сумніше було їй на серці. До сліз хотілося почути хоч слово рідною мовою, і замість татарських вивчених слів лилися з вуст їй знайомі з дитинства вигуки й голосіння.

Нур’ялі сидів у комірці, готовий з’явитися на перший поклик. Не знав він, що робити, чим допомогти, і жалість, і почуття своєї провини стискали йому серце до болю.

Наближалася громовиця. Гучнішав гуркіт грому, і раптом, спалахнувши холодним синім полум’ям, зірвався вихор. Загуркотів грім – і злива полилася на сади, на гори й на білі кубики Чабан-Таша. По рівчаках загриміли гірські потоки, волочачи уламки скель і кругляки.

А Горпина вже кричала голосно, моторошно й лунко. Нур’ялі стискав скроні руками… Чи не збігати до Каффи по італійського лікаря, якому він часто приставляв рибу? Або покликати муллу прочитати молитву?

Час минав. Ніхто його не кликав, не посилав ані до Каффи, ані до Чабан-Таша. Горпина або стогнала, або кричала щось незрозумілою степовою мовою, потім заспокоювалася і стиха схлипувала. І тільки вранці, коли зазирнув у віконце каламутний світанок, вбігла до комірки розкуйовджена Тайфіде і крикнула йому з порога заповітне слово:

– Радісна звістка!

– Хто? – спитав Нур’ялі чужим, мертвим голосом.

– Світло очей твоїх – син! – відповіла бабка і звичним рухом простягла руку по подарунок.

Нур’ялі мовчки сунув їй запотілу в долоні монету і кинувся до Горпини.

Вона була блідіша за маграму, якою були пов’язані її буйні чорні коси. Великі страдницькі очі глянули на нього променистим потойбічним поглядом, яким завжди дивляться поліжниці або люди, що зазирнули смерті в вічі. На блідих безкровних устах промайнула усмішка. І ледве помітним рухом вій показала вона на щось маленьке й червоне, що верещало поруч неї в пелюшках.

Нур’ялі мовчки схилився до дитини і впіймав засмаглі Горпинині пальці.

– Не займай її, Нур’ялі! Вона змучилася. Хай трішки засне, – підійшла баба і тихо вивела його з саклі.

Горпина заплющила очі. Повитуха тихенько гойдала дитину і поклала її в колиску, потім прилягла на міндер відпочити.

Тихо-тихо було в саклі. За вікном шуміло море, наче дихав під скелями якийсь велетенський звір. У голові порожнеча. Хвилинами здавалося Горпині, ніби падає вона разом із ліжком у прірву.

Вільна. Вона вільна.

Мовчки повторювала вона це слово і не відчувала ані радості, ані полегшення. Хвилинами проймав її тіло глухий, притамований біль, відгук минулих страждань, і все було байдуже, як людині, що була на порозі смерті. І не помітила Горпина, як глибоко заснула.

Прокинулася вона аж опівдні, коли по-святковому причепурена сакля виповнилась сонцем і голосами. Навколо неї товклися жінки й дівчата з Чабан-Таша. Вони готували частування й прикрашали саклю квітами та китицями з лавра й кипарисових гілок. Помітивши, що Горпина прокинулась, вони почали віншувати її, бажаючи всього кращого їй і дитині, і кожна обдаровувала чим-небудь. Немовля лежало поруч Горпини, добре сповите в чистих пелюшках. На столі стояла тільки що спечена баклава, лимонний шербет, чорнослив, горіхи в меду та різні ласощі.

– Ідуть! Ідуть! – раптом закричала з порога десятирічна Субан, небога Шафіге, красива й метка дівчинка в малиновій фесочці з пофарбованими хною кісками.

Шафіге заметушилася в саклі.

– Бабусю! Бабусю Тайфіде, швидше! Треба перенести Горпіне до комірки! – крикнула вона, нашвидку ховаючи якісь ганчірки й рушники.

