Черниця Ксеня
Сидір Воробкевич
Образок з життя
В моїй кімнаті висить до сьогодні під іконою Богоматері малий кипарисовий хрестик, свята для мене пам’ятка. Почорнів він уже, постарівся, бо від того часу, коли та реліквія мені дісталася, утонув у морі вічності не один рочок, а Черемшом і Прутом потекла не одна гаряча пекуча сльоза до моря. Коли тільки погляну на той хрестик, то зараз і давні згадки передо мною метеликами літають, маячаться. Хрестик висить на стіні, а з неї, – котра його носила, відай вже і кісточки не остало.
Ксеня вона звалася.
В селі, де вона проживала, були дві церкви, одна горішня а друга долішня, одна дерев’яна, маленька, а друга мурована, з золоченими хрестами. Старі люди оповідали, що якийсь дука-воєвода збудував давно той Божий дім за покуту своїх гріхів. Коли подивится на село з горба, де камінний хрест з давних давен стояв, то думаєш, що перед тобою не село, але пестрий турецький коверець розстелився; за селом ліс і став, а помежи садами хатки, біленькі, наче гусочки чистенькі. Отець Дмитро був парохом горішньої, а Василь долішньої церкви. У отця Василя була дочка, та Ксеня. Давно те діялося, не запам’ятав я ні панотця ні його Ксені, але обоїх знала моя бабка протопопиха Параскева.
Ото сиджу я раз з бабусею під росохатою грушкою, а вона сердечна й каже:
– Хлопче, готовлюсь вже й я в Божу путь; візьми на спомин сей кипарисовий хрестик, – і передала мені його трясучою рукою. – Се пам’ятка від Ксеньки, моєї подруги; о шість років була вона старшою від мене, а сімдесят мала, як умерла. Не була вона в монастирі, але жила так чесно, так примірно, що люди черницею її прозвали. Ох, що то за дівча колись було, Господи! Скромна, лагідна, запопадлива, а красна як весняний цвіточок. Засміється, думаєш, Боже небо усміхається, а заговорить – здається, то соловейко в гаї щебече-ляскоче. До двадцятого року весела і привітлива була, тішилася світом Божим і красою природи, а опісля та аж до скону ніхто на її лиці не бачив веселого усміху. Цілих п’ятдесят літ двигала вона лиш тоску, жаль і горе, а єдина її відрада були церков Божа та добрі діла. Довгий чорний сарафан, на голові біла хустина, в руці віночок з бурштинових жовтих цяточок з хрестиком, важкий, але приємний погляд, лагідне личко, та сумне, пресумне – от і образ черниці Ксені.
– Що ж було причиною її горювання, черничого життя? – спитав я розцікавлений у моєї бабки.
А вона мені ось що на се:
– Прочитай отеє і все знатимеш, – тай передала мені з заслоненими щирими очима аркуш пожовклого паперу, додавши: – Отсе списала вона бідолашна, безталанна, власною рукою. Умираючи сказала до мене, кожде слово як сьогодні чую-тямлю: «Прийми, подружечко, від мене сей хрестик на спомин, а сей папір прочитай собі, він відкриє тобі моє рожеве щастя та і моє лукаве горе».
Три рази ходила вона піхотою на прощу до Києва, а від Прута до Дніпра не близька дорога. Коли ж із київських святинь в село вертала, то з ніг валилася, але черти її лиця вістили всім, що її серце заспокоєне, задоволене, що уся вага-скала, що груди їй давила, десь у безвісті покотилась.
– Слава Тобі Боже, що я Київ бачила, св. угодникам печерським поклонилася, от, і на серці полегшало, мабуть Пречиста св. Лаври і св. Варвара вислухали мої усердні молитви, – отак говорила сердечна, повернувши з Києва.
А ніколи, було, голіруч у село не верне, повний тлумочок гостинчиків принесе, не раз під тягаром в довгій дорозі аж з ніг валилася. Верне, бувало, в село і вже одно одному оповідає:
– Ксенька з Києва вернула! Ходім, біжім, привітаєм її!
