4

Зинаїда Тулуб

А Михайлик сидів у патера Алоїзія і, обливаючись сльозами, розповідав йому свої пригоди.

Вранці, повертаючись із церкви, почув він уривок розмови двох шляхтичів, що поспішали на свято, і слова їх зняли в душі його бурю.

– Уніати скаженіють, довідавшись про наше братство, – казав один, задоволено підкручуючи вуса. – Вони намагалися, щоб староста заборонив нашу сходку, але він показав їм на двері.

– О так! А Йосип Рутський кинувся до біскупа і єзуїтів. А ті аж сичать. Надто та бестія – отець Алоїзій.

– Алоїзій? Невже він тут?! А мені казали, що він у Мотовилівці.

– Недавно приїхав. Сидить у монастирі в бернардинів і чатує на нову здобич.

У бернардинів…

Михайлик захлинувся від щастя. О, отець Алоїзій врятує його! Тільки б його побачити…

Спалахнуло, розчервонілося хлопчикове обличчя. Вперше за три місяці підвелася похнюплена голова. Тепер він не сам. Тільки б видертися з цих клятих мурів!.. Він озирнувся, замислився. Голова працювала напружено. Він почував себе, як в’язень перед утечею.

Сьогодні чергує молодий роззява дидаскал, завжди занурений у свої незграбні слов’янські вірші. До того ж, сьогодні – свято, і учням дозволили гратися в класах і на дворі, а ці хлопи Балики змовилися з крамарівським сином та іншими збудувати снігову фортецю. Ну, і хай будують. Це саме до речі. Він змішається з натовпом братчиків і якось прослизне за браму.

Але не так воно було просто. Мало не половина братчиків знали на обличчя фундаторчиного сина. І Михайлик з жахом побачив свою матір, коли вона виходила з ридвана.

Тікати! Швидше, поки вона його не помітила. Квапливо кинувся він до комори, схопив підрясник, кинутий кимсь із ченців, і, хоч огидно було вбиратися в старий брудний одяг, нап’яв його на плечі, накинув на голову підкапок і побіг до брами.

Сонце іскрилося на свіжих заметах. Наче спали між деревами горбасті білі ведмеді. Михайлик навмисно біг боковою стежкою. Яке щастя! Замість злого й пильного отця Васіана, сидить біля брами старий одноокий отець Ієронім. Треба як-небудь збутися його. І, сам дивуючись із своєї вигадки, крикнув воротареві, спритно удаючи архімандритового келійника:

– Отче Ієроніме! Отець архімандрит кличуть! Швидше, бо вони дуже гніваються!

Архімандрит Ісайя Копинський був гроза всьому монастиреві. Боязкий отець Ієронім схопився з місця, запинаючи стару рясу.

– Зараз! Посидь тут замість мене! – крикнув він, не дивлячись на келійника.

І злякано побіг підтюпцем, незграбно кидаючи важкими чобітьми.

А келійникові тільки того й треба. Не скидаючи підрясника, прослизнув він за браму й кинувся до бернардинів. І, тільки минувши Ратушний майдан та помітивши гостроверхі вежі й готичні брами бернардинів, забіг до першого двору, скинув із себе огидний підрясник і в самому каптані сміливо підійшов до воротаря.

– Нех бендзе Єзус Кристус похвальоний! – кинув він по-польському.

– На вєкі вєкув! – нахилив голову жовтий, як лимон, бернардин із запалими лицями і великим гострим носом. – До кого ти, mi fili?

– До патера Алоїзіуша. Від онуків пана коронного гетьмана, – вїдкарбував по-польському Михайлик, тремтячи з холоду й жаху, що воротар почне допитуватись, і тоді виявиться, що він не говорить по-польському.

Але бернардин був не з балакучих.

– Праворуч. Оця кам’яниця. Там кожен покаже його келію, – хитнув він, привітно посміхнувшись. – Тільки швидше, бо зараз ударять до пізньої меси і патер піде до костьолу.

Михайликові не треба було повторювати. Як блискавка, промчав він стежкою і злетів сходами. Гладкий келійник указав йому потрібні двері, і за мить Михайлик ридав на грудях улюбленого вчителя.

– О падре, падре! Вони мене катували, як перших християн за Нерона, – тремтячи, белькотів він крізь сльози. – Я втік. Сховайте мене, врятуйте! Я більше не можу! Краще вмерти!

– Заспокойся, дитино моя, – твердив Алоїзій, збентежений і розгублений таким поривом.

