Що людей єднає

Сидір Воробкевич

1

На зеленій Буковині, між високими Карпатськими горами, над рікою Молдовицею – давно се діялось – жили два заможні гуцули, Федір Дередуда та Лесь Борсук; вони хіба птичого молока не мали, оба багачі, сам нечистий носив їм калачі, в сорочках на світ народились. Обійстя одного стелилось горбом, другого ж глибоким звором, а ділила їх висока вівчарева скала. Хати як двори, кліті повнісінькі всякого добра і збитку, а маржини-худібки було в них більше ніж в цілому селі десь там на пустих, піскуватих, безрадних подільських землях.

Тепер таких маючих газдів-гуцулів і зі свічкою не найти на цілій руській Гуцульщині. Сьогодні та околиця змінилась до непізнання, величезний німецький паровий тартак загрозив старому пралісові цілковитою загладою, гострі зубці довгих пил перерізують немилосердно серця величезних ялиць та смерек; тяжкі ковбки затерли своїм тягарем весь слід безчисленних пстругів, котрі колись-то плодились потоками і рікою, а про лісну дич, про ту худобу з Божої кошари, про оленя і серну, про гогота-когута й орябку сьогодні хіба лише в казках споминають.

А дуки-гуцули, що мали колись свої власні ліси й полонини, а сороківчики, бербеницями міряли, мучаться й горюють на зрубі та в тартаку і втирають дірявим сердаком дрібний, кривавий піт із свого чола. Збідніли неборачиська, звелися на ніщо, клята брага-горілка та крайнє недбальство наробили чимало лиха, вигнали із загороди і послідній хвіст…

Та вернімся до наших колишніх дуків-гуцулів! Межи Федором і Лесем відай сам нечистий межу переорав; жили вони між собою як пес із котом, як вогонь з водою, не боячись Бога, не стидаючись людей. За малий кусник полонини тягались уже 18 років по судах, а штемплі, скарги і адвокати коштували тільки гроша, що за них можна би було купити вдесятеро більшу полонину. Причину їх ворогування трудно було відгадати; люди говорили ось що, чи правда, не знаю.

Одного літа, перед святим Ілієм, вдарив грім в Лесину хату, й ціле його обійстя згоріло дотла, виднілось лише згарище. Зоя циганка, кощава ворожка, толкувала йому, що ті хмари, громи і блискавиці наслав на нього із злості Федір, а легковірний Лесь повірив всьому що до волосочка й зажог у своєму серці, в душі неутолиму ненависть проти Федора.

Коли Федір о сім зачув, то так розбісився, що хрань Боже, кричав несамовито в-одно:

– Що хоче від мене той безбожний напасник, що приписує мені таку силу, яку лиш один Господь Бог має?

Так почалося між лагідними сусідами завзяте ворогування, а вслід за тим почалась між ними тяжба за той мізерний кусок полонини, котрий находився там у Битках між лісами й скалами…

Одного разу сидів старий Федір Дередуда в кліті на лаві в холодку; було то в день св. апостолів Петра й Павла. Пакав він з короткої люльки маркотку, смокаючи так сильно, що аж подвір’ям луна йшла: смок, смок, і спльовуючи в-одно перед себе. Згодом роздався його хрипливий голос:

– Знов прислали із суду папір, знов треба мошенку потрясті, адукатові зо двадцять срібних заплатити. Що робити, треба заплатити! Удесятеро більше заплачу, лише щоб мій лютий воріг полонини не виграв! Далась і йому та тяжба добре в знаки, і його адукат на добру дорогу направив.

Стара Катерина, Федорова жінка, вступила в кліть і промовила журливим, тремтячим голосом:

– Зачуваю, що знов гримаєш на Леся , знов тобі з гніву і злості лице жаром палає; кажу тобі, що та клята тяжба нас всіх на біду зведе. Вже вісімнацятий рочок, як нема спокою ні ладу в нашім дому. Наш одинак Козьма з превеликого жалю і гризоти ледве за собою ноги волочить, виглядає, як з хреста знятий…

– Бабський розум! Вам від сміху до сліз недалека дорога! Щоб камінь-кременицю я гриз, то на волосочок не попущу! Борсукова Калина не для мого Козьми, скорше всі поточки горі завернуться, ніж дозволю я, щоб він з нею, з дочкою мого клятого ворога, подружився. Не клопоч мені пустими речами мою лису голову!