Жінки кинулися до хворої. Тайфіде тягла подушки. Медже з гуркотом пересувала лави. А в дворі вже гавкали собаки, і голос Нур’ялі заспокоював їх.

– Курт! Беракіш! На місце!

І на порозі виріс мулла з муедзином. Жінки спустили свої фередже.

Горпина захвилювалася. Нащо прийшли сюди ці люди в зелених завивалах з довгими сивими бородами? Що їм треба від неї і її дитинчати? З забобонним острахом підвелася вона і закрила немовля. Але мулла попростував до колиски й відкинув серпанок.

– Нащо закриваєш його, ханум? Ми йому лиха не вдіємо.

І простяг над дитиною руки, урочисто промовляючи співучим речитативом:

– Лла ілла іль алла, Магомет регуль алла.

Горпина затремтіла всім тілом, немов дитина мусила загинути від магічної формули, повної лихих чар. Вона напівпідвелася, задихаючись від жаху, – і материн інстинкт раптом прокинувся в ній з нечуваною силою. Це її дитина. Плоть від плоті й кров від крові, чиє маленьке життя куплено ціною таких жахливих, невимовних і вже минулих страждань. Ні! Ні! Вона не віддасть його. Але від хвилювання сила покинула її. Бліда, як лілея, впала вона на подушку. Жінки нічого не помітили, а на порозі комірки з’явилася Медже в новому фередже.

– Все готово! – крикнула вона. – Несіть її разом з матрацом! Чекайте, я допоможу!

І разом із Тайфіде, з Шафіге і ще з двома сусідками підняли Горпину й обережно понесли до комірки.

– Куди ви мене несете? Дайте мені дитину, – заговорила Горпина, коли минула запаморока.

– Там буде тіснота й непристойно: прийдуть чоловіки, а тобі ще недобре, – заспокоювала її Шафіге, намагаючись відхилити її увагу від дитинчати.

– Дай мені дитину, – хвилювалася Горпина. – Поклади тут, біля мене.

– Лежи тихо! Чого крутишся! Їй і там добре, – підійшла буркотлива Тайфіде.

Але, замість заспокоїти Горпину, ще більше розлютила її.

– Дайте мені дитину! Дайте! – благала вона, простягаючи руки до жінок.

Тоді втрутилася Шафіге.

– Не хвилюйся, Горпіне, бо в тебе зіпсується молоко і дитина захворіє. Ти мусиш берегтися для неї.

Горпина заплющила очі, замовкла, але серце билося швидко-швидко, ніби передчуваючи лихо.

А в першій великій кімнаті готувалися до комаку. Вмить набилося стільки народу, що стало тісно. Муедзин розсунув складну підставку, оздоблену перламутровою інкрустацією, розгорнув на ній коран і поклав дитину перед муллою. Нур’ялі назвав три ймення, яким бажав би назвати сина. Мулла записав їх на трьох однакових шматках паперу, згорнув, перемішав і засунув у коран, потім почав читати першу суру.

– В ім’я господа милостивого, милосердого, – забринів його співучий речитатив, і всі присутні обернулися на схід сонця.

Горпина рвонулася з ліжка.

– Що це? Що? – забелькотіла вона, обводячи жінок божевільними, страдницькими очима.

– Заспокойся, джаним! Це молитва. Ім’я дають немовляті, – ласкаво й міцно пригорнула її Шафіге, намагаючись покласти на місце.

– Не смійте! – лунко скрикнула Горпина. – Він мій! Він не бусурман! Я його народила! Він мій!

– Це ж син Нур’ялі, А татарський син завжди мусульманин, – відрізала стара Тайфіде, блимнувши на хвору обуреними очима. – Лягай та мовчи, божевільна!

І навіть маленька Субан здивовано зиркнула на хвору.

– Ну, так, тіточко Горпіне! Навіть Беракішиним цуценятам дають імення. А як же можна хлопчикові без імені?

