Мій перший поцілунок
Сидір Воробкевич
Образок з життя
Я сьогодні вищим урядником, мене всі люблять і поважають, щасливо жию з жінкою, а добрі діточки ростуть нам на втіху і радість.
Ніхто не повірить, що чорні дівочі брови і рум’янці личка можуть чоловіка згубити. Щиру правду кажу, коли б не моя ненька, то я був би нині пропаща душа, що зі слізьми нарікала би на свою бідолашну долю.
Послухайте цілу чудасію!
Мій батько був священиком; в найкращім віку сердешний помер. Осталася мати вдовицею. Щастя, що мала власний домок і огородець; там вона проживала, мене сироту-одинака, як могла, виховувала, крірвала і розбивалася, для мого добра на сему світі жила. З відзначенням здав я в Чернівцях матуру, а коли повернув домів на вакації, то мати була така щаслива, начеб їй Господь Бог неба прихилив, в-одно мене цілує, до серця горне, а стара служниця Дока не може на мене досить надивитися; думає, що панича Ілярія хтось на ангельські крила посадив; з її уст понеслася селом луна-чутка: наш панич Ілярій став якимсь великим паном.
Прибігають до мене мої давні знакомі, товариші, з котрими я малим у піску грався і гандри бив, стискають мені руки, як рідку звір оглядають, думають, що я вже щонайменше преподобний протопопа, або ясновельможний пан «форштегер». Такі неслихані овації й мене з пантелику збили, сам не знаю, з якого я коша козак-отаман.
По вакаціях кажуть до мене мати:
– Синку, превелику журу зняв бись з мене, коли би вступив до семинарії. Твій тато, твій дід і прадіди були попами; там всього, дитинко, достатком матимеш, чотири роки хутко проминуть, оженишся і станеш готовим чоловіком, от буду мати і я де мою сиву голову притулити, безжурно мої старі дні дожити.
– Ні, ненько, – кажу я, – до того стану нема у мене здібностей, в Чернівцях отворили тепер університет, запишуся на права, стану урядником; бідним Господь Бог помагає, найду добрі лекції і якось допну свого.
– Про мене, дитино, для тебе жию, сама не доїм, не доп’ю, лише щоби ти нужди й недостатку не зазнав.
Записався я на права, пильно на прелекції ходжу, ночі не досипляю, учуся, професори мене хвалять, стипендію побираю, все йде добре…
На вакації знов додому прибув, мати радіє, гордиться мною, перед мене печені курята ставить, і книшики, і голубці, і ув-одно, як запопадна горличка-матір, щебече:
– Їж, кріпися, синку, від тої науки ти трохи змарнів, треба поправитись, мій єдиний!
Їм я за трьох, бачите, послушний син, і кісточки не лишу; полем, лісами собі як ласточка гуляю, човником по ставу як уточка-качечка плаваю, вудкою карасики ловлю, скочу в воду, скупаюся, в човник раків кланями накладу; а пан «фештер» мені і стрільби позичив, стріляю все, що попаде, жию як заяць у капусті.
Мені і не сниться, що для мене тяжке горе-лихо коїться, що на згубу мушки павук гарне павутиння заснував, що зла доля тяжкий молот піднимає, моє щастя без милості на дрібні кусні розгромити хоче.
Одного разу іду я собі в буковий лісочок, переходжу попри хату пані економової, славутної Гонорати Пльотковської. Що то там зільником-городчиком як пишнокрилий метелик носиться? Молоденька панна, хороша навдивовижу!
З пишних цвітів, звоздиків і незабудьків чудові китиці в’яже, пісеньку: «Ach, gdzie się podział Stasio mój kochany» як той соловій щебече, весела, як та вивериця, з грядки на грядку скаче, словом: ангел із самого раю. А як мене побачила, фуркнула як пташка переполошена, як сновида у густому саду щезла.
Я таки до місця прикипів, мені в серцю защеміло, на душі млісно стало. Як не свій лісом блудом ходжу, дух зашморкнуло-заперло, не тішить мене більше ні шум водоспаду, ні яловий гай, ні та стара росохата липа, під котрою я так пильно мій мозок параграфами наповняв. Іскру любові, що тихо в попелі серця тліла, роздув-пробудив весняний вітрець першої ніжної любові, що живим огнем, полумінню молодості сильно запалахкотіла.