– Що ти непокірний і упертий, се я давно добре знаю, тебе від твоєї думки і чотирма водами не відвернути; не лякаєшся гріха, сліпий на наші сльози, глухий на наші глибокі зітхання, хочеш навіки загубити свою рідну дитину…

– Почуй моє посліднє слово: не завертай, не клопоч мені нісенітницями мій мозок; ще той піп не народився, щоби мого сина з Борсуковов Калинов звінчав!

– А Козьма каже, що, коли не згодишся на його просьбу, то піде собі в далекий-широкий світ, щоб і чутка о нім запалася.

– Скажи йому: щаслива дорога! – гримнув Федір і вийшов із кліті.

Осталася сама Катерина із своєю турботою, тяжко зітхаючи в непорадній годині.

2

– Що сталося з тобою, Калино? – питав Лесь одної днини у своєї дочки: – таже ти так скривилась, як коли б у терпке яблуко вкусила?

Калина, хороша, росла, здорова гірська дівчина, не промовила і слова, мовчала, як німа, тільки сумно перед себе споглядала.

На се увійшла в хату Іфтима, Калинина мама, та зачувши послідні слова Лесеві, обізвалася до нього:

– Ти, ти всьому лиху вина, ти нас живцем в могилу загрібаєш, ти…

Потому припала до доньки, обняла свою одиначку обома руками й почала як по мерцеві голосити:

– Бідна ти, моя дитино, чи я над твоєю колискою не співала, чи над тобою не розбивалась, в монастир Сучавицю на відпуст-прощу не ходила, свічки з ярого воску перед св. образами не становила, щоб лиш для тебе доброї долі у Бога випросити? Господь Бог вислухав мої щирі мольби, не відвертаєсь від нас, та що з того, коли рідний тато гірший ворога…

– Бачу, – перебив їй Лесь бесіду, – що вас обоїх лихий попутав, направили ви ваші сокири на один пень, але дурно, він стоїть як той столітній дуб і не попустить. Ви, як ті плакучі зозулі, літаєте думками на тот горб, – мовив він, показуючи рукою на обійстя Федорове, – але вибийте собі пусте з голові, Федорів Козьма не під пару моїй Калині, з такої гидкої муки не мете їсти ні книша, ні калача…

І насунувши кресаню на голову, пішов в село до коршми, оставляючи жінку з донькою, потопаючих у сльозах.

3

На обширній полонині випасалась розкішна худоба і немалий ботей овець Леся Борсука. Доглядав їх вірний його наймит-чабан Юрій, син бідної вдови-пряхи Ірини Козубчихи. Такого робучого, такого пильного парубка не було на цілі гори. Сам він корові і вівці доїв, сам скором у бербениці складав, сам у осени худобу в село зганяв. До помочі мав лише хлопця малого Стефана, сина поташарника Лук’яна. Прижене було Юрій худібку домів; вся гладка, вся повна, аж пролюбки на неї дивитись, і одного телятка, і одного ягнятка не роздер ні вовк ні медвідь; на тут паскудь мав Юрій добрий лік, гуцульську стрільбу з довгою цівкою. Нею він повалив припадково не одну серну, не одного рогача-оленя. За се пан лісничий закусив давно на нього зуби, днями і ночами на нього чатував, та дарма.

Гарний легінь був собі Юрій, здоровий як дуб, рослий як ялиця, вусок як галка чорний, а довгий як у запорожця-козака, а довгі кучері плечами густо звивались. Було, як в неділю або у святце перебереться в святочну одежу, то думаєш, що то не чабан, але якийсь вродливий царевич. Під зиму кожде дівоче око любо на нього поглядало,. а в грудях так сильно щось ковтало, наче молотом. Хоч і гинули з любові за ним дівчата, він тим не журився.

