3

Зинаїда Тулуб

Хлопців привезли до Києва і позамикали по льохах, щоб вони не змовлялися, як виправдуватися. І того ж вечора зібралася цехова сходка. Майстри розуміли, що покарати всіх однаково не можна, і допитували кожного поодинці, залякуючи молодших, напівхлопчиків, що недавно вибилися з учнів на підмайстрів.

– Та ми просто думали відпочити хоч день, бо вже надто зморилися. Та й свято ж було… Ми б сьогодні повернулися зранку, – полотніючи, белькотів худорлявий хлопчик років п’ятнадцяти, намагаючись виправдати і себе, і товаришів.

І не знав, що за кілька хвилин стояв на тому ж місці Савка і, сміливо тріпнувши молодою чуприною, кидав у вічі Кузьменкові:

– І пішли б! Шукали б вітра в полі! Ми вам не хлопи і не пахолки! Не маєте права знущатися! Раз упіймали, а далі не пощастить! Все’дно не залишимось!

– Ах, падлюка! Ах, гадючий виплодок! – стискав Кузьменко кулаки. – Вчив його, втовкмачував йому в голову, як працювати, а він тільки-но вивчився, – та й з дому. Правду кажуть: скільки вовка не годуй, він усе в ліс тягне.

– Справді вовк. Хижаком дивиться. Ну, ми тебе, хлопче, приборкаємо. І дикого коня до вуздечки привчають.

– Спробуйте! – блимнув очима Савка.

І рвонув зв’язаними за спиною руками. Але ремені глибоко впилися в шкіру і не піддалися його зусиллям, тільки м’язи на шиї та на грудях напнулися, наче в молодого гладіатора.

– Ого! Так він ще, собака, загрожує! Почекай! Знатимеш, що таке цех, – обурився й Причепа. – Відведіть його, панове, знов до льоху, та не галасуйте, бо це сходка, а не ярмарок.

Підмайстри виступили один за одним. Одні сміливо кидали майстрам у вічі свої обвинувачення. Дехто намагався приховати свою провину або подати її як необміркований юнацький виступ, мало що не жарт.

Недовго сперечалися майстри. Перших ухвалили вони добре відшмагати канчуками, а решту поштрафувати на камінь воску й присудити до церковного каяття.

– Хай щодня ходять до церкви та слухають панотцеві казання.

– І хай панотець накладе на них сувору покуту, – задоволено потирав руки іконописний дідок.

Промайнули в повітрі волохаті шапки і впали на стіл перед цехмістром. Присуд було одностайно ухвалено. Лишалося виконати його. Принесли важку дубову колоду, ввели засуджених – і почалася кара. Одного за одним клали підмайстрів на дубову колоду, здирали з них сорочку та штани, хтось із майстрів сідав йому на плечі, другий – на ноги, а один з найдужчих катував.

Савка стояв осторонь, чекаючи на свою чергу. Він полотнів і зеленів з безсилої люті й жалості до товаришів, бачачи, як вкриваються їх спини червоними кривавими смугами, як пухнуть ці смуги, наче повзуть і пручаються під набряклою шкірою маленькі червоні гадючки.

…Тридцять… Сорок… П’ятдесят…

Це була найвища кара. Але лупили немилосердно і, підводячись, кожен із покараних мало не падав з болю. Кузьменко стояв серед майстрів і мовчки смоктав люльку, з насолодою спостерігаючи вираз Савчиного обличчя. Хай полотніє, хай тремтить із жаху й безсилої люті! І свинячі Кузьменкові очі зловтішно виблискували з-під рудих вій.

– Оце так! Оце добре! Хай знають, що таке цех, – підштовхнув він майстрів, п’яніючи з помсти.

– Чого ж ти стоїш! Ми вже вморилися! – гукнув йому один з майстрів, кидаючи скривавлений канчук.

– Та я ще почекаю. Доведеться ще Савку обробляти під червоний сап’ян, бо йому ж призначено цілу сотню.

Нарешті дійшла Савчина черга. Винесли передостаннього підмайстра, залишивши на підлозі кілька темно-багрових крапель крові. Знесилені мордуванням, майстри важко сопли й пили холодну воду, витираючи спітнілі обличчя.

– Лягай, стерво, – наказав Кузьменко, засукуючи рукави.

Савка зиркнув на нього, і щось схоже на криву усмішку промайнуло на його устах, і стільки презирства, і стільки зненависті було в цій усмішці, що коли б майстри були спостережливіші, їм стало б моторошно. Мовчки, з якоюсь зловтішною поквапливістю він ліг на колоду.

– Ану, держися, гаде! Виб’ємо з тебе дур! – крекнув Кузьменко, і, ковтнувши міцної горілки, взявся за канчук.

…Тридцять… Сорок… Сімдесят…

З набряклими жилами на чолі, червоний, захеканий, мордував Кузьменко криваву спину свого підмайстра. Він важко сопів і при кожному ударі кевкав нутром, як кінь селезінкою.

Ані стогону, аці крику не вирвалося з Савчиних уст. Спочатку все тіло його звивалося під канчуком несвідомим тваринним здриганням. Потім він сполотнів, і тільки очі його палали гарячковим огнем та зуби до крові прикусили губу. Але ось тіло його обважніло, зм’якло й нерухомо випросталося на колоді червоною купою роздертого на клоччя м’яса.

– Стій! Стій! – зірвався з місця дід Омелько. – Стій, кажу! Помер хлопець!

Кузьменко спинився з повислим у повітрі канчуком.

– А, чорт! Ще залишилося десять!.. – витиснув він із себе, відсапуючись. – Полийте його водою. Мо, ще очуняє…

Павло та Остап кинулися по воду, розв’язали Савку.

– Як же його?.. На спину не покладеш, – метушилися вони навколо хлопця.

Перелякався й Причепа і все намагався розтулити Савчині зуби.

– Горілки! Та голову набік!.. Оце так притичина… Оце так заковика… Ось тобі й маєте… – розгублено бурмотів він. – Доведеться тепер з судом та замком воловодитися.

Обережно підвів він Савчину голову і влив йому кілька крапель горілки, поки Павло та Остап перекладали хлопця на чисту ряднину.

– Нащо ж ви його перекладаєте?! – заметушився Кузьменко. – йому належить ще десять канчуків.

– Ах ти, собака, – кинув йому в вічі Грицько. – Забив хлопця на смерть, і йому ще замало! Не дамо мордувати!

– Не дамо! – підхопили Павло та Остап. – Усе через тебе вийшло: і збитки, і оця втеча, і лупцювання.

– Оце так! Коли б ти з хлопців шкуру не лупив надміру – не впало б їм на думку тікати та ще й наших хлопців підбурювати.

– Бо від хорошого ж життя не тікають.

Усі накинулися тепер на Кузьменка, забувши власні провини.

– Та замовчіть, панове! – завищав Причепа, хапаючись за голову. – Тут хлопця треба відкачати, а вони сваряться! Лий воду, Грицьку! Ось тобі й маєте… Та невже ж він справді,дуба дав?!

Але за кілька хвилин Савка ледве помітно ворухнувся і протяглий стогін вирвався з його вуст.

– Слава тобі, господи! – полегшено перехрестився Причепа, І, вмить змінивши тон, промовив голосно:

– Заберіть цього шибеника та замкніть його до льоху. Хай пам’ятає, що цех не потерпить таких вибриків.

Усі разом загомоніли, заворушилися. Кузьменко перекинув під уса кухоль горілки. Іконописний дідок заговорив про ціни на сап’ян, і тільки Павло з Остапом допомагали Грицькові та старому Омелькові винести напівпритомного Савку.