За часочок горнеться около неї велике і мале. Госпідку! як почне повідати про Київ, про церкви золотоверхі, про Дніпро славутний, про народ український, про співи кобзарські, то слухаєш і наслухатись годі. Повідає, було, і тиче дитині образочок, старшому хрестик, кому, що читати вмів, молитвословець, а кому акафіст до св. Варвари, св. Онуфрія…
Кімнатка її виглядала як справдішна капличка: перед образом Пречистої Діви горіла день і ніч мала лампочка, по стінах образів цілий іконостас, а найпаче чудотворця Николая, і книг наче в церкві, а життя святих угодників таки в золотій оправі. Ледво озветься в неділю або празник церковний дзвін, – вона вже в храмі Божім; на добу раз лиш їла, кожде говіння так строго сохраняла, так совісно постила, що християни дивувалися і говорили: се якесь чудо, що та небога ще живе! Бувало від страсного четверга аж до великодня і кусника до уст не візьме, хіба водиці нап’ється…
А яке чуле серце, яка щира душа у неї була! З бідним послідний кусок хліба і останню одежину ділила, сиротам сльози отирала, сорочечки з мережками вишивала; а коли хто нагло захорує, то вже Ксенька без утоми коло нього сидить, і ледом гарячу голову обкладе, м’ятки, рум’янцю або центурії зварить, цілючої масті до рани приложить, тижнями ока не прижмурить… Коли ж умре бідний, то вже вона і при марах, і шмат свічок принесе, дівчині віночок з барвінку сплете, рантухом тіло покриє, і на труну-домовину лепту дасть і калачів на парастас спече, на деревце родзинків і смоквин натиче…
Для служби Божої усе вона просфори пекла, а які вже! Пролюбки дивитись було на той Божий хліб, кожда буква як у псалтири виразна. Печатку, бачите, аж з Києва придбала, і хрань Боже, щоби за все коли крейцар узяла була. Проскурницю Ксеню і владика знав, а гостячи в селі перед цілим миром її хвалив. Отака то була небіжка черниця Ксенька.
Давно те діялось, вже й бабка моя Параскева – най з Богом спочиває, – давно із світом попрощалася, на обох могилах стелиться барвінок хрещатий, і рута зелена, а округ хрестів в’ється буйний повій та показує, що обі праведні душі злетіли д’горі до «Істочника живота».
А той аркуш старого жовтого паперу з пожовклим письмом черниці Ксеньки і сьогодні ще в мене. Не раз читав я тут рукопись; прочитаю, серце стрепенеться, а в оці мов по своякові сльоза заблисне… Стара се історія, та й вічно нова. Ось вона після рукописи самої черниці Ксеньки; читайте, коли цікаві знати!
Николай він звався і був сином попа долішньої церкви. Я від нього молодша була відай зо п’ять років. Маленькими ми вже сходилися, бо і наші родичі у дружбі й приязні між собою проживали. З часом і то змінилося; нива, де перше дружбу сіяли, злобу і ненависть зродила. Неначе сьогодні тямлю, як я уперше його бачила в багрянім сарафанчику, а русяві кучері таки золотом в діл спадали, не сором було ними й для царівни ширинку вишити; а я мала сукеночку тоненьку, жовту як шафран, а по ній цвіти ніби голубчики літали.
Було й одна днина не промине, щоб ми вкупці не попогрались, садами-левадами не погуляли, метеликів не ловили, з цвіточок віночків не сплітали, у флояри з гарбузиння не вигравали, перісті і білі фасолі не парували, на потічку млиночків не будували, з чуркача на колесо, наче лотоками, води не спускали. Сад був нашим раєм. Коли ж на літо збиралося, вилізе, було, Никольцьо на черешню та й каже до мене: «Ксенько, тримай-но подолочок, я тобі черешеньок накидаю». І накине було повнісінький подолок, потім злізе й обійко ми в тіні собі сядемо, черешні їмо, а як лучилися дві черешенці вкупці, то за вушка, наче сережки, їх закладаємо.
Не раз приложить він бувало черешню до мого ока та й каже:
– Ксенько, твої очі чорніші від черешень, – а черешні були чорні, як вуголь, як гріх.