Оце так історія! Через Михайликову втечу може зчинитись чимало прикростей. І, щоб виграти час і вигадати, що робити, він повів хлопчика до покою і стиснув його сині від холоду руки.

– Що з тобою, мій любий? Ти ввесь замерз. Невже ти втік у самому каптані?

– Так, падре! Тобто я накинув той жахливий смердючий підрясник… Я кинув його тут, в сусідньому дворі. Я так боявся, щоб мене не впізнали.

– Сідай біля груби і випий гарячого молока, – заметушився Алоїзій. – Я боюся, щоб ти не захворів.

Коли хлопчик випив великий кухоль молока і добре нагрівся, Алоїзій сів поруч, і Михайлик, часто перериваючи себе схлипуваннями і зітханнями, розповів йому, як нагримала на нього мати в день його народження, як заборонила відвідувати Жолкевських, як тримала його в зачині і як перехопили листа, що надіслав він своєму вчителеві.

– Але ж я нічого не написав про нашу таємну згоду, – захлинався Михайлик. – Я тільки благав вас прийти до мене, падре. А мама так образливо говорила про вас… Мені навіть соромно повторити… Вона тримала мене, як в’язня, наказала челядникам – чуєте, падре! – хлопам – стежити за кожним моїм кроком… і спалила граматику і всі зошити… Їй усе здавалося, що в них сидять чорти… А за кілька день кир Єлисей прислав мені нового вчителя, але я так плакав, так репетував, що мама дала мені спокій… А потім мене віддали до братської школи. Я чув, як дидаскали говорили, що ви в Мотовилівці. Я так молився, так чекав на ваше повернення… О падре, як я страждав!.. А вони мене принижували… Мене, шляхтича, маршалкового сина… Мені довелося сидіти на лаві поруч смердючого хлопа, крамаренка! Він нічого не тямив з латини, але в нього такі кулаки, і він так б’ється… Першого ж дня він мене побив до крові і, замість покарати його, нас обох було побито різками за бійку. Мене, мене разом із ним! Та хіба вони щось тямлять, ці хлопські дидаскали?! Вони мені доводять, ніби хлоп і пан – рівні. Кажуть, ніби апостоли були звичайні рибалки, а самі ходять перед мамою, як муштровані цуцики, на задніх лапах і, як цуцики, лижуть її руки за подарунок. Я їм просто сказав, що вони хами, і коли б не мама, – то ніякої школи не було б. Вони мало не луснули з люті… А потім повели до отця Іова і знов били різками, щоб я «забув того біса гордині», – перекривив дидаскалїв Михайлик, – і знов кляли вас і звали підлим єзуїтом і зміем-спокусником…

– Бідний хлопчику мій, нещасна замордована дитинка, – пестив хлопчика єзуїт, удаючи, ніби терпить образи лагідно, як мученик, а в думках скипаючи в люті.

– Ні, падре, це ще не все! – захлинався Михайлик. – Вони змушували мене вчити цю кляту хлопську мову і читати по-слов’янському. Та хіба можна розібрати всі їх юси й літери, що скидаються на павуків!.. Тоді вони посадили мене на останню лаву з найгіршими учнями… А на латині отець Іов завжди ставив мене за приклад. Тоді я образився і сам повернувся на першу лаву. Іов прогнав мене з місця. Я крикнув йому, що це несправедливо, бо латина – найголовніша в наук. Він смикнув мене за вухо і витяг на середину класу, побив лінійкою по пальцях і вигнав на останню лаву, а вчора… вчора…

Тут Михайлик не витримав і розридався.

– Вчора надійшла моя черга… Мені наказали прийти рано-рано до класу, запалити грубу, замести й помити підлогу… Наказали, як смердючому хлопові, як хамові… Я… я пообіцяв книш одному з Баличиних хлопців, щоб він прибрав за мене. Він згодився, а дидаскали не дозволили… Вигнали його й привели мене… А ввечері мене знов було бито. Подивіться, падре, вся спина в кривавих шрамах. О падре, я вирішив умерти! Я вирішив кинутися в ополонку, якщо бог не врятує мене від цього пекла!.. І ось дізнався, що ви тут. Це ж чудо!.. Чудо!.. Тільки, падре, не женіть мене! Прийміть до вашої святої церкви! З вами я згодний на все, навіть.. груби палити й мити підлогу, аби не повертатися до них.

Михайлик увесь дрижав. Очі гарячково палали.

