Панна Вероніка

Сидір Воробкевич

Половину віку прожила панна Вероніка в дому пан-отця Константина; як до нього прийшла, мала вона 35 років. Пан-отець Константин був тоді ще молодим мужем; чоловік доброго серця, а проповідник Божого слова і народолюбець, яких і сьогодні рідко найти. Про його супругу і не говорю; про таку добряничку і в казці не повідають.

Пан-отця всі парафіяни, як рідного тата, любили і поважали, а до пані-матки добродійки так всі горнулись, як пчоли до улія; находили вони в неї при кождій нагоді і раду і пораду. Працьовита вона була, знала, що хату руки держать; в її дворі так чисто, так харно, що тільки перехреститися. При всім труді і старанні не міг пан-отець Константин майном величатися; прихід маленький, а овечкам, хоч благі і добрі були, давно вовну до живого обстригли, і до скону їм більш не виросла.

Отець Константин з женою чесно, но скромненько собі проживали; для них, троє діточок, і челяді вистарчав хліб насущний. Але від якогось часу одна думка пан-отця клопотала і на гладке чоло хмароньки насувала. Та думка була: «До тепер все увійде; но коли б до нашого гурту ще одна душа приросла, то вже й непорадна година готова». Чоловік так, а Бог іначе думає.

Раз, – на вечір уже збиралося, – приходить до нього сумна, мов у воду опущена панна Вероніка – знав він її ще за молодих літ, – і каже:

– Добродію, прийміть мене нещасну на службу; я кругла сирота, в цілім світі притулку не маю.

Довго тривала рада між пан-отцем і попадею; безталання бідної так їх порушило, що вкінці і рекли:

– В нас до послуги челяді доволі; вам, панно Вероніко, то і не годилось би, але коли хочете в нашім дому якийсь час прожити, то найдеться для вас і кусок хліба і куточок для притулку.

– Спасибіг вам, приспори вам Господи всього добра, – сказала вона і наче на хвилю повеселішала.

Так осталася панна Вероніка в дому отця Константина.

Ніхто від неї роботи не вимагав, але вона до самого скону і одної хвильки не марнотратила. І грядки поле, і з серпом складно звивається, і біллє гаптує, і шмаття шиє; а найрадше самотно, безмовно на припічку або в закуті сидить і кужіль пряде, а так тонесенько, що з пряжі хоч царівні корунки тчи.

Сорочка на ній, було, як той сніг, біла, спідниця перкальова в густих фальбанах, зелений фартушок з кишенями, ноги в панчохах і черевиках, на пальці лівої руки щиро золотий перстень, – от і весь стрій панни Вероніки. Коси довгі, гебанові, нижче пояса звисали, літом бачив-єсь у них рожі і гвоздики, а зимою червоні і сині стяжечки. Всі черти лиця вістили, що раз панна Вероніка величалася рідкою красою. Волос чорний, брови чорні, а око синє, як то боже небо; ними як на тебе задумчиво погляне, то і душу проймає, хотяй їх жар, їх яркий блиск давно вже загас; рум’янець щок давно змарнів, осталися в них лише ямочки, котрі не одного лиха на світі наробили; вони бо є заманчивим чаром рум’яних дівочих щок. Не одно серце в таких чарівних ямочках свій гріб найшло!

Зимою сиділа вона собі у кухні, – хрань Боже, щоб у покою коли засіла – до півночі кужіль пряла і пари з уст не пустила. З химерної панни челядь не насмівалася, кеп не чинила; всі над бездольною жаліли, а старий фірман Дам’ян, котрий не раз і панотцеві і добродійці відворкне, за бідну панну в воду і вогонь скок би, бо переконався він – а він був не сьогоднішній чоловік – що так, як вона до Бога молиться щиро та богобоязливо, так не молиться ні одна душа. А правдиві коралі і салбу з сороківцями і двома дукачиками, що висять на шиї Матері Божої в церкві, хто пожертвував, як не панна Вероніка, та правдива душа?

Нещасну всі люди любили, особливо сільська дітвора; вона дівчатам плечики вишивала, з пацьорків-цяток грудні гердани сплітала, крашанки – так звані мучені – цвітами і павами виписувала і щонеділі і свята їх у садочку під грушею довгої молитви так пильно учила, що не було в селі ні парубка ні дівчини, щоби 50-го псалму «Помилуй мя Боже» не уміли. От така то була нещасна панна Вероніка!

