Старий Мартин

Сидір Воробкевич

Оповідання для народу

Рідкий чоловік був собі той старий Мартин. Люди його козаком звали. В нашім селі прожив він собі вже около п’ятдесят років, а як зайшов був до нас, то був з нього такий гарний парубчака, що не сором і завтра під вінець ступати. Молодим я його не запам’ятав; відколи я його знаю, є він від голові до п’яти все однаковий, начеб зуб часу його і не діткнувся. Вусок той самий сивий, волос в оселедець заплетений, люлька не в зубах (бо їх уже не було), лише в яснах, на голові сива баранкова шапка, сам у жупані, в синіх шароварах і в чоботах з підківками.

Був собі старий все веселий і шутливий, мовби для нього ні тоски, ні смутку на сім світі не було; як ходив, то все щось виспівував і колисався, не раз і ногою тупне, напростується, начеб до тропака собі ставав – от сказано, правдивий запорожець тай годі.

Як і що його в село завіяло, о тім мовчав він, як тая могила, но що він був з України, на тоє я присягнув би! Не раз говорив він о степах, байраках, о Дніпрі гримучім, о чайках, курганах і Бог знає о чім… Люд же поміж собою говорив, що він вольний соколик, потомок славних дніпрових чубів, утік від побору в солдати. Чи правда, не знаю. Відомо мені, що в селі прожив наш Мартин звиш п’ятдесят літ. Спершу служив він у добрих людей, а з часом, як зібрав споро гроша, купив собі геть-геть там далеко за селом пусте багновище, де шувар і осока кохалися і чорту мила вільха зеленілася.

Тлумився наш Мартин не один рік, копав рови, сушив квасну нездатну мочар, садив верболози, і з часом такий хуторок собі заснував, що не один газда йому завидував, а баби, котрим – як то повідають – язик опирі і вовкулаки відрізують, щоби хоть у гробі спочинку зазнав – поміж собою говорили: «Мартин несамовитий чоловік, йому все ведеться; не в пору корова тілиться, не в пору безрога пороситься… А хата у нього така харна, мовби кождого дня Великдень був… Кажу вам, люба свахо, що він з нечистим знюхався».

Не одно Мартин чув, та на все мовчав, лише дома на самоті подумав: дурням море по коліна, забули, пек їм, що курка тому сміття розгребує, щоби зерно найшла.

Баби своє базікали, а Мартин свого пильнував. Його хаточка хоть мала, но за то харна і біленька була, мовби з цукру вилита; коло неї простягався густий садок. А що там за щепи були! Яблука домницькі, циганочки – а грушки такі, що вкуси, а тобі вже і сок по бороді тече. Весною у вишнику і бозовім гаю як тобі соловейко защебече, то думаєш: Боже небо на землю зійшло. Горбком простягалася пасіка, але яка? Стояв там пень коло пня, як то дерево у пралісі, а долиною, де потік протікав, блистів малий ставочок, повнісінький пліток і карасиків; округ нього стирчали диким хмелем аж до верха обвиті верби і тополі.

Тут проживав собі Мартин, як той тур у горах; мав, він хвалити Господа, всього, міг щодня всіма зубами поживитись. У Мартина нічого не бракло, всюди було густо, а не пусто, лише крові з рака і птичого молока не мав: і коровина була і кілька овечок, мав він, коротко сказавши, барвінком обвиту долю.

Щонеділі, що свята у нього плаття як той сніг біле, хотяй у нього ні жони, ні дочки не було. Сказано, правдивий запорожець. Не раз він сам говорив:

– Пощо мені жінки – клопоту? Вони всі з одного копита; в очі тобі кажуть: «Я твої слідоньки продуваю»; а поза очі так собі вибрикують, що аж га!» Козацька натура дуже химерна і дивна! Що, може ні? Не проміняв десь там один козак жінку за тютюн та люльку?

Набожним чоловіком був собі Мартин. В церкві мав він свій поставник, голоруч не переступив він ніколи Божого порога; у нього не було ніколи такої мови: «Нехай собі дзвонять, на панщину не гонять». У корчмі старого ніхто не бачив. «Я дома всього маю, одну і другу випиваю – а третю вже гріх»… – не раз він говорив. На нищих, убогих ніколи не забував, чим було, їх милував; на кутю давав їм меду; а як бідний зі світом попрощався, то не жалував того кружка воску; бувало, сам до хати принесе.