Пані-матка мене не раз лаяли, ба й вдарили, коли побачили фартушину повну багрявих плям; бо вимити їх і в десятьох водах годі було; та я радо й те терпіла – бо то мій Николайко завинив був. Отак ми усе вкупці проживали. Коли ж минув день, що ми не бачились, то вже нам щось хибувало, як не свої час збували… Любились ми, як діти, як брат з сестрою.
Вже Николай і до школи ходить, з книжечки читає, в садочку під берестом і мене азбуки учить. Прутиком у лісочку щось пише, тай каже, що написав моє ім’я «Ксеня». От уже й я читати і писати навчилася і де лиш можна, по стінах і парканах вугликом, багровим соком з бзини або черешні все лиш одно пишу «Николай» та «Николай»; раз навіть ножиком в кору липи те ім’я видовбала, і сьогодні ще «Н» пізнати. І тепер сидимо собі удвох на травиці, він з книжки читає, а я наслухаю, а коли йому вітрець кучерики розкине, то я їх йому за ушка закладаю, щоби він хорошо, гарно виглядав. Що то вже за кучерики були: правдивий шовк!
Учить він мене чудових пісень українських, тужливих думок-коломийок та підскочних шумок, і я вже всі з гарячим чуттям на пам’ять співаю, і словечка не пропущу; а коли не раз у двох заспіваємо, то аж сад лунає, а діти сусідів аж на плоти вилазять, щоби щебетливих пташенят побачити; отак збуваємо день до самого вечора, ба й у ночі, як ляжу спати, він все передо мною стоїть, я в сні з ним розмовляю, кучері його пригладжую. Встану я рано, а ненька мені й кажуть:
– Що з тобою, дитино, ти в сні співаєш, регочешся? Може ти хора?
– Ні! зозулько моя дорога, я здорова, як рибонька у воді, як птичка в гаю.
От, мати й успокоїться.
Не довго я співала, сміялася. Отець Василій відвіз Николая до вищих шкіл, а я дома осталася, сама як билинка в полі, і хоч були у мене батько та ненька, то мені все здавалось, що я кругла сирота… І робота моїх рук не бралася, почну панчоху тай кину десь у кут і лиш о нім думаю; возьмуся гаптувати, то й рада б на кождім ручнику, на кождій ширинці лиш одно його ім’я шовком і золотом вишити… Возьму яку-небудь хусту в руки, і от дивись, уже й красується на ній «Николай» гарними буквами. Ненечка за то мене й полають, та я, невинувата, сердечне заплачу. Або то гріх ім’я «Николай» на хустині вишивати? Я сего гріха в ніякім катехизмі не вичитала.
На різдво, на великодні свята та під час вакацій приїжджав Николай до своїх родичів. Ми бачились, розмовляли, – щасливіших хвиль на цілому віку я не діждалась. Вкупці співаємо було: «Рождество твоє Христе Боже наш» або «Христос воскресе», і крашанками міняємось, а в великодній понеділок він мене пахучою водицею обливає… Ненька тим всім ніби тішились, але ледве вийде він за двері, вони й зараз до мене:
– Ксенько, ти вже не дитина, не личить тобі з паничем Николаєм так сердечно розмовлятися.
А мені і на думку не приходило, що то щось злого… Отак почав мій день зоряти, мого життя сонечко сходило ясно, моє небо було тихе, погідне, – та не на довго!
Николай вже й богословом. Всі люди на нього як на диво ззираються… Стара слизькоязика дячиха Софрона лиш руками збиває і при кождій нагоді по празниках, хрестинах, весіллях тай поминках говорить:
– Який же файний наш панич-семінарчик!
Лежить на нім та реверенда як вилита, не одній панночці він голову закрутить, вже й тепер не одна на нього любим оком позирає. І вусочок вже у нього чорніється, і мова його вже поважніша; статок, тай годі. Як я його у-перше клериком узріла, то в мені аж серце зворушилося. Зі мною він вже іначе розмовляє, а я на його привітну мову наслухаю наче на слово Боже.
– Ксенько, голубко, душечко! чи любиш ти мене? – питає він, а я йому й відказую:
– Люблю, люблю, мій голубочку солодкий!
