2

Зинаїда Тулуб

Течія була швидка й бурхлива. Човни мчали як на крилах. Промайнуло гирло Хрещатого Яру, зелені гаї високих київських берегів, і виринули золоті бані Печерського, а нижче над урвищем – старовинний Видубецький монастир. Коли й Печерське лишилося позаду, потопаючи в кучерявих гаях, Савка підвівся на весь зріст і, як отаман, крикнув до своєї ватаги:

– А тепер, хлопці, до Жукова острова! Риби там – о скільки!

І красномовним рухом провів ребром долоні по горлу.

Діставшись острова, хлопці кинулися на берег. Одні розпалювали вогнище, інші розгортали невід та вудки рибалити. Савка наказував. Він ніби виріс, змужнів, почувши себе на волі. Нема над головою низької закуреної стелі. Широко й глибоко дихають груди, а головне – нічий грубий окрик не псує настрою. Вітер вільно тіпає волосся, дме в ніздрі, у вічі. Сонце сміється так гаряче й привітно. Скинули хлопці сорочки, і їхні білі міські тіла заблищали від поту, беручись золотою засмагою.

– Ух, як же воно добре без чортових хазяїв! – вигукнув хтось, стрибаючи у воду.

– Ось вона, воля козацька!

– От би так, хлопці, на Січ. Так от, просто Дніпром, – мрійно зітхнув хтось із Грицькових підмайстрів.

– Подамося, якщо вони дертимуть з нас шкуру! – весело відказав Савка. – Та держи невід, бісів сину! Базікаєш, а риба низом тікає.

Дніпро-Славута палав під сонцем парчевою ризою. Липневе небо було без хмаринки, але легко було дихати над водою. Де-не-де тяглися повз острів литовські плоти…

А назустріч ішли з півдня козацькі байдаки з однією щоглою. Вітру не було, тому йшли байдаки на веслах. Козаки були голі по пояс і здавалися вилитими з бронзи. Вузлуваті, м’язисті руки наполягали на опачини, рівно й глибоко занурюючи їх у воду, і яскраво палали на сонці червоні шлики їх шапок.

– Здорові були! – вигукнули запорожці, проїжджаючи повз рибалок.

– Здорові були й ви! – обізвалися хлопці, з’юрбившись на березі.

– Тю, та звідки ж ви такі білі та ніжні звалилися, наче вареники в сметані?! – розреготався один із козаків,

– Та з Києва. Шевські підмайстри, – не подумавши гавкнув хтось.

– Ось воно що!… Сидите по майстернях та й сонця не бачите? Що ж ви, на Січ тікаєте, чи так покозакувати?

– Рибалчимо, – незадоволено одрізав Савка.

– Ну й рибалчіть, а як закортить покуштувати волі, – рушайте до нас, – крикнув стерновий, наполягаючи на стерно.

Хлопці шпарко взялися до роботи. Улов був невдалий, але вистачило й на юшку, і підсмажити рибки, і на вечір дещо приховати. Пообідавши, пішли хлопці блукати островом. Вони дуріли, реготали, борюкалися, але на серці було неспокійно, де-не-де поставала думка про майстрів і про те, що доведеться відповідати за втечу і що кара буде важка.

День промайнув, як уві сні. А ввечері, біля вогнища, почали вони пригадувати своє дитинство. Більшість підмайстрів були з ремісників, але були серед них і селяни, і збіглі пахолки від панів. Усі скаржилися на злидні, жорстокі стусани, голод, холод і ще жахливіше моральне пригнічення, від якого не було порятунку.

Про хазяїв не говорили, щоб не розбити почуття незвиклої волі, але настрій був напружений і тривожний, і де-не-де згасали розмови, ніби хлопці прислухалися до своїх тривожних думок.

– Що там Кузьменко робить? – вирвалося в одного з поліщуків.

– А щоб тобі луснути! Теж нагадав! – обурився Савка. – Що робить? Кляне нас, присягається шкуру з нас здерти.

– А в самого пацюки серце гризуть, підраховуючи збитки, – підхопили голоси.

– Так йому й треба! Хай знає, що терпець, як той мотузок: тягнеться-тягнеться та й урветься.

– А мо, й справді податися просто на Січ? – спитав по хвилі поліщук. – Бо вони довіку не забудуть нам нашої втечі.

– Авжеж!

– Та ще й перед рочками!

– Що й казати: вони з нас шкуру дерли, але й ми підстроїли їм здоровенну капость.

– Що ж, не завжди терпіти й мовчати. Теж знайшли собі хлопів!

– Хай інших тепер визискують, а з нас досить.

– Або поживуть без підмайстрів.