І до пан-отця, до «благочинного», як він добродія називав, не раз гостинець приносив, то рибки, то грушечок, то меду.

– Прийміть від Мартина сей дар, благочинний, – старий лиш скаже, свій дар передасть, руку поцілує і далій бігцем-тупцем на свій хутір.

А що в його пивниці за скарби були! Господи! Рядом лежали барилки, зовсім обручами обвиті, приодіті, як та чорноброва до шлюбу… Одна з вишняком, друга з дереняком, а третя такой з кріпким, солодким медком. Все то він сам приправляв… до всього знав, скільки хмелю, скільки меду, вишень, чи дерену додати.

Бувало, як зійдуться люди до нього, на яке урочисте свято, або як на дворі миленько весною запахне, то думаєш, що то мурашки у старого звиваються, а се діди, баби, паробки і дівчата. Старі приходили, медом і вишняком насолодитись, а молоді якусь повість, яку шутку від старого Мартина почути. Було, скочить старий легенько, як той сайгак, до погребу, принесе гарний збан меду і каже:

– Кріпіться, добрі людоньки, на то Бог дав; треба стару кров троха загріти.

А до молодих обернеться, засміється і каже:

– Вам, дітоньки, ще не до хмелю, у вас і так кров гаряча.

А потім зачне чи пісню співати, чи загадки задавати, приповідки мов з рукава сипати, чи яку там повість о знахарях, характерниках, ворожках, чарівницях розказувати, то такой не до витримання! Старі аж за живіт тримаються, з очей від сміху сльози такой кап, кап, – а молоді так регочуться, що не одного аж під боки заколе; а гомін носиться далеко гаями, полями.

Правда, що старий був і химерним чоловіком; не раз як залебедить за козака Байду, що бісурмани на гаку заморили, або оповість о татарах, о кримській орді, де в неволі хрещений люд погибав, як розкаже, як то колись козаки кров’ю степи поливали і своїми кістьми криваву ріллю скородили, то заллється сльозами, що аж жаль побирає. Як наплачеться сердега доволі, як йому на серці полегшає, то звичайно лиш промовить:

– Тьфу! сором і ганьба, старий Мартине! – тупне ногою і знов якоїсь-там ушкварить, що смійся хоть цілу добу. Такий чоловік був старий дідуган Мартин.

Раз – а було то на Преображення Господнє – зійшлися у нього знакомі гості. Був то сват Кіндрат і Павло, і сваха Варвара і Марія, Маланка і Гафія – а хлоців і дівчат такой цілісінький вінець, а межи ними і я був, мудрий «щиглик-школярик», як старий мене називав.

Старі сиділи на приспі і кріпилися медком-вишняком – а молодята в травичку перед хатою посідали і з роззявленими устами ждали на оповідання старого Мартина.

Стара Маланка, нічого сміхованка, промовила до старого:

– Лебедику мій, Мартине, за тобою Маланка гине… Ушквар, хлопче, не брехню, тільки правду, та ще таку, щоб жили дрожали.

– Гаразд, свахо масноязика, звідки зачинати, чи з торби, чи з міха? – спитав її Мартин.

– Чи то з торби, чи то з міха, слово твоє нам потіха, – так запримітив Кіндрат, церковний брат.

– Гаразд, добрі людоньки; нині з торби зачинаю, щиру правду, а не казку повідаю; сам я того дізнав, а з пальця не виссав. Я на вітер ніколи не говорю; не варю юшки без петрушки. Інший, як щось розкаже, то тільки правди, як у заяця хвоста; а я на таке не привик; ні одно з моїх слів брехнею не пахне.

Так промовив Мартин, закашляв зо два рази, усміх на повагу змінився, і він так зачав:

– Що вам розкажу, все щира правда; хто не вірить, най мене і до піддячого запізве. Давно то діялось – тоді ще люди ножа не мали, ковбасою хліб краяли, в страсну п’ятницю вінчалися, а жінки як шмаття прали, то праники на небо клали.