Супокій мого серця пропав на віки, пустився я човном без весла і керми від безпечного берега на широке бурне море життя, занесли мене буйні вітри на чужий незнаний острів, а я собі надійно думав: тут твоє щастя цвіте, тут твоя доля красується; бо рідка, дивна пригода отворила тобі тяжкі залізні двері до твого раю!
Не знав я, що лиха доля тебе і під землею надибає; не шукай лиха, воно тебе само найде!
Вже і розпізнався я з панною Степанідою, – так звалась гарна дочка економової пані Гонорати, – від неї годі було мене і чотирма волами відтягнути; панна Степанця мене до себе не шпилькою пришпилила, а дивним рум’янцем, чорними бровами і оченятами так очарувала, що я зовсім змінився, як не тот став, в моє серце неначе на суху губку іскра впала, по саму шию закохався, сам не знаю, що зі мною дієсь. Параграфи більше у мозок лізти не хочуть, одніським § для мене панна Степця. Щодня йду з книжкою під пахою, замість у ліс, просто у садок до панни Степаніди і там обоє пильно учимося параграфів любові.
Вона, той сераф пречудний, та пава золотопіра, до мене так липне, як муха до меду, а я з любові топлюся, як у воді цукор, а в голові шибаються дивні думки-гадки, як блискавиці: нащо мені учити се, кілька років безплатним практикантом по урядах поневірятись, голодувати, свій молодий вік не знати за що й по що тратити? А панна Степанця не лиш красна, ні, але й маюча, посагу у неї ласка Божа, аж двадцать фалеч доброго поля й фільварок; от, оженюся, стану независимим хліборобом-господарем, щасливим чоловіком!
Матуся покмітила, що я щось змінився, та годі й відшукати нору тої переміни, ув-одно сердечна бідкається і журиться, думає, що ті вражі книги мене так звалили, задумою і неспокоєм наповнили. Вакації давно минули, а мені байдуже до моєї «Альма-матер» вертатися, живучої води-науки черпати, про будучність дбати. Кажуть до мене мати:
– Синку, вже пора б тобі до Черновець!
– Не журіться, все гаразд буде! – відповідаю, а сам ходжу пильно з книжкою під пахою на славутний університет моєї Мінерви, панни Степці.
Мати й не догадувалась, куда її синок щодня бігом заходив, загощав, бо далеко від села, аж за двома горбами, за густим лісковим гаєм мешкала пані Гонората Пльотковська, а мати з нею – не знаю, з якої причини – уже з давних давен не любилися, не сходилися.
Та нещастя спіткає тебе і на гладкій дорозі; ходить збан до керниці, поки не розіб’ється. Я і панна Степанця романсуємо собі, до щастя золоті мості збиваємо й не віщуємо, що зловіща хмара над нами вже нависла і небавом блискавками, громом світлий рай наш на кусні розіб’є.
Та чорна грізна хмара була слизькоязика Варка Солохівна, що по всіх усюдах вешталася, всі брехні-сплетні світом, як листонос листі, розносила, а ще більше з причинком-додатком сама видумувала. Варка знала, коли дід бабу бив, коли сусіди сварились, коли дячиху кольки кололи, коли золотник сій і тій під серце підступав, коли сему й тому від сивухи у чубку замакітрилось, коли дівчина до ворожки-циганки ходила, чому парубок у неділю з милою не гуляв, на ню любим оком і не зиркнув…
Така пекельна челядь – до неї належала Й Варка – не одно вже лихо на сему світі скоїла. Якось нюхцем дійшла Варка й до того, куди веде панича Ілярія стежка в горох, до котрої курочки внадилась лисиця. Ми – я і панна Степанця – було любим оком одно на одного поглядаємо, з щирого, сердечного кохання як віск на жару танемо, я без кінця її білу ручку як цілющий лік до зболілого серця прикладаю, і не знаємо, що то пакосне бабисько крізь пліт свої каправі пулькачі на нас направила, свої клапоухи нащурила.
Раз минала вона попри нашу хату; мати огірки збирала. Мене дома не було, бо сидів знов у садочку на лавиці біля мого чудового ангела, панни Степанці.
– Боже помагай, пані-маточко!