Одного разу – давно то діялося; я був тоді ще молодим семінаристом – заїжджали ми, я і ще два товариші, на подвір’я панотця Константина. Було то підчас вакацій; от їздилося – на часок книжної атмосфери позбутися, зобачити, як і другі люди на світі жиють. Всюди нас радо угощали. Один з нас грав на гітарі, другий на скрипці, а третій знав безліч тих руських думочок співати. Де ми появилися, там смуток у кут крився, а нудьгу, як ті влазливі мухи, ми з хати виганяли.

Не встигли ми з повозки злізти, вже і круг нас якась пристаріла панна вертиться, в одно в руки пляше, як скажений дервіш скаче і на ввесь голос, аж подвір’я лунає, верещить:

– Іха! іха! мій жених приїхав! Я знов щаслива; ходи, голубчику, най тебе пригорну; вже завтра під вінець ступимо, – хрещатий барвінок густо розстелився!

Такий привіт наповнив нас дивом. Небаром ми розгостилися. По вечері попросив я панотця Константина розповісти нам дещо про тут панну.

– Ви знаєте – так почав панотець Константин – село М… Воно недалеко від нашого, три милі до нього буде; попри нього ріка тече, поля його вінцем мережить; горбом чорніється густий ліс буковий. То село було власністю дідича Г. Нагла смерть підкосила йому життя в найкращих літах; минувся той, котрий возом додому добро возив. Осталася молода вдова з двома діточками: з сином Петриком і дочкою Веронікою. По смерті вітця і один крейцар не тяжів довгом на тій дідизні. При розумній, уміреній господарці і праправнуки біди і недостатку не дізнали б.

Але і керницю вичерпати мож! Вдова так собі пишненько проживала, що про то згадувати мені аж гидко. Двір щодня від бучних забав, співів, бенкетів ходором ходив; замісць туги і смутку безстидний регіт гостей кождим кутком грімко розлягався. І за життя покійного дідича бідний люд панщину робив, однак під панею настала для нього правдива фараонська неволя, далась йому в тямки. Злющий окоман, щоби пані всього достарчити, таки з народу чорного вола робив. Хвалити Господа, що ті злопам’ятні злидні навіки пропали!…

Шумне життя плило в дворі вдови Г. Їй було байдуже, що чужі люди виховують її рідних діточок – хоч рідна мама, та гірша тої мачухи! Панич Петрик усього пильнував, лиш тої превражої книжки ні; щодня нової нечемної пакості наробить, а дома підчас вакацій таке вистроює, що і мужицька дитина таких гидких учинків стидалась би. Та паничеві все уходило. Мама за своїми забавами уганяла, а паничеві хто посмів би слово-догану сказати? Він з нагаєм в руці не лиш днював, но і ночував…

Не такої вдачі була панна Вероніка; вона пильно училася, і Бога любила і людей поважала. Як застрягла їх мати в довги по самі вуха, то в школі остався лиш панич Петрик; панну Вероніку привезли додому. Тут бачила вона крайній розпадок вітцівського маєтку. Ніжної дитини глибоких зітхань ніхто не чув; самотніх сліз ніхто не бачив. Не були би сперли ні зітхання, ні сльози каменя, що з гори в безодну пропасть летів. Одного рання найшли дідичку без душі. Про її смерть всілякі чутки ходили.

Вернув панич Петрик на дідизну, щоб і послідок маєтку прогайнувати, зі східки на східку до крайньої нужди, до костура і жебрачої торби спуститися. Як могла, так провадила господарку панна Вероніка, та коли кінці не сходяться, то і трудно їх докупи зв’язати; не могла сердешна з розпорених подушок пір’я, котре вітер на всі світи порозносив, знов докупи зібрати. Що працьовита трудом придбає, то нездарний братчик скоро прогайнує.