Пішов я собі в лісок грибів назбирати, бо, бачите, було то якось в м’ясний піст. Як самі здорові знаєте, що на пущення говіти треба, а сушений гриб – ще до того зі сметаною – правдива пісна страва, якою і угодники Божі на пустині живилися. Іду я собі лісом, іду, дивлюсь, а то перед очима грибисько такий великий, як то колесо. Тьфу! що за хрінова мати? Може обман, чи що? Ні, правдивий гриб. Що тут робити? Треба збирати. Беруся до нього цілою силою – і ледво-не-ледво того великана з місця двигнув.

Але чоловік лакоме сотворіння, він ніколи тим не вдоволений, що вже має; йому все більше і більше хочеться… Отам і другий, третій і четвертий гриб. Добре, думаю собі, та як їх домів потаскати? Кажу вам, тяжкі були ті гриби, як той камінь від жорен. Але що голова, то і розум! Думаю собі: з лісу до моєї хатчини гей похило, от зроблю двоє осей, гриби послужать за колеса, запну їх ще заколесниками – і гайда, качай додому! Як загадав, так і зробив. Кажу вам, я так летів, як той пан у колясці.

Ті чотири гриби, хвалити Господа, не на цілий рік, на цілий день стали б, але лакомство, хоть гріх смертельний – все такой лакомством.

Пустився я знов бігцем до ліса за грибами. Зайшов у саму гущавину; то щітка була, а не ліс, один вуж лише міг пропхатися, а гриби не сторчать, ні, аж їх не було видно. Чую, хтось до мене говорить, а то був наймолодший прадід всіх грибів. Каже він до мене: «Нащо ти нас, добрий чоловіче, зриваєш? Та ми і ходити умієм. Сідай на мене, я тебе додому понесу!» Я довго не надумувався, Сів собі на самий верх гриба і їду верхом додому, як той козак, такой чвалом, кажу вам, один лиш слимак був би мене догнав.

Хто годен кортячку вгамувати? І я помахав знов до ліса, бо щастя служить. Тут чую: якась мара бринить і гудить мені над головою. Дивлюся вгору, а то рій пчіл не крутиться, ні, аж і я з ними, як то веретено, почав крутитися, а густий був він, кажу вам, такий, що я і місяця не бачив. Матка велика, як пугач, трути як миші, а пчоли як сливки. Думаю, се тобі на приплодок, один рій такого меду назбирає, такого воску начинить, що стане від Великодня аж до Пасхи.

Але як біда, то біда. Місяць жарко припікав, а той рій уже наутікача! Летить він лісами, як на крилах, а я за ним навздогін полями і яругами, так задихався і так загрівся, що піт з мене ледом спадав; тут-тут і амінь мав мені бути, якби я не був скочив у замерзлий став і там не прохолодився.

Був став той гей глибокий, і щоб не утопитись, взяв я човен і поплив на саму середину. Тут мені так млісно, так нудно коло серця стало, що-м троха не зомлів. Що-м зголоднів, жолудок мені пригадував, щось у нім так торкотіло, якби порожний віз з горба летів. А тут хоть сказися, ні гріночки хліба. Та я вже не таку біду перебув… я тут знав собі раду дати.

Приплив щупак до лодки, довгий, кажу вам, на сажень… Я його хап і нурцем з ним на дно ставка. Тут я собі гарний вогничок розклав, щуку-рибу зварив і, кажу вам, на три добі поживився. Вже ситний і веселий, згасив я вогонь, щоб, хорони Боже, яке лихо не сталося, виліз у човен і пливу собі, як той лебідь по леду.

Аж тут, милостивий Боже – і очам віри не даю – передо мною цвіте і зеленіє столітня, конариста і дуплава липа, а запах від неї іде на всі сторони. Чи обман, чи правда? Що я там чую? В тій липі дупло, а в дуплі не гудить, не шумить мій рій, аж глушить. Се мені як подароване. Дивлюся в дупло, а в нього і кулак не лізе. Бідна моя головонько! Пробую рукою, не іде, пробую ногою, не іде. Мучуся, товчуся, морочуся, не іде…

Аж тут ударив я в дупло головою і цілісінький, кажу вам, – від чола до п’яти у то окаяне дупло, як той воробець, залетів. Взяв я свій рій під пахву, хочу вилазити, а тут, мов нечистий напосівся, і способу нема через діру і кулак перепхати. О лихо моє гірке! Та в пригоді добра рада на полиці; кинув я рій, як то яблуко, в куток, виліз з дупла і побіг потоком додому, взяв дома сокиру, вирубав в липі діру, взяв рій в саму пазуху, ледво не ледво виліз з дупла і пігнав як вітер додому.