Такий був Юрій Козубчак, та не довго. Від якогось часу він дуже змінився, став благий як ягня, смирний, тихий, лагідний, хоч го до рани прикладай, бокував від своїх товаришів, не тішили його вже ні співи, ні танці.

Лесь полюбив Юрія як рідного сина, зовсім на нього звірявся, посилав його в Гомор і Кимполунг, скором і худобу продавати, у Качик для дому й маржини солі купувати, ба й у Сучаву, і то возом з чотирма волами, щоб там зерна кукурузів на цілий рік пристарати, одним словом був Юрій у Леся неначе рідний син.

Як вже сказано було, перебував наш Юрій цілісіньке літо аж під осінь на полонині коло маржини. Калину бачив він може два-три рази під той час, але щоб з нею сердешне поговорити, то йому ще ніколи не лучалось; сам він пізнав, що йому нема приступу до дівочого серця, бо хтось інший перегородив йому до нього дорогу, і наповнив його серце трутою й жовчю, горем і безнадійністю. Старий Лесь догадувався, який червак точив Юрієве серце, і постановив собі залагодити справу. «Шкода хлопця», – думав він собі одного вечора, – «з превеликого жалю ще собі лиха заподіє. Попробую, може виратую душу».

Заходило сонце десь там за наші сині високі Карпати, за велику хмару-колоду, а люди кажуть: як заходить сонце за колоду, то нема надії на добру погоду.

– Скором-бриндзи й вурда вже в бербеницях, вже й гуслянці минає пора, небаром позгонять чабани в діл худібку, небаром верне домів і наш чабан Юрій, – почав Лесь поважно розмову, споглядаючи на свою жінку і дочку, котрі порались коло печі, лагодючи вечерю.

– Верне, як кождого року… – відрізала як ножем Іфтима.

– Слухай, стара, від якогось часу снується в моїй голові ось яка думка.

– Та ти на думки багатий!

– Ось послухай лише: Юрій гарний собі легінь»

– Ну та що?

– І робучий…

– Се йому й воріг признасть…

– Не сором і чільному газді таким зятем похвалитись. Знаєш, стара, – нашій Калині не сидіти до сивої коси, вона у нас одиначка, нам її на висадки не держати б, чи не добре би…

– Хрестися, недокислий! – викрикнула гнівно Іфтима і підскочила, мовби її хтось окропом опарив. – Чи я для слуги-опришка мою одиначку виховала? Не для пастуха ніг мій високий поріг!

На те Калина:

– Скорше зі скали та в бездонну пропасть!

– А я вам кажу, що коли не буде по-моєму, – гримав до крайності роз’ярений Лесь, – то знай, що я не маю більше доньки на світі! – і луснув за собою дверми, що аж одвірки стряслися.

Іфтима й Калина остовпіли. Замір Леся діткнув їх, як блискавиця в погідну, ясну пору. Перекрій висів на вечірнім небі, безчисленні зіроньки мережали його, та Калина з матір’ю не бачили їх. Обі сиділи мовчки зі своїм непорадним клопотом.

4

Був то вечір перед св. Покровою; церковні дзвони вістили мило горам, долам і лісам, що завтра святце Боже. З берези і з явора спадав жовтий зів’ялий лист густо на землю, вбираючи в сумну одіж обіч і просторі зарінки; кругом велика тишина, не чути ні свисту косів, ні голосу дроздів, всюди сум і тоска; того жалю-смутку природи не чула одна тільки смерека і ялиця, вони однаково зеленіли, їм байдужно було, що зближалась люта зима з тріскучими морозами і непрохідними снігами…

Смерком вертав Козьма з ліса. Співаючи, зближався він до Лесевого обійстя. Далеко-широко неслась луна його пісні, що лилась із його зболілого серця:

Ой горою вітер віє,

Дерево згинає,

Моя мила білявочка

Мене визирає;