Не лиш до бохонця хліба, – і до окрушків знайдуться миші. Прибув до двора панич Ніко, шкільний товариш панича Петрика. Не був він наш краян, тільки чужинець, і так гарно в школі учився, як його побратим, панич Петрик; він в не однім навіть його переветив (!). З лиця хороший молодець, а до забав, до карт, до любощів і пиятик такий майстер, яких лиш пекло родить. Сей хитрун-плюгавець водно мостився до панни Вероніки, солодкими словами не дорожив, супокій дівочого серця збаламутив. Вона вірно його покохала, за ним гибла, розбивалася; не покмітила сердешна, що і одно з його слів правдою не пахло. Він уже і про весілля говорив, казав, що її з собою в чужий край візьме, де на його дідизні щасливо житимуть. Для дівчини-сироти обман-покуса велика; хитро диявол сіті наложив, та Бог хоронив сироту, щоб не стала пропащою…

Панич Ніко одної ночі в газарді обскуб свого товариша-друга і інших паничиків, дер лико, поки стало, а вранці, як товариші від хмелю на ліжка і дивани колодами повалилися, осідлав верхівця і як потікся, то вже його більше ніхто в дворі не видав. Тяжко розболілася панна Вероніка, а виздоровівши, не була вже та, що вперед. Апатія зайняла бідну зовсім, тоска вагою на серце сіла, ціліські три роки визирала жениха в воротах, з барвіночку віночки плела, весільної співала…

Хто потопає, той і стебла хапається, але для панича Петрика і того стебла вже не стало. Як зобачив він, що вже і в головах низько, що як води з лотік, так крайньої нужди не спинити, то вистрілом зробив кінець ледачому життю. Ціла дідизна з двором і фільварком, з броваром, з полями, лісами і млинами, – все перейшло в чужі руки; не було там притулку для круглої безталанної сироти.

Дванадцятий рік вона вже в нас проживає. Її око лиш тоді веселіше блисне, задумчиве лице лиш тоді милим усміхом і радощами покриється, коли до нас гості завітають, особливо мужчини; в кождім молодці бачить вона свого жениха Ніка, а переконавшись, що то не він, знов пірне в передню задуму-апатію, що здається живий мертвець перед тобою. Нещасна межи людьми, у гурті сумує, як у пущі проживає. Не першина, не дивниця для нас такий привіт наших гостей зі сторони нещасної панни Вероніки. Отеє сумна історійка життя безталанної панни Вероніки.

Так докінчив своє оповідання панотець Константин. Нам стало важко на душі; не чути було того вечора більш ні скрипки, ні гітари, ні співу. Сумна трагедія життя стояла перед нами кощавою відьмою.

Скоро минають роки, а ми з роками. Отець Константин подружив усі свої діточки; постать його трохи подалася, без окулярів і рядочка не прочитає, і лисина світиться, а бороду і волос таки добре сідь припорошила. Добродійка також не так живо двором звивалася, не так невсипуще всього доглядала, – видно, що роки обоїх притоптали.

Було то восени: крик журавлів носився воздухом, лист на буковім лісі почав червоніти і жовтіти, полями вшир і поперек густо снувалася павутина, вістила, що вже настало бабське літо, – вже добренько морозом і зимою пахло. В околиці, де проживав отець Константин, жила моя тітка. Поїхав я стареньку відвідати; по дорозі посітив я і отця Константина. Цікавий був я знати, що сталося з панною Веронікою, чи ще доживала віку, чи вже Бог до себе прийняв, і спитав про ню доматоря.

– От ген у садку сидить, зовсім до землі похилилась. Бог бідну ще держить, – сказав він, направляючи руку до саду.

Поглянув я в тут сторону. На лавці під грушею сиділа панна Вероніка. Жива руїна пряла кужіль, тисяча морщків переорала хороше колись лице; сивий волос, як то срібне повісмо, спадав без порядку на зісохлі груди і плечі; голова вічно кивалася, уста, над котрими сивий вусок і борідка засіялися, докупи не стулювалися; з перел-зубів, що колись рядами-шнурочками в яснах білілися, лиш один остався, послідній пень з густого, чаруючого колись гаю. В-одно вона щось бормотіла, чи молилася, чи ніби співала, не знаю; як кленовий лист, руки тряслися, звиваючи на веретено тоненьку пряжу.

Вона все пряла собі на шлюбну сорочку. Два роки пізніше чув я, що панна Вероніка звінчалася з кощавим женихом, котрий гострою косою підтинає наше життя, як ту траву. Послідні слова сеї, як та крига, чистої душі були: «Прощайте, отче і паніматко, вашу доброту Бог нагородить!»

1887-го року.

Примітки

Надруковано у «Зернах» (додатку до «Буковини») в 1887 р.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 191 – 198.