– Дякувать за добре слово. Куда Бог провадить, Солохівно?
– До Остапихи, на хрестини.
– А що там нового чувати?
– Нічо такого, от хіба, що бачила панича Ілярія; такі веселі, такі говірливі, – що…
– Змарнів трохи неборачисько…
– Мабуть від тої білої, пухкої та делікатної книжочки.
– Якої білої, пухкої книжочки?
– А панни Степанідки.
– Що? що?
– А то, що чуєте… близенько одно біля другого сиділи, я й подумала: се бігме весільним калачем пахне…
– Коли?
– От перед годинкою.
– Ет, молодята, трохи побалакають і розійдуться.
Такої відповіді не ждала Варка. Попрощалась і пішла, в-одно роздумуючи: бачу, що і стара на то годиться; про мене! дай Боже в добрий час, лиш не знаю, чи панна Степанця паничеві Ілярієві під пару, бо…
Мати не хотіла бабі показати, що вона неожиданою новиною сердечній ціле пекло в серце влила. Більше огірочків не збирала, зайшла до кімнати, і на самоті ревно заплакала.
Тої днини – як навмисне сидів я у садочку під галузистою черешнею з панною Степанідою до самого вечора. Божий світ нам раєм здавався, а любовні зітхання з грудей без кінця перлись на волю, наші серця з’єдналися, ми присягли одно для другого на світі жити, до смерті щиро кохатись. На відході пригорнув я мою горлицю до теплого серця й поцілував по раз перший, мов не свій, її личко рум’яне, її уста пурпурові, її чудово чорні бровенята… Боже правий, того «першого поцілунку» до смерті не забуду!
Іду собі улицею, вже смерклося було, а на серцю легко і весело, співаю любовні пісні так голосно, що аж лунає, щоб вона, моя любка, гармонійний настрій мого серця почула; мені байдуже, що на мене хлопці і дівчата як на юродивого поглядають, що собаки як на прохожого дротаря відають; вибрикую собі як коник, на котрого в перший раз сідло наложили; мені байдуже, що моя весела пісня збудить може із сну мою трудну матінку. У моїм щастю забув я, наче на пам’ятку, у Степанці й книжку. Приходжу додому, мати не спала, понуро сиділа коло стола, щось думала-гадала. Однісінький раз на мене глянула і задрожала, начеб їй гусениця по тілі полізла.
– Добрий вечір!
– Добрий вечір! – каже вона задумчиво. В лици неспокій і сум. – Чого так спізнився?
Мабуть мати щось спостерігла-довідалась, думаю собі і кажу здавленим голосом:
– Учився, матусю!
– А де твої книжки? – питає мене мати терпким, гірким словом.
– Забув у лісі під дубом, – відповів я несміло.
– Нездара тот жовнір, що свою зброю забуває, занедбує, – рекла ненька і так басом на мене поглянула, з мого лиця і очей не зведе. Мені аж яковось на душі стало, волос з’їжився, здавалось, що мати з мого лиця як з книги цілу історію мого кохання вичитує. По хвилі каже сердечна:
– Синку, не в лісі забув ти твою книжку, а в саду на лаві у велебної панни Степанці.
Я аж остовпів, переляк зібрав мене, зимні поти на мене збили, здавалось, що мене хтось на рожен настромив, а горло так щось зашморкнуло, що ані пари з уст…
По довгім мовчанню процідив я ледво:
– То пльотки… вигадки… сплетні, матусю!
– Все до волосочка знаю, мій голубчику, ти нінащо перевівся, – мовила мати пресумним голосом. – Так ти мене стару шануєш, так поважаєш? Я за тебе бідувала, аби ти холоду і голоду не зазнав, я крірвала, аж розсаджувалась, а ти потайком, поза очі матері, замість учитися, з велебною панною Степанцею сходишся, ще й мені тумана пускаєш. Одного я сина мала, та й той тепер блудним, пропащим стався. Смутку мій тяжкий, старосте моя безрадна, сумна! Мов гострою косою скосив ти всі мої надії, мрії і сни!
– Мамо, даруйте! Панна Степанця ангел – не дівчина, навдивовижу вродлива краля, вона в конвіктах на едукації була, по-французьки говорить, на фортеп’яні грає; мені без неї нема більше світа, ми щирим серцем полюбилися, без неї я жити не зможу. Мамо, не будьте розлучницею мого щастя, не погубіть свою рідну дитину.
– Іди, жий з нею, а мені дай спокій. Як завтра дізнаєш, небоже, журби й розчаровання. Наситишся, нанудишся, і французької мові і славутної гри на фортеп’яні відхочеться тобі. Навчилася, як папуга, кілька французьких слів і чваниться тими нісенітницями, а про фальшиву гру на тім розстроєнім, стародавнім кляп-цимбалі й говорити ніщо… Най буде, най я більше сина не маю! На дрібні кусні розпався мій ясний, світлий рай, розплились мої красні сни, всі мої надії!
– Мамо, сам на себе руку наложу, занапащу життя молоде!
– Зі старою дівкою запропастиш молодість свою! Слухай! Як ти на світ народився, було твоїй панні Степанці вже на осьмий рочок. Скажи тепер, чи вона тобі під пару? Тьфу! такого і в казці не оповідають… А женихів мала вона безліч; тих «оберавзерів» і писарчуків і счислити годі, та усім з часом наприкрилась сентиментальна кокетка і її романси; всі її покинули, бо переконалися, що не все золото, що ся світить. Раз уже уплескане було весілля зі старим органістом, та й той, коли раненько прийшов і зморщки на личку побачив, то так того обману напугався, що хутко, як чорт від ладану, щез і пропав; бо знав добре, що, вкусивши в квасне яблуко, без оскомини не обійдесь. Тобі буде навесні двадцять років, а вона йде на двадцять дев’яту осінь. Недоліток, нівроку! Скажи самий, чи вона тобі подруга? Ні, синку!
– Вона і файний маєток має.
– Панство Пльотковські давно на ніщо звелися, бучно в терню танцювали, давно там всі кудли полишали, давно чорт роги позбивав. Застрягли в довгах по самі уха; ніби в чоботах ходять, а босі сліди видно. Твій покійний отець, – нехай з Богом спочиває – не міг зі старим у згоді жити, бо немилосердно він людей катував, від нього бідний народ лише ослону й ліщини зазнав. Правда, тепер все змінилось, лиш язик вельми велебної пані Гонорати ні; кого вона обмовить, той і в дванядцятьох водах не обмиється. І ти в такий плюгавий рід силоміць прешся? Про мене, пропадай! Спантеличився ти, небораче! Сліпому і світло не поможе; звернув з правої дороги, на ледачу завернув. На тебе хтось сліпицю наслав. Вона на висадки здала, росте в стовбур, то послід всіх дівчат. Така кокетка, така всякими мазями мазана панна не для мого сина, а хочеш з нею жити, то таки зараз руш з батьківського дому, де я тебе як цвіточку, як зіницю в оці плекала й доглядала!
– Мамо, не раніть мого серця! Степанця така красна, якої світ не бачив; личко біле, як папір, рум’янці як мак у городі, а брови – вуголь. Її краса моя згуба!
– Про чудову вроду панни Степанці ходи і сам переконайся, – сказала мати і повела мене, як «овча на заколеніє», перед зеркало.
Дивлюсь і сам себе не спізнаю. Чоло як рожа рум’яне, лице повне чорних п’ятен і білих плям.
– Що се за чудо, що се за диво? Що зі мною сталось, матінко? Не розберу.
– Ще питаєшся! То сліди від сердечних поцілунків. Всю красу чорних бров, рум’яних щік і уст немилосердно стер ти й своє лице як комедіант замазав. Ще щастя, що вночі через село минав, а то вдень було б усе село з тебе насміялось.
В моїй голові роз’яснилось, вся любов із серця нараз пропала, як рання роса на сонці.
Я умився, обтер лице і став іншим чоловіком.
– Прости, ненечко, покаявся блудний син і знов до тебе вернув. Що я любив, з цілої душі ненавиджу, гиджусь, бриджуся; покотилась любов із серця, як камінь з високого горба…
Другої днини поїхав я до Чернівців, забув про моє перше кохання і перший поцілунок та його фарбовані сліди і так звернув з манівця на праву дорогу.
1891-го року.
Примітки
Надруковано у «Буковинському православному календарі» на 1892 р.
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 260 – 270.