Стара і молода ялиця
Сидір Воробкевич
Над бистрим Черемошем, у нашій красній, зеленій Буковині, в темнім лісі-пралісі, стояла при обочі стара, висока, росла ялиця, лісова княгиня. Гордо стирчав її вершок вгору, неначе хотів досягти до неба блакитного, розмовляв з буйними вітрами й летучими хмарами. По густому гіллю, наче по східках, скакали свавільні вивериці, а в холодній тіні весело дрозди співали, казки-таємниці лісові собі оповідали, вечорами літали-бриніли навколо комарики-мушечки, тішились захистом ялиці старої, а з терміття піднималась могила, в котрій від лісових муравіїв аж кишіло, пильно звивались вони в своєму газдівстві. Тут не раз спочивали й серни, нащуруючи вушка, коли десь лісом гук вистрілу розлягся. Стара ялиця перебула вже не одно, і туч і бур без ліку.
Недалеко від сеї рослої ялиці, на пахучій, цвітами засіяній прогалині, росла собі молода яличка, гордовита, неначе панночка яка. Каждого ранку, коли лучі сонечка на росицю спадали, думала яличка, що то самі дорогі самоцвіти, жемчуги, алмази й бриліанти, і нишком собі говорила:
– Мені, молодій княгині, нема пари-рівні в цілому лісі-пралісі. Я собі тоненька-струнка як міська панна, моя фоя зеленіє як смарагд, а гіллячко так мене гарно зодягає, що й царський кравець гарнішої сукеночки не вшив би.
Та не доста яличці самохвальби, їй хотілось ще й з других насміятись, поглузувати, наче від того вона ще кращою стане.
– Дивись, – каже гордуне, – як моя хирлява бабка, та стара ялиця, догори ніс дре, думав би хто, що то царівна, чи що? Не чванься, не гордися, небого, он з твоїх крихких гілляк вже мох як паутиця в діл звисає, то твої гидкі, старі, сиві коси, а твоє личко-кора рапава, зморщена, смолою замазана, червами сточена, аж гидко дивитися. Що старе, не молоде, не ялося тобі гордитись, пишатись. Чи забула, що вчора лісничий тебе зміряв, сказав, що «добра», – махнув сильно сокирою-топором і негарне п’ятно у тебе затяв? Виглядаєш, як стара кощава, беззуба баба з плястром на носі. Вже тобі не побачити вістунів весняних, ні ластівок, ні бузьків, ні журавлів!
Отаке базікала собі під носом молода, гордовита, вибриклива яличка. Та не слухала її зневаги прабабка, стара ялиця, подумала тільки: от, молоде та дурне, не знає, що й її жде така доля. І дрозди не слухали пустої бесіди, а виводили з цілої груди свою пісню, гуляли собі й комарики, приграваючи сами собі до танцю гарну думку-коломийку.
Минуло літо, минула й радість-утіха. Зима покрила весь ліс білою габою, здавався він великанським мерцем, убраним у білу сорочечку, мережану лискучими дорогими самоцвітами. Замерзли й потоки, хоч вози по них гармати й самопали; лиш при теплиці вода собі журливо цюркотить, ніби говорить: не вмерла свята природа, її пульси, потоки, ще б’ються. Мороз такий, що аж під ногами скрипить, а перед очима скалки літають.
Удари топорів відзиваються лісами, гомін їх далеко-широко розлягаєсь, він здається тяжким, судорожним стоном, крізь нього пробиваєсь плач конаючих ялиць. Гуцули валять до землі старі ялиці й смереки, бо так їм лісничий наказав. З громом падуть дерева до землі, й падаючи, ломлять краки сусідних дерев, наче говорять: товариші, прощавайте! Працюють сіроми-гуцули, бо для жінок і діточок насущного треба, в зимі се їх однісенький заробіток.
Та не лише топір, але й зубата, гостра пила поринає в півмертве серце дерев глибоко. Чуєш ті жалібні голоси? то послідні стони конаючих ялиць, а дрібне пилиння, то їх гарячі-пекучі сльози. І наша гордоросла стара ялиця в сніг повалилась, всі гілляки повідтинала їй барда, кору з неї поздирали; лежить вона нага й нікому сироту рантухом покрити. Аж небо над нею змилувалось, свіжим снігом покрило небіжку, у білу сорочечку убрало, а якась пташка болюче цвіркнула, «Со духи праведними» заспівала..
