4

Зинаїда Тулуб

Савка видужував повільно. Годинами лежав він на череві, пригадуючи єдиний день, коли відчув себе вільним. Від найменшого руху пекучий біль проймав усе тіло. Льох був напівтемний, вогкий і брудний. Стіни взялися цвіллю, смерділо квашеною капустою, огірками, кислим пивом та ганчірками з-під сиру. По кутках шаруділи миші та щури. По стінах лазили стоноги, потрапляли в павутиння – і тоді гладкий сірий павук ссав їх, перекидаючи на всі боки.

«Наче Кузьменко», – роїлося йому в думках.

І гостра, невблаганна лють здіймалася в грудях.

«Ну, зачекай, рудий павуче! Ми ще з тобою порахуємося! – свердлила мозок думка. – Дай тільки видужати».

Двічі на день приходила Кузьменчиха. Наточувала з діжки пива, набирала повні миски огірків та квашеної напусти, а хворому кидала скибку хліба й миску каші чи борщу.

«Собака не їстиме такого», – обурено думав Савка.

Але молоде тіло потребувало їсти, і перемагаючи біль і огиду, ковтав він кашу або напівпрокислий борщ.

Потім з важким зусиллям плазував до діжок і запускав у них руку.

«Аби видужати, – думав він, хрумкаючи огірки. – Ніяким ланцюгом тоді не вдержиш».

Хлопці хвилювалися за Савку, але Кузьменко привів лютого собаку і прив’язав його біля льоху, щоб ніхто не наближався до Савчиної в’язниці.

– От падлюка! – лаялися підмайстри, мимоволі відступаючи перед лютим гарчанням і вищиреною пащею. – Такий кожному горло перегризе.

– Авжеж! Тра його каменюкою, щоб і не писнув.

– Тю, дурні! Та хазяїн завтра другого приведе. Краще хабара собаці дати, щоб не гарчав. Тоді щовечора розмовлятимемо з Савкою.

Добре вигадали хлопці. Вони збирали найкращі шматки й кістки і донесхочу годували собаку. Той спочатку кидався на них, але за кілька день привчився до своїх приятелів і навіть дозволив їм пестити себе.

– Це тобі не людина: погодуєш раз-два – і маєш друга, – задоволено посміхалися хлопці, обережно підбираючись до льоху.

Стояли глибокі присмерки. Єдине льохове віконце нагадувало звірячу нору. Старший із поліщуків підліз до нього на череві й напівголосно гукнув:

– Савчику! Чуєш, Савчику? Це ми!

Савка прокинувся, та не одразу зрозумів, хто його кличе.

– Це ж ми, підмайстри! Як тобі, Савчику? – стурбовано кидав у пітьму поліщук. – Невже тобі ще не покращало?

– А, це ви, хлопці? – зрадів в’язень. – Спасибі. Видужую! А так пошматував мене рудий чорт, що гадав – вже й не підведуся.

Хлопці важко зітхнули.

– Ось тобі гостинчика, – поквапився хлопець. – Тут сало, яблука, та ще медовики від Прісі.

– Від Прісі? Та хіба ж це не вона нас зрадила?

– Тю, дурню! Та вона мало очей за тобою не виплакала. Це ті кляті низовики розпатякали. Майстри пішли шукати нас по шинках, а запорожці там пили, ну, з п’яних очей і бовкнули, де ми… А майстри й навздогін.

– Ось воно що!.. А я на бідну дівчинку подумав. Ну, хай не журиться: пошию їй червоні чобітки. Ну, а у вас як? – перейшов він до головного.

– Як? Та мало не за в’язнів мають. До вітру не можна піти, а вже до міста чи десь там іще – годі й думати.

– Іч, сволота! А ви мовчите?

– Та чекаємо, щоб ти видужав. Не кидати ж тебе напризволяще.

– Спасибі вам, друзі! – зворушено посміхнувся Савка. – Мені вже багато краще. Тільки знесилів я. Киньте мені коли скибку хліба, щоб швидше видужати.

– Добре, всього принесемо. Ну, бувай!.. Завтра знов прийдемо, – прошепотів поліщук і зашарудів бур’янами.

Минали дні. Савка вже міг потроху сидіти, підклавши щось м’яке. І Кузьменко подумав, що час йому братися до роботи. Але в льоху було темно, а взяти його до майстерні він не хотів, щоб «паршива вівця не споганила всієї отари», як говорив парафіяльний піп. Отже, посадили Савку в клуню, і робив він потроху, скільки сили було. Наближалися рочки, а Савка був єдиний з підмайстрів, хто вмів гаптувати жіночі черевики золотом, шовком та бісером. Ось чому Кузьменко його не чіпав. Мовчав і Савка. А на запитання відповідав коротко, стримано й нібито чемно. А ввечері, коли кінчалася робота, витягав маленьке копилча і шив дитячі чобітки з червоного сап’яну.

– Що це? – накинувся на нього Кузьменко, застукавши його за роботою.

– Це чобітки цехмістровій Прісі, – спокійно пояснив Савка. – Вона мені давно вже наказала пошити, та я був хворий і не міг.

Кузьменко здивовано знизав плечима й потім говорив майстрам:

– Ось що таке канчуки! Не пізнати людини. Навіть Прісі шиє чобітки. А ви, дурні, мене стримували.

