5
Зинаїда Тулуб
Тужив і Сагайдачний за Настею. Наближалася весна. Поверталися з Туреччини кобзарі, але ніхто з них не відшукав ані Насті, ані Горпини з Коржем. І часто пригадував Сагайдачний слова старого Повчанського: «Ти визволяєш невільників, а вони беруть удесятеро. Тільки й дивися, щоб на ясир не забрали та не продали, як коняку».
Не повертався тільки Карпо. Сагайдачний на нього покладався: він і видючий був, і по-татарському говорив краще за інших. І взагалі він спритний чоловік. Аж ось на початку березня, коли осіли сніги і важкою променистою краплею запала на захід вечірня зірка, повернувся він до рідних осель і прийшов до Сагайдачного.
За вікном згасав бурштиновий захід. Рідко й тоскно крапав вечірній дзвін, і чорні воронячі кубла в саду здавалися старими козацькими шапками.
– Ну що? – схопив його за руки Сагайдачний.
– Та що ж, батьку, – зітхнув Карпо. – Нема нашої ясочки. Був я і в Козлові, і в Каффі, і в Бахчисараї, і в Карасу-Базарі… Всю Татарщину сходив своїми старечими ногами і довідався тільки, що вони всі троє припали Сафарові. Пригнав він їх до Каффи. Коржа продано на галеру першої ж п’ятниці, а де поділася панна Настя з Горпиною – невідомо самому богові. Кажуть, ніби євнух Гасан забрав кількох бранок до Стамбула, а ще кажуть, ніби дівчину надзвичайної красі продав Сафар у караван-сараї на вагу золота. Але чи то Настя, чи якась інша бранка – невідомо. На ринок її не виводили, і ніхто не бачив її в вічі. Мо, це й Настя.
– А хто ж купив цю бранку? – урвав Сагайдачний
– Теж не знаю напевно, бо казали люди всяке; одні – ніби калга Мегмет, син Джанібег-Герая, другі – ніби Селім, султанський намісник… Думав якось потрапити до Селімового палацу, та не пошастило, бо Селім пішов на війну, а його валахів не купиш ні за які гроші…
Довго ще розповідав Карпо свої пригоди, але Сагайдачний не слухав. Хоча й знав він життя й розумів, що Настя не могла залишитися непродана, але поки не почув цієї звістки, – все здавалося йому, що якесь чуде її врятує. Він згорбився, стиснувся, втягнув голову а плечі і мовчки сидів у присмерках, пригнічений сумом.
– Та що ж ти, батьку, козак чи ні? – обурився нарешті Карпо. – Чи то бракує тобі козацької сили? Шарпаєш щороку Крим та Туреччину, ніколи ще битий не був… Що ж ти гадаєш, не підуть за тобою наші пани молодці визволять твою Настю?
Сагайдачний здригнувся, підвів голову.
– В похід, кажеш? – перепитав він гірко. – Так, водив я козаків у походи… Та й султана треба було дрочити. І ось додрочилися: найдорожчі люди у неволю потрапили… Що ж, по-твоєму, знов піти за море, щоб татари прийшли сюди по новий ясир?! Ні, Карпо, не так воно просто… Я за цю зиму на десятки років постарішав, думаючи, що робити… Бо ж зараз склала наша старшина угоду з ханом і беями, щоб вільно рибалчити в Азовському морі, і в Чорному, і в гирлі дніпровському… і торгівлю розпочали з кримчаками, ярлик собі виправили на безмитну торгівлю… Як же мені тепер?! Де ж усі, туди і я… Тільки ти не думай, що забув я Настю, – урвав він сам себе. – і пам’ятаю її, і бачу і наяву, і уві сні… І не буду я Петро Сагайдачний, якщо не видеру її з татарських рук, але як це зробити – не знаю…
Темрява виступала з кутків, все ближче й ближче огортала Сагайдачного… За вікном спалахнули перші бліді вогники. Все нижче спускалася до обрію синя запона ночі, і променястою семикольоровою краплею трепетала за садом весняна вечірня зоря.
Примітки
Джанібег-Герай (1568 – 1636) – кримський хан в 1610 – 1623 рр. і пізніше.