Молода яличка з радощів аж розходилась, вона ненависна думала собі: «Тепер мені на всі заставки величатись, гарно втерли носа моїй противниці; хто надто дметься й попід хмари літає, той низько сідає, небаром покотять її в тартак-трачку, попилять на підлі опилки й тертиці. Де ти раз росла й гордилась, люди й місця не відшукають». Та не так склалось, як думалося.
Правда, скотили стару ялицю, та не до трачки, але над берег бистрого Черемоша, і зв’язали її з рідними сестричками у величезні сплави-дараби: а коли з весною теплі вітри пробудились, а на Чорногорі, тій столиці Довбушевій сніги топитися стали, – погнали черстві, жилаві керманичі-гуцули Черемошом і нашу ялицю попри Вижницю, а далі Прутом попри Чернівці, а опісля Дунаєм аж до самого Галацу, колишнього другого руського Галича.
В лісі-пралісі на прогалині красується ще наша молода яличка, їй легко й весело на серденьку, нові ясно-зелені паростки вкрашають її, виглядає вона як куколка-лялька, пишається як та пава, думає, що всі на неї ззираються, її подивляють, що зозуля тому лісом кукає, бо її видить і подивляє. Круг неї дрозди й коси співали, з нею вечірний вітрець-легіт розмовляв, папороть, сон-трава, борова шерошниця і бородавник – за покотом перед нею поклони клали. Все боже літо літала вона високо буйними думками, снила, як то вона колись в золоті парчі й адамашки прибереться, ба може ще й щиро золоту корону носитиме; бо вона собі молоденька краля, хороша навдивовижу.
Настала сумна, темна осінь, густа мряка-туман стелилася лісами й долинами, заслонила й рідку красу молодої ялички. Вона на часок засмутилась, але коли мряка на дрібненьких голках ледом стала й її в іній прибрала, то аж тоді яличка на весь голос загорлала: «Чи я не царівна? дивіться, які ясні бриліанти на мені горять-яріють?» От уже й зима втаборилась, мороз потис, аж зорі скачуть, сціпеніла й наша яличка, аж кора затріщала, дрожить вона як собака на морозі.
Ходить лісом побережник, задумалась його стара голова. «Що маю чинити? Як розказав лісничий, так треба робити, щоби ласки не втратити. Он там стоїть яличка, хороша як панночка, прегарне деревце буде з неї».
Почула сю мову і наша яличка, так затривожилася, начеб гадина круг її серця обмоталася, отчайдушно бідна скрикнула:
– Де поділись мої золоті мрії, мої прекрасні сни?
Не чув побережник сих тяжких зітхань, махнув раз однісінький топором і красива яличка в сніг повалилась, нехибна рука в саме серце влучила. Поніс старий стяту яличку до села й поставив її у ясну світлицю. Яличці тут тепленько, але вона сумна, невесела. Жінка лісничого подивляла хороше деревце, а панич Стасьо з утіхи аж дуба ставав.
Різдво Господнє, святий вечір. І старого чоловіка серце відрадою наповняється на спомин різдвяних святок; пригадується той час, коли ще дитиною був, на милі співи колядників наслухав, пухкі книшики з капустою або маком споживав, і на стелю пильно дивився, коли батько кутю-пшеницю ложкою вгору кинув, щоби пчоли роїлись. І старому серцю мила згадка про Різдво Христове, про тот світлий празник із золотих часів дитинства. Дорога молодість минула, мов не була, так скоро пробігла, паровою залізницею її вже не здогонити, не одно гірке й терпке на віку зазналося. Ціле минуле здається коротким сном, і незадовго візьме гробар свіжий гріб копати для серця старого, щоби бідне від мук на віки спочило…
Блищить яличка у позлітці, на ній висять позолочені орішки, обарінки, медівники, цукерки, іграшки. Та не радують її всі ті прибори, вона до розпуки сумна. Горять на ній свічки, і черлені і зелені і сині. Панич Стасьо щасливий, а з ним і його родичі. Вранці, зі сходом сонечка задзвонили у всі дзвони, люди втішно на службу Божу в церков поспішали, – се було подушне подзвіння для безталанної ялички; третьої днини лежала сирота на сміттю, в гною.
За тиждень порубали бідну, поскладали в пучечки і в вогонь кинули. В жару роздався ще раз її жалісний, послідній зойк. От така доля постигла молоду гордовиту яличку!
Стара ж ялиця й до нині морем гуляє, світами буває, бо з неї зробили мачту на великому кораблі і увінчали її хорошими флагами-хоругвами.
1891-го року.
Примітки
Надруковано у «Бібліотеці для молодежі, міщан і селян» Ом. Поповича в 1891 р.
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 392 – 397.