Визирає, виглядає

Там коло потока;

Пожди серце, лину к тобі,

Любко кароока,

І пригорну до серденька

Тебе, крале красна,

Мого неба вечірнього

Зіронько ти ясна…

З густого гаю, над потоком роздався дзвінкий голосочок Калини; не був то голос дівочий, а милий щебет лугової пташини:

Вже три доби жду тебе я,

Ах прилинь, мій друже,

Бо без тебе моє серце

Тяжко-важко туже,

І всихає як та цвітка

В літі без росиці,

І минаєсь, як той олень

Рогач без водиці…

Ах прибудь вже, мій соколе

Милий, чорноокий,

Прожени із мого серця

Тоску, жаль глибокий…

Довго вони вдвох розмовляли, переливаючи душу в душу. Далеко на сході став виринати неначе з моря крові повновидий місяць. Калину й Козьму обняло якесь непонятне, зловіще чуття, тупо плила їх розмова, їм здавалось, що сам сатана вдарив в їх золоте щастя тяжким молотом і воно розбилось неначе скло на дрібні кусні; їм здавалось, що хтось видер їм серце залізними кліщами з груди і кинув на жир хижим воронам.

Була вже пізня пора, коли Козьма з Калиною прощався.

Від Леся до Федора не близька дорога. Іде Козьма попід облаз, по густих зломах, завернув потому попри стрімку обіч і щез там за скрутом гори. На небі плив місяць, неначе лебідь по морю, круг нього яріли вічні зорі. Козьмина довга тінь спадала над скалисту стіну, від його ніг котились в діл камениська, перериваючи своїм покотом-гуркотом нічну тишину. Десь там в гущавині застогнала сова. «Се не на добро» – подумав Козьма.

Його облітали, мов та галич, чорні думки, що так, як те каміння, покотилась і його доля, його щастя в безодню, у пропасть. Так моторошно, як тепер, не було йому на віку. Що за постать мигнула там на скалі? Зашелестіло зів’яле листя? Невимовний переляк-страх обняв Козьму. Що за мара носиться там ніччю по скалах? Господи! Холодний дрощ пішов по його тілі… Зимні поти збили на нього, він станув на місці як прикований…

Паф! гримнув вистріл, по нім короткий, пекельний регіт. Вічні Карпати сумно відізвались. Козьма повалився як колода, з груди бризнула цівкою кров, рука закрила судорожно рану. Кругом тихо як у гробі, лише потоки плакали-шепотіли зарінками, виспівували горам і обочам свою стару, вічну одностайну пісню.

5

На другий день рано найшли гуцули на плаї під скалою раненого, майже неживого Козьму, а недалеко від нього лежав з розторощеним черепом – Юрій; отже не трудно було догадатись, чия куля застригла в Козьминій груди. Але яке погане лихо пхнуло Юрія з облаза в долину, сего й до сьогодні ніхто не знає; не було то нічо інше, як заслужена і справедлива Божа кара за тяжкий гріх убійства.

На ношах, застелених фоєю, занесли добрі люди раненого Козьму в дім Федора, а тіло Юрія в трупарню. Цілий піврік бідолашний Козьма не вставав з постелі, хіба часом, в гарячці зривався, щоби пігнатись за своїм лютим ворогом, тоді кричав він не своїм голосом: «Он де він… він мій убійця, Юрій!» – а потім знеможений знов на постіль падав. Отсе страшне нещастя помирило завзятих досі ворогів – Федора і Леся. Смерть заздрісного убийника була для них немов Божий палець, щоби те, що Бог в любові злучив, вони не розлучували. Зливши свої запеклі досі серця в щирих сльозах над постіллю Козьми в-одно, прирекли сусіди, що коли видужає Козьма, побереться з Калиною, а завзято оспорювана полонина буде їх віном, що справді по довгій слабості Козьми за Божою помочію і ревним старанням Калини сталося.

1895 року

Примітки

Надруковано у «Буковинському православному календарі» на 1896 р.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 285 – 294.