– Не вірю я його покорі, – хитав головою іконописний дідок. – Не легко приборкати хижого вовка.

– Побачимо! – фиркнув Кузьменко.

І не знав, що того ж дня за клунею радилися хлопці про втечу.

– На що ми чекаємо! – палко говорили вони. – Савка вже здоровий. Сил не стае слухати попівські казання та удавати покутників.

– «Покайтеся, сини мої, бо немає влади, аще не від бога, і кожна непокора, навіть думка про неї, є злочин проти господа», – влучно перекривив попа хтось із підмайстрів.

– Амінь, – підхопили інші. – Але ж справді, хлопці, тра щось вигадати.

– Знаю тільки одне, що після цієї покути десять років не переступлю церковного порога.

– Оце правда, бо аж нудить від молитов.

Савка задоволено прислухався до розмови, і звитяжна усмішка грала на його вустах. Вистигла спрага помсти. Тепер ніхто вже не вагатиметься й не думатиме, чесно чи нечесно кидати майстерню перед рочками. Майстри самі виплекали в них ворожість, викували опір не ковальськими молотами, а канчуками та здирствами.

– Ось що, хлопці, – сказав Савка рішуче. – Чув я, що піп має виправити нас на прощу до Печерського.

– Що-о?! Ми тобі діло кажемо, а ти нам про попа? Тікати треба, ось що!

– А хіба ж я від того? Я тільки кажу, що треба бути хитрішими, ніж тоді. А коли піп каже про прощу, так треба й удати з себе прочан, щоб випустили нас надвечір за міську браму. Зрозуміли?

– Го-го-го!!!

– Зрозуміло!

– А прочани, замість молитися, козакувати підуть – реготали підмайстри.

– Та тихше, дурні! Ще рудий чорт почує! – спинив їх Савка. – Отже, я кажу: нагадайте попові, що післязавтра пречиста і в Печерському – храм. Він і благословить вас на прощу, а замість прощі…

– Буде йому ось що! – підхопив один із підмайстрів, показуючи здоровенну дулю.

– Так от: хто залишається тут, – той справді піде до Печерського, ще й іконок та хрестиків і пляшечок із святою водою та тьмою єгипетською понакуповує, як доказ тому, що справді молився богові. А ми тим часом далеко вже будемо.

– Оце здорово!

– А рушимо звечора, коли майстри підуть на сходку чи до церкви. Отже, до ранку ніхто про погоню не думатиме, бо ночуватимуть прочани в монастирі і мають повернутися після пізньої відправи. І хай вони кажуть, що молилися разом, а потім одні пішли до ближчих печер, а другі до дальніх.

– Ой, як же воно добре придумано!

Умовившись про всі подробиці, хлопці непомітно розійшлися, але не спалося їм від хвилювання. А другого дня працювали вони ретельно й запопадливо, ніби справжні прочани, що готуються до каяття. Майстри їх не чіпали. Надвечір пішли вони до церкви, а хлопці – одягли чистий одяг, взули чоботи й рушили до південної брами. Савка забарився.

– Я вас потім дожену. Треба спогад Кузьменкові залишити, – кинув він, підморгнувши.

Хлопці не розпитували. Вийшовши на битий шлях і упевнившись, що ніхто за ними не стежить, вони розділилися: меншість подалась до Печерського, а більшість – до Дніпра. Там уже стояв великий човен Савчиного діда. Вдень Савка тричі одвідав його, приніс лантух борошна, з півпуда сала, три хлібини та кілька сотень огірків.

– Де ж Савка? – хвилювалися хлопці. – Невже його знов захопили?

Але в цю мить виринула з присмерків струнка Савчина постать.

– Ану, хлопці, на човна! – наказав він. – На весла! Не гайте часу! А це я вам солі та крупи приніс на дорогу.

Хлопці дружно вдарили веслами. Савка став на кормі, наполягаючи на стерно, і пильно вдивлявся в чорний силует міста, наче вирізьбленого на тлі вечірнього неба. Сонце вже зникло за обрієм. Здіймався легкий вітрець. Перші зорі миготіли на сході. Давно замкнулися міські брами, відокремивши місто на ніч від вільних степових просторів, шарудливих лісів та гаїв. Ба, ось у місті ніби щось спалахнуло, відтіняючи його рублені вежі та мури.

Савка здригнувся, витягнув шию. Сумніву не було: заграва.

– Хлопці, гляньте! Це я свічку запалив Кузьменкові, на здоров’я, – зареготав він, блиснувши низкою сліпучих зубів.

Хлопці схопилися з лав, мало не перекинувши човен.

– Як то?!

– Та бре!..

– Пустив-таки червоного півника! – лунали їх вигуки.

Заграва більшала. Розливалася вогняним кущем, стояла хмарою диму в повітрі.

Але Савка не довго милувався з неї.

– Годі, хлопці! Хай горить його клуня. Веслуйте, бо знов захоплять нас людолови, – вигукнув він і міцно наполіг на стерно.

Всю ніч веслували підмайстри. Швидка течія допомагала їм, а на ранок повіяв північний вітрець, і стомлені підмайстри розгорнули паруси. Лебединими грудьми нап’ялися вони і помчали човен, як на крилах, ген-ген у далекі степи, назустріч волі й південному сонцю.