Як мужик Гарасим лікарем став

Сидір Воробкевич

Казка

Жив собі раз мужичок, Гарасим звався. Мав вів жінку Варварку, добру, лагідну, роботящу. Жили вони собі в згоді і любові. Та одну лиш хибу мав Гарасим, він любив свою жінку як душу, але тряс її не раз як грушу. Вона ж бідна зносила все терпеливо, аби сусіди не покмітили; мимо лиха ще й весело на світ дивилася. Гарасим пізнав свій гидкий блуд, сто раз, не раз присягався, що більше такого не зробить, та цілий тиждень була добра погода, а в неділю знов така буря, що годі витримати. А все то через тут прокляту горівку.

Одної неділі Варвара знов слізьми умивалася, бо ціле її тіло покрив любий чоловічок синцями. Давно була б вона його покинула і в світ пішла, но бідні діточки її мов ланцями до хати приковували.

Отже плачучи сиділа вона на ослоні і колисала малу дитину. Нараз відчинилися двері і в хату вступили якісь пани.

– Не знаєш ти, жінко Божа, в вашім селі якого знахаря; у царя донька – а він лиш одну, як одну душу має – дуже заслабла. Перед тижнем їла вона рибу, остю удавилася і годі найти спосіб, аби тут чортівську ость з горла вийняти. Всі лікарі цілого царства зсушили собі голові, а ость наче до горла приросла; бідна царівна трохи не гине і мучиться несказано.

Варварі зроїлася дивна думка в голові, вона і каже:

– Знаю одного преславного лікаря, но одна біда з ним: він нікому не хоче признатися, що він славний знахар, що знає, яка сила в котрім зіллі і корінні.

– Не журись, на його упертість знайдемо ми лік, – говорили царські післанці, – скажи нам лише, де його шукати?

– Отам у саду спить.

– Ходімо! – сказали і пішли у сад.

Приходять до Гарасима, збудили і просять його, аби з ними до царя ішов царівну лічити.

– Хрестіться, добрі люди, я не лікар і не знахар.

– Пожди, хитруне, – сказали післанці і почали його так парити, що аж душа з тіла вилазила. Вкінці посадили його в коляску і гайда з ним до самого царя, лиш закурилось за ними.

Привезли Гарасима до царя і кажуть:

– Знайшли ми, світлий царю, славного лікаря, але він без гупанців лічити не хоче.

– Коли так, то бийте його, що ся влізе, пропухайте його, аби до скону пам’ятав! – сказав гнівно зажурений цар.

Кличуть Гарасима до хорої царівни, а він упав до ніг царських і всім кленеться, проклинається, що він неучений чоловік.

Господи! Цар лиш моргнув, а по його плечах таке посипалось, що йому аж у очах почорніло. Думає Гарасим собі: «Що се за біда, що се за напасть? І з порожніми коновками мене сьогодні вранці не перейшли, і заяць дороги не перебіг, а тебе, небоже, гарно чухають, хоть і не свербить, і лиш хріну та редьки їсти дають. Се гнів Божий, б’ють, що аж шкіра тріскає; як се так далі буде, то вже я більше зозулі не почую. Що маю робити; скачи враже, як пан каже; у сім клопоті одна моя спасівка лікарем стати, бо довго бігме що не видержу. Прийшлося в неділю плакати, хоть у п’ятницю не сміявся. Треба брехати, бо виджу, що тепер у світі правдою далеко не зайдеш».

– Добре, – каже Гарасим, – вилічу царівну, тільки прошу нас обоїх оставити.

Всі повиходили.

– Коби ся мені удало її розсмішити, то би ость вилетіла і я би напасті позбувся, – думає собі Гарасим і почав якоїсь чабарашки співати, якогось козака так несамовито гуляти, невидані викрутаси і вихиляси витинати, що царівна на голос так зареготалася, що ось тут і ость з горла вилетіла.

«Ага! маю тебе!» – скрикнув мужичок, здіймив ость і подав цареві, а цар так утішився, що йому цілий мішочок червінців подарував.

Гарасим такий рад, що й не сказати, все лихо позабув і втішний додому збирався, но ось тут до царського двора таких людей посходилося, а все самі хорі. Зачули про славного лікаря і всі хотять, щоб він їх від хороби вибавив; всі насилу кричать: «Рятуй нас, преславний лікарю!»

«Бідо моя гірка!» подумав собі Гарасим, шкробаючись у потилицю:

– Нехай вас другі лічать, – каже він їм, – я лікар лиш для царської дочки!

– Що? Дивись, який мудрагейлик! А щоби тебе болячка взяла! пропасниця терла! Хоче нами цвинтар засіяти! – зашуміли всі і почали його так обробляти, такого йому гарту завдавати, що наш Гарасим мов не своїм голосом закричав:

– Гов, стійте! Про мене, я і вас лічити буду, лиш дивіться, щоб добре заплатили.

– І посліднє дамо, лиш виздорові нас, бо вже ладаном пахнемо!

Всі зійшлися до великої кімнати, там лікар їм і каже:

– Аби вас усіх вилічити, треба найслабшого з вас у печі спалити, з його попелу золу зробити і кождому датися напити. Розкладайте вогонь!

Приступив він до одного і каже йому:

– Чоловічку добрий, у тебе душа на ниточці висить, лагодься на смерть! Кидайте його в піч!

– Кого, мене? Я здоров!

– То якого чорта сюди прийшов, рушай собі! – сварив Гарасим, а той бігцем через двері та на двір.

Цар його питає:

– А що там?

– Я вже здоров як горіх, – відповів хорий і мов та мара зник.

Так сталося з усіма; за хвилю всі юрі виздоровіли, сліпі чули, глухі виділи, хромі промовили, а німі знов ходили.

– Сему лікареві нема пари на світі, – каже цар і подарував йому ще один мішок грошей, багатий жупан, дорогу коляску і пару коней.

Як який пан-вельможа поїхав Гарасим додому. Жив він у достатках і до самої смерті не бив більше своєї жінки, лише любив і шанував її, як Бог приказав; бо знав, як то болить, коли кого б’ють.

1887-го року.

Примітки

Надруковано у «Буковинському календарі» на 1888 р.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 186 – 190.