Настрій підносився. Ковтнувши волі, гостріше відчули вони своє пригнічення, і останні вагання танули перед загрозою неминучої розплати.

– А знаєте що, хлопці, – заговорив Савка, – тра або прожити тут з тиждень, поки вони перескаженіють, або просто тікати на Січ. Бо не жити нам інакше на білому світі.

– Оце справді! Краще на Січ.

– Січ не втече, – зауважив хтось. – Краще напровесні рушити: птиця з ірію, а ми у вирій, бо вже серпень, і козаки почнуть незабаром по зимівниках розходитися та на волость. Де ми тоді подінемося?

Але поліщуки хитали головами:

– Поки сонце зійде – роса очі виїсть.

І знов повертались думки під закурені стелі майстерень, що пригнічували не самим задушливим повітрям, а почуттям напівневолі.

І Савка не витримав: буйна, волелюбна вдача його не знала довгих вагань.

– Та що ви, хлопці, баби чи козаки? – схопився він з місця і випростався біля вогнища, освітлений яскравим полум’ям. – За мить – на Січ, а тепер – знову в неволю? Що ми, невільники, чи що? Гайда на Січ – і край! А хто не піде – хай перечекає тут із тиждень і повертається до хазяїв, коли вони переказяться.

– Вірно! – підхопили хлопці. – На Січ – і край!

– Годі нам шию гнути перед кузьменками!

Але дехто тоскно похнюпився, ніби щось пригадавши.

– Ніколи не відстав би від Савки, – зітхнув один із них, – але ж у мене старі батьки. Що зароблю – все їм. Ще й ночами доводиться до них бігти підсобляти. Вони б з голоду загинули самі.

– Та ти не виправдуйся! Знаємо! – втішали його товариші. – Батьки – це над усе. А помруть старі – приходь до нас. Як рідного приймемо.

– Ще й гостинця тобі надішлемо після походу!

Але інших затримували не старі батьки, а карі дівочі очі. Кепкували з них товариші, звали бабіями, але кожному було зрозуміле кохання.

– Дивись, Семенко, як одружишся, поклич у куми, – жартував Савка з товариша, що вже сватав хазяйську доньку. – Тільки дивись, не дери шкуру з підмайстрів та учнів, коли почнеш майструвати! Не подивимось ні на що – скинемо тобі штанці та всиплемо по-козацькому. Не прочухаєшся!

– Та хіба ж я Кузьменко? – ображено сперечався той, зашарівшись аж по потилицю.

– Ну, гляди! А тепер, хлопці, спати! Один човен ми візьмемо, а другий віддайте дідові. Хай не журиться старий. Та хай ще піде до Кузьменка та візьме два злоти, що я заробив.

– Добре, перекажемо. І невід віддамо цілісінький.

– І казани.

– Та де ж казани поділися, хлопці? Семенко, де казани?

Але Семенко не відповів. Довгий день на свіжому повітрі зморив його. Міцне хропіння вирвалося з його напіврозкритого рота.

– Киньте! Хай спить! Вранці розшукаємо, – спинив хлопців Савка і ліг біля вогнища.

І за кілька хвилин міцний молодий сон зморив найневгамовніших.

Згасав огонь, розсипався прозорими жаринками, мережився попелом. Тонко видзвонюючи, кружляли над хлопцями комарі, а сонний вітер гойдав лозу та бур’ян, що пахтів чимось гірким та пряним. Савка спав, як забитий. Спочатку йому нічого не снилося, потім виступив з небуття брудний сволок майстерні, а задушливе повітря й сморід мокрої шкіри та клею стиснули йому горло.

«Ух, як тут погано після дніпрових берегів», – подумав він, давлячись чимось огидно смердючим.

Він рвонувся з місця, хотів схопитися на ноги, але міцні руки звалили його на землю.

– Знатимеш, як тікати! – прохрипів над ухом знайомий голос. – Знатимеш, як хлопців підбурювати!

Савка розплющив очі. При блідому ранковому світлі над ним схилилася кудлата голова. Залізні руки міцно в’язали йому лікті за спину, а смердюча ганчірка затикала рот.

Якісь невиразні тіні ворушилися над сплячими хлопцями.

– Оце здорово! І не писнули, – задоволено крекнув Кузьменко. – Знатимуть, падлюки, як роботу кидати.

Савко похолонув.

«Зрадили! Але хто? Хто?» – блискавично промайнуло в думках

А майстри вже хапали зв’язаних парубків і кидали, як колоди, в човни.

Примітки

Золоті бані Печерського – як вже зазначалось, за польського католицького урядування принижена православна церква не могла мати золотих куполів.