Родичі і радіють і сумують:
– Ксенько, – кажуть мама, – серце ти моє, як завтра прийдесь тобі під вінець ступати, а що би ти сказала, коли б панич Николай… – тай не докажуть.
А я поблідну, мовчу, лиш чую, як серце сильно б’ється, наче з грудей вискочити хоче…
Минули два роки щастя, минули мов не були. Ще лиш один рочок Николай доучуватись має, а там і віночки нам сплетуть – отак я собі думала, думками-гадками попід небеса, як той гордий орел, літала, щасливу долю голубила, як дитина куколку до серця тулила.
Боже правий! Чи ще далі писати, чи подерти сей папір на дрібні кусні?… Ні! най усе моє тяжке горе сумними рядами на папері стане, як чорні цяточки на білім шнурочку, щоби люди знали, як моє серце боліло, як каралося, як мучилося.
О, бо Николай до нас більше не загощає, зламав свою присягу, мене відцурався. Наче божевільна збуваю я мої дні-роки, не має у мене більш ніякої принади ні сонце, ні світ сей красний, ні тато, ні мати. Коли б не гріх, а я б на себе сама руку наложила… О, зжалься, милий Боже, надо мною нещасною!
Пішла поголоска, що Николай ходить до панни Зоськи, залицяється; от думаю: злі люди видумали. Моя чиста душа не могла повірити сему… Правда, у неї маєтки, хоч греблю гати. І знов годі повірити, щоби його присяги пустою позліткою були… Повірила аж тоді, як побачила, що обоє лісочком собі гуляли. Не дурно, не пусто на коморі сова кождої ночі стогнала, вона моє лихо, тяжке горе віщувала! Батько й паніматка неспокійні, ходять німі, задумані, а я, хоч як гірко мені на душі, до них крізь сльози сміюся, щоби закрити перед ними мій глибокий біль і жаль. 1 у циганки на зарінку я бувала; а погана ще мені щастя ворожила, коли моя доля пропала, як той запах рожі, що то з неї лист опав… Не витерпіла, написала до нього, а він… ні словечка… О муко моя пекельна!…
В’яну, сохну, смерті бажаю… Родичі, як не свої, по хаті ходять, зажурені – нехай їх Господь милує… Наспів день його вінчання; того-то дня я як повалилась, так цілих шість неділь без пам’яті перележала, а через весь час лиш одно мені маячилось: сидить він ніби коло мене, голубить мене, цілує, до смерті вірно любити присягає… В колисці я бачу мале дитятко, навдивовижу хороше, кругленьке як райське яблучко, а я його колишу, приспівую йому, кожду мушечку відгоняю, віконця хустиною заслоняю… Привиджується мені, що той хлопчик вже й до школи ходить, вже й стан свій має, чую, як йому до шлюбу музика грає, як з моздірів стріляють… бачу вже й внуків, а він – мій муж вже сивий, як той святий Николай, а я похнюпа бабуся діточок бавлю, забавляю.
От таке мені в гарячці через шість неділь в голові маячилося; здавалося, що хтось мозок свердлом вертів.
А як уже піднялася, то коло серця такий холод почула, начеб його хтось ледом обклав… О доле щербата! Всі мої квіти-надії лютий мороз знищив, всі зів’яли, змарніли, зісхли! В сльозах хотіла я моє горе втопити, але надармо; вони текли в сухий пісок, що їх ласо пожирав, – а серцю все-таки не полегшало… Така вже доля моя!
Родичі довго надо мною, над моїм безталанням розбивались, як по мертвій тужили, аж одно за другим з тяжким серцем мене сиротою оставили… А він, чи був щасливий, не знаю. Вже в рік повдовів, перед часом постарівся й помер. Тільки я бідна, недолею побита, мучуся і світом нуджу, – з мертвим серцем у грудях… Чи довго ще?»
От і кінець записок Ксеньки.
Кипарисовий хрестик і терновий вінець!
1890-го року.
Примітки
Надруковано у «Буковинському православному календарі» на 1891 р.
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 250 – 259.