А співучий речитатив лився з-за дверей, відриваючи в неї єдине дороге в світі, віддаючи його чужому мусульманському світові, де стала вона річчю, безсловесною рабинею, проданою за гроші на волю й примхи господареві, де символом і ознакою неволі була для неї бусурманська віра, яка благословляє і наскоки на рідний степ, і торгівлю рабами, і їх безправ’я…

Сліпа тваринна зненависть скипала в душі. І розпач безкраїй… Горпина удавано скорилася, лягла, але коли випустили її гачкуваті повитушині пальці, з несподіваною легкістю кинулася вона до немовляти і, гублячи сили, вчепилася в нього.

– Не смійте! Він мій! Він не татарин! – істерично вигукнула вона, пригортаючи манюсіньке тепле тільце, що здригалося від розпачливого бучного плачу.

Татари мимоволі розступилися, опустили очі додолу. Слідом за Горпиною вибігла стара Тайфіде і накинула на Горпину строкату шаль, намагаючись відірвати її від дитини.

– Пусти! Він мій! Я не дам! – захлиналася вона, втрачаючи сили.

– Відійди, Тайфіде! – суворо наказав мулла. – Скажи мені, жінко, чий це син? – звернувся він до Горпини, свердлячи її запитливим поглядом.

– Він мій! Не дам! Не дозволю!

– Відповідай до пуття, жінко! Хто батько цієї дитини? – ще суворіше повторив мулла.

– Він батько!.. Нур’ялі!.. Залиште його!.. Я не дам!.. – заридала вона, розуміючи, що в цього сивобородого діда якась таємна влада над усіма.

– Ви чули? – звернувся мулла до присутніх. – Вона сама сказала, чий це син. А тепер візьміть її і покладіть на місце, щоб не лишився син Нур’ялі сиротою.

Чиїсь руки підхопили Горпину, понесли її і міцно пристукнули двері. В її руках залишилася маленька пелюшечка, подарунок Шафіге. Вправні, цупкі пальці сповили її міцними напівпрозорими чадрами, наче маленьку дитину. Горпина ридала, звивалася усім тілом, як напіврозчавлений хробак, а Тайфіде силоміць заливала їй у горло настоянку з лавровишні, змішану з огидним одваром ріжків, що смердів цвіллю і гнилим деревом.

А з-за дверей усе лився, то здіймаючись, то знов згасаючи, співучий незрозумілий речитатив. Потім мулла наказав Нур’ялі витягти з корана один із папірців з написаним на ньому іменням. Нур’ялі витягнув і віддав папірець муллі. І той урочисто проголосив на всю саклю:

– Аллах указав, щоб звали твого сина Юсуфом. І, нахилившись над колискою, прошепотів на вухо дитині:

– Юсуфе!

Всі разом заворушилися, заговорили. Гостей запросили до столу, подали каву, баклаву, горіхи в меду, чорнослив і все, що годиться в таких випадках, бо коли солодке частування в день комаку – солодко буде жити немовляті. Кожен бажав дитині всього найкращого. Бучнішали розмови, жарти, сміх.

А Горпина, знесилена шаленим поривом, тихо лежала обличчям до стіни, і глибокий біль виповнював її істоту.

Її син мусульманин… Народившись, дав він їй волю, але закував її в нові кайдани, міцніші й жахливіші від неволі. Бо ніщо на світі не зламає і не знищить материної любові. І коли дитина, її дитина, стала часткою чужого і ворожого їй мусульманського світу – нікуди не піде вона від нього.

І тоді нащо їй та воля?

Примітки

Радісна звістка – формула, якою сповіщають батька про народження дитини. До цього додаються, коли справа йде про сина, слова: «Світло очей твоїх».

Курт, Баракіш – улюблені імення для собак. Курт означає вовк.

Лла ілла іль алла, Магомет регуль алла – символ віри мусульманської; це означає: нема бога, крім бога, а Магомет – його пророк.

Комак – обряд надання імені новонародженому.

В ім’я господа милостивого, милосердого – перший вірш корана. Мулла читає тут першу суру його, тобто перший розділ.