Моя перша робота дома була, той рій в улій загнати, але такого великого не було у мене. Мав я малу кошничку, за хвилю я її обмазав, щеблі позакладав, роя гарно такой цілим звоєм нового полотна підкурив і в улій загнав, і ви, добрі людоньки, не повірили б, в саму пилипівку – вишні були в самім цвіту – діждався я десятого роя. А меду того було, кажу вам, ласка Божа, але лиш з моїх малих уліїв.

По сій мозольній праці знов мене щось, як того вовка, в ліс тягнуло, не знаю, чи гриби чи рій – так мені пильно було, що-м і сокири дома не лишив, висіла вона за поясом, як та зброя у лицаря.

Ходжу собі лісом утішний, веселий, як той моторний отаман, що з добиччю щасливо домів вернув, такой попід боки беруся і думаю собі: грибів і роя вже маєш, мій Мартине, – дивись, щоб тебе інше щастя не найшло, таже ти в чепчику родився. Вже і не дивлюсь на гриби, хотяй аж просяться, а на дупло і не позираю, ходжу-блуджу тим лісом-пралісом і жду, щоби що інше знов на мене з неба не спало. Та якось фортуна не сприяла. Від довгого ходу вже і ноги здубіли, почав я вже і руками ходити, та вкінці так утомився, що-м як та колода, по котрій не лише кози, жаби, но і камені скачуть, на мураву повалився.

Як додому вернути? Ноги одубіли, руки сціпли, а тут ні чайки, ні кульбаки. Очима наслухую, ухами дивлюсь, аж тут пасеться якась вража кобила, сита, годована, кажу вам, аж через ребра світилось. Думаю собі: вона тобі в пригоді стане, вона тобі знадобиться. Приступаю до неї, а вона із ніг валиться, сідаю на неї, а вона орлом летить, вітри переганяє, вибрикує такой собі свинським трапом, а з ніздер, як той триголовий змій, вогонь мече, сновидою летить і з місця не рушається.

Вже я її не раз і добре прочухав, на її костях і гарного грабчука поломив, а вона все своє піє, все наперед летить, біжить і з місця не рушається. Така кохана була, що як де побачить тогорічне зелене сіно, то як зачне пасти, такой сіно з корінням вириває. Летимо ми такой кождої хвилі двадцять без двох кроків, а я навіть і не попантрив, як небогу тупиця-сокира мов бритва на двоє перетяла. Жену, вітри, соколи переганяю, мені і на ум не приходить, що я лише на передніх ногах тої вражої кобили сиджу.

Оглядаюся назад себе: о Боже милостивий, що я бачу! Цілісінький зад кобили, два хвости і задня нога лежали на роздорожу, а лошатко, що вжеребилось такой з сідлом, уздечкою і підківками, не молоко, лише овес ссало. Як я то побачив, аж стрепенувся, перехрестився, потис кобилу в самий зад острогами і понісся у світ мов та хмара, бо пізнав, що на мене, дух святий перед нами, самий рогатий куцохвостий чорт напосівся.

Зі страху, чи з чого, почав у мені і дух завмирати, а до того іще і дощ так люнув, як з коновки… всі рубці на мені сухими поставали. В сій біді я і не зауважив, що топорище так намокло, що аж корінь пустило і зеленим явором так скоро почало рости, що майже під саме небо сягало. О, недоле моя гірка! Як то збутися непевної, несамовитої огиди-кобили? Щоб її був смуток знав, а не я!

Но як одна біда іде, то і другу веде. Щоб неволі позбутися, треба на явора лізти. Почав я на того явора лізти, а йому і кінця нема… Лізу я, тай лізу – і долізти годі. Не думав я, що до неба так високо і далеко. Рад би я в долину злізти, та де тому голова, на яворі і одного крячка не було, – причепилося до мене лихо ногами і руками, як ріп’ях кожуха. Лізу і лізу, аж тут переді мною щось загриміло, і віз великий, драбинястий не летить, ні, такой добре треба було очі нащурити, щоби його побачити. Ага, думаю собі: недалеко до неба, Бог колачі везе.

Лізу я дальше, а то щось так ясно блисло, що аж ляк побирав. Якби не окуляри на бороді, то був би осліп, а так лиш троха вуса підсмалило. Ага! знаю, що то значить; то махає архангел небесною шаблюкою. Лізу я дальше, а тут велика, велика рогачка. Бідна головонько, як же тут проминути, таже при мені і гроша нема! Клопоте мій солоний! Через рогачку до неба не пускають, а на землю як злізти, коли на яворі і одної галузи нема? Аж тут летить якась птаха, страх на ню і поглянути. Голова як у змії, крила довгі, як у вітряка, а так вона ними збивала, що безпечно до неба чути було, а на ногах, кажу вам, такі пазурі – довгі, довгі, як той серп.

– Чого ти тут шукаєш, грішний чоловіче? Ходи зі мною, я тебе в той край занесу, якого ще ухо не видало, о якім око не чувало.

Гм! гадаю собі: там ще ти не був, Мартине; а чоловік чим більше бачить, чим більше знає, то через решето і сито пролізе.

– Коли твоя ласка, то візьми мене з собою, – сказав я тій птасі; вона довго не надумувалася, ухопила мене в свої пазурі і понеслася так скоро, аж хмари пробивала. Вже не знаю я, як довго ми летіли, – знаю, що дуже довго; було коли й зі звіздами і хмарами познакомитись: видів я навіть, як там сніг, дощ і град приправляють, і я не одно був би ще бачив, але всьому та великан-птаха виною, вона мене на землю спустила, а сама понеслася в незнані простори безконечного неба.

Не цілував я ще ніколи так щиро святої землиці, як тоді, а Отченаш я так щиро говорив, як та мала дитина.

В дивний, дуже-дуже дивний край мене та птиця занесла була. Інші люди, інші обичаї; я там і налюбуватись не міг. Якби я не був мав дома тих грибів і того рою, то я з того краю до самого скону був би не рушився. Таже там лиш би жити і Бога хвалити. Що лиш серце забажає, всього там доволі; кажу вам, у тім краю тече молоко і мід. А чому? От послухайте!

Там люде Бога бояться і Його величають, щонеділі і свята там церков повна людей; там всюди лиш праця, і труд, а о лінивстві і чутки нема. Серед села стояла красна школа, а в школі тих діточок Божих, як в улію пчіл; всі вони красно і добре читали, писали, числили, Бога величали і людей почитали. Десь тільки глянув, всюди лад, мир, любов і порядок.

Там поля, грядочки, худібка – кажу вам – сама розкіш, недостатків там ніхто не знає, убогого в цілім селі нема, а о тій люрі, бразі, що у світі такого лиха наробила і людей до жебрачої торби привела – в тім селі ніхто і не снить. Всі люди там як огірки здорові, як рожа рум’яні, і веселі, як та птичка, що в гаю весною щебече. Ніхто не знає там ні лайки, ні сварки, ні злодійства. Жінка поважає мужа і не чує його кулака, а муж знов ніколи не збиткується над жінкою. Згода там межи невісткою і свекрухою, межи зятем і тещею. Молодиці, дівчата, хрань Боже, щоби по ночі улицями ходили. Старші молодих научають, а молоді так їх шанують, що аж Бог святий всьому радується. Родичів діти там поважають, слухають їх науки, як самого святого євангелія.

Жаль, дуже мені жаль, що я з того краю до моїх грибів і роя вернувся; там пролюбки жити було, а тут горюй, бідуй, жий, як той червак, що у хрін загризся, а не знає, що і морква є на світі. Але і за се хвалити Господа!

– А що, красна моя казочка?

– Щоби ти здоров був і лиха не знав, дідику Мартине! Жартуєш собі, хоть смерть за плечима, – сказала усміхаючись Маланка.

Але старий не стерпів такої мови, такой зараз як топором став рубати:

– Ой не все так буде, як неклепана Настя каже. Я чув, що в пