3

Зинаїда Тулуб

Був ясний зимовий день. Дахи вкрилися пухкими снігами, наче шкурами білих ведмедів, припорошених сріблом. Сині тіні тяглися заметами, і над кожним житлом здіймалися стовпами перлові димки. Мороз пощипував щоки. Ішли небом хмарки пружними грудками піни, і дзвінке зимове повітря гуло від важкого дзвону.

Скриплячи полоззями і широко розкочуючись на крутих поворотах, мчали сани з різьбленими спинками і строкатими килимами. Це кияни збиралися на свято відкриття братства. Тільки чорні ряси ченців різко вирізьблювалися на тлі барвистого натовпу, як чорні галки й ворони на чистому пухкому снігу.

Тісно й бучно було в братському домі. Тільки закінчилася урочиста відправа. В повітрі ще пахло нерозвіяним ладаном, восковими свічками і невловимим ароматом тління, яким завжди віддають церковні ризи. Іов Борецький стояв за столом і повільно й гучно вичитував братський статут. Братчики слухали мовчки, уважно, іноді стримано кахикали або зітхали.

Сагайдачний сидів поруч Галшкн Гулевичівни, залишивши біля себе вільне місце.

– А це для кого? – спитав Іов Борецький, зирнувши на вільне крісло.

– Для кира Єлисея. Не знаю, чому він запізнюється, – відповів Сагайдачний.

Борецький загадково всміхнувся.

– Для кира Єлисея? Боюся, що не дочекаєшся ти його. Вчора ввечері виїхав він до Любліна в судовії сплаві.

Виїхав? Сагайдачний мовчки перезирнувся з пані Лозковою. Від’їзд Плетенецького неприємно вразив його. Чому він ані словом не попередив його? Правда, трикрульські рочки мають розпочатися цими днями, але невже не можна було залишитися на добу?

Нюх підказував Сагайдачному, що зроблено це навмисно, хоч Плетенецький чимало допоміг в організації братської школи. Але після відкриття щколи запал його раптом ущух, ніби він вважав свою роль закінченою. А мабуть, прокинулося в ньому вороже почуття до братства, хоч як би не пом’якшували братчики свого статуту.

Тим часом Борецький дочитав статут. Братчики заворушилися, стримано церешіптуючись і кахикаючи.

– Що ж, панове, – підвівся Ісайя Копннський. – Статут нібито хороший. Написано його на кшталт львівського, з дрібними додатками та змінами, але один розум – добре, а багато – ще краще. Може, хто з вас щось додасть? Справа серйозна: треба все обміркувати докладно, бо статут пишеться на довгі роки.

Братчики мовчали. Важко було незвиклим людям орієнтуватися в складному статуті й помітити його хиби.

– А чому там не сказано, що ми мусимо боротися з магнатами і шляхтою всіма силами, навіть огнем і мечем? – зірвався з місця Балика. – Це ж чернецький статут, а не козацький.

– Заспокойся, друже, і вислухай, – зупинив його Сагайдачний, – коли б ми вписали до статуту такі речі, королівська влада мала б підстави вважати нас за бунтівників. Такі речі не пишуть, а робити їх, якщо мирні заходи нічого не вдіють, можна завжди. Ми, мовляв, не винні. Ми діяли по закону, але терпець увірвався… Не можна давати ворогові речового доказу до рук. Він миттю розігнав би нас, і вийшло б, що ми самі полізли в зашморг на радість єзуїтам та уніатам.

– Оце справді! – загули козаки. – Мовчав би краще, Балико, бо тобі тільки б проти Потоцького вийти.

Балика ніяково сів на лаву, бо зрозумів, що бовкнув зайве, а Іов Борецький підніс руку і, коли все вщухло, спитав:

– Як же воно буде, панове? Є у нас шо додати чи ні?

– Нема нічого. Хай буде так, як написано.

– А коли щось знайдеться, – скличемо сходку й допишемо.

– Це ж не домовина, яку забивають навіки.

– Самі писали, – самі й виправимо.

На тому й покінчили. Тоді всі підвелися, і Ісайя Копинський прочитав братську присягу. Братчики урочисто й повільно повторювали її, підносячи два пальці вгору.

– І обіцяюсь богові в тройці єдиному перебувати в цьому братстві всією душею моєю і чистим умислом моїм до останнього часу, не відступаючи, ані опираючись усім наказам його, супротивникам же його опираючись. А якщо б відступив або похулив його – да прийде на мя і на ввесь дім мій гнів божий, і відлучення, і заборона, і прокльони аж до повного мого каяття. Аще лі ж я без каяття сконаю, – да буду і по смерті не розрішений, яко злочинець і відступник закону божого.

Після присяги всі потяглися до Борецького. Кожен брав перо і вписувався до братського упису, додаючи по кілька рядків добрих побажань, або порад на майбутнє. І кожен клав, скільки хто міг, до братської скриньки.

Ісайя Копинський, Касіян Сакович… Єзекіїль Курцевич… Іов Борецький… Один по одному підходили братчики, і не було їм краю. Тоді підійшов Сагайдачний, перечитав попередні записи і, вмокнувши в каламар свіже гусяче перо, упевнено вивів:

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман, з усім славним військом запорозьким.

За Сагайдачним підвелася Галшка Гулевичівна, єдина жінка, присутня на сходці, сотник Балика і брат його бурмистер, Лаврентій Зизаній, Памва Беринда, друкар і автор першого українського словника, Мелетій Смотрицький, автор першої російської граматики, та ще багато інших…

Три аркуші було списано, а уписові не було кінця… Галшка Гулевичівна поспішила додому і пішла відвідати Михайлика.

Учні сідали обідати, коли ввійшла вона до їдальні. Черговий дидаскал, молодий короткозорий чернець, із низький поклоном наблизився до пані фундаторки.

– Я бажала б побачити свого сина, – сказала Галшка, шукаючи Михайлика очима.

– Як то? – розгубився дидаскал. – Він казав, ніби отець ректор дозволив йому бути на відкритті братства. Він там, у братському будинку.

– Ні, отче, його там немає. Він би підійшов до мене, – стурбувалася Галшка.

Дидаскал зиркнув на учнів: Михайликове місце було порожне. Дивно. Дуже дивно. Проте Михайлик такий вередливий і завжди вигадує щось неможливе.

– Дозвольте, пані маршалкова, піти з вами. Я його викличу.

Мовчки рушили вони до братського дому. Галшка залишилася на ґанку, а дидаскал промкнувся до зали і довго шукав Михайлика очима. Але хлопчика ніде не було.

– Сховався, пані маршалкова, – ніяково всміхнувся він на запитливий Галщии погляд. – А може, й розминулися ми в ним.

Вони повернулися до їдальні, але ніхто не бачив Михайлика. Галшка розхвилювалася. Важке передчуття стискало їй серце. З Михайликом, певно, щось сталося.

– Не хвилюйтеся, пані, благаю вас, – заспокоював її збентежений дидаскал. – Хлопчик звик до повної волі. Важко йому підкорятися шкільному ладові… А сьогодні таке в нас свято… А сьогодні… заховався він десь і тепер боїться, щоб його не покарали.

Вони обшукали всі кутки, всі будівлі й келії. Спитали старого воротаря, отця Ієроніма, але й той не бачив його.

– Чи не втік він часом додому? – нерішуче припустив Петрик Балика.

– Можливо, – підхопив дидаскал. – Певно, сидить тепер удома з хворим паном Лозком… Краще було спитати б дозволу, але бажання одвідати хворого батька – дуже схвальне. Я навіть скажу ректорові, що він у мене випросився, – додав він, щоб заспокоїти Галшку.

Галшка вхопилася за Петриків здогад. Їй хотілося якнайшвидше бути дома, але коні відіслала вона аж до вечора, а йти пішки було і незручно, й непристойно.

– Проведіть мене, отче дидаскале, – попросила вона розгублено.

Дидаскал доручив старшому з учнів доглядати ладу і рушив із нею, намагаючись заспокоїти її, але материне хвилювання мимоволі передавалося йому, і він прискорював кроки, думаючи:

«От неприємна історія. Отець ректор знову гніватиметься, і чому Михайлик утік якраз під час мого чергування?! Знов подумають, що я писав вірші замість стежити за школярами».

Галшка мало не бігла вулицею і не помічала ані поклонів, ані здивованих поглядів. Не зупиняючись, штовхнула вона хвіртку до свого двору, зійшла на ґанок, волочачи по снігу важкий альтембасовий шлейф, і в береті та шубі попростувала до чоловіка.

– Михайлик тут? – спитала вона, задихаючись.

– О, ти вже повернулася, – підвівся хворий. – Ну, як там наш хлопчик?

– Та невже ж його тут немає? – сполотніла Галшка, падаючи на дзиґлик. – Де ж він подівся, господи?!

І нестримні сльози покотилися їй із очей.

Примітки

Трикрульські рочки – відбувались після католицького свята трьох королів (6 січня), в нашому випадку – 1616 року.

І обіцяюсь богові… – подаю уривок справжньої присяги братства.