«Що робити? – вагався патер. – Доведеться мати справу з судом за викрадання хлопчика, бо ніхто не повірить, що він утік з власної охоти, а Михайликові сльози й викази не матимуть сили, бо він неповнолітній. Коли б ще суддя був католик… Але Аксак… З одного боку, він удає з себе зацного пана… Він – магнат, прагне до влади, але ж схизматик, до того ж, родич Галщин. Проте яка насолода саме сьогодні, в день відкриття братства, зіпсувати настрій цій дурній святенниці й її старезному чоловікові, що остаточно здитинився. Саме сьогодні…»

Алоїзій ще вагався, але спокуса була надто велика В цю мить закапали з вежі металеві краплини святкового дзвону, і це урвало його вагання.

– Я не відмовляюся, сину мій, але великі іспити судяться тобі, – урочисто заговорив Алоїзій, – мабуть, гірші від перебутих. Чи готовий ти на всі знущання й муки в ім’я справжньої віри?

– Готовий, падре! Я знатиму, що ви зі мною і що нема в них влади наді мною, – твердо відповів Михайлик, виструнчившись, як військовий. – Я надто ненавиджу їх.

– Тоді ходімо.

І, накинувши на хлопчика теплу шубу, повів його до костьолу.

А в братському домі почався бучний веселий канун. Після зборів спритні келійники винесли з зали зайві лави, розташували й накрили столи. Рікою лились і брага, і горілка, і мед. І хоч братчики сиділи пристойно і тихо, додержуючи правил нового статуту, очі їх палали завзяттям, і розмови точилися палко й несилувано і навіть Сагайдачний, завжди стриманий і холодний, пожвавішав і почав розповідати про турецькі походи, прі казково прекрасний Сіноп, про незчисленні скарби Єдикуле під Стамбулом, про морські бої й бурі та пожежі розкішних турецьких галер.

Гучнішали палкі розмови. Запорожці одверто похвалялися знищити впень усі католицькі кодла, довесті панству, що не можна безкарно чіпати козацтво. Ремісники запевняли, що переможуть магістрат, а попи задоволено перехиляли келехи в горло, знаючи, що тепер ніякий Рутський їм не загрожує, і в думках підраховуючи бариш від прочан.

І ніхто не знав, що за кілька сот кроків, у костьолі бернардинів, править отець Алоїзій урочисту месу, і син фундаторки Галшки Гулевичівни в пориві релігійного екстазу повторює за ним латинський символ віри і, здригаючись від містичного захоплення, приймає з його руя облатку сакраменту…

Довго й марно шукали Михайлика. Хлопчик наче розвіявся димом, але в Києві його вже не було. Князівна Анна-Алоїза Острозька, палка прихильниця католицтва, перевдягла його в жіночу сукню і вивезла з собою до Острога, а звідти випровадила до Львова.

Так здійснилася найдорожча Михайликова мрія: він опинився в єзуїтському колегіумі і разом із вихованими хлопчиками грав на сцені чудові трагедії з життя мучеників, героїв і святих.

І тільки напровесні отець Алоїзій наказав йому написати матері про те, що він живий і здоровий і що просить батьків пробачити заподіяне їм горе.

Удар був влучний і жорстокий. Галшка то ридала, то кидалася по кімнаті, як божевільна. Вона не могла примиритися з думкою, що син її католик.

– Будь ти проклятий, проклятий! – твердила вона з мукою. – Краще б ти вмер.

Але в ту ж мить прокидався сліпий материнський інстинкт, що все прощає і розуміє, навіть найбільший злочин. І безмежний біль стискав її серце, і, забувши все пережите, навіть Михайликів вчинок, вона шукала йому виправдання.

Але ж він ні в чому не винний! Винний тільки той клятий єзуїт. Ex, коли б дидаскали були хоч трохи розумніші!.. Нечулі, обмежені тупаки. Сліпі кроти. Не вміють вони підійти до дитини! Та й вона сама… Нащо, нащо казала вона Борецькому не вирізняти його? Проґавила вона, не зрозуміла, що в Михайлика тендітна, жіноча вдача. Лагідністю з неї можна вити мотузки, а силою не виб’єш нічого. Чому, чому тримала вона його в зачині, ставила в куток, не дозволяла пустувати!.. Адже ж дитина, як теля, мусить і пострибати, і покричати, і побитися з іншими… А тепер через її короткозорість він загинув для неї навіки.

І сльози болю й розпачу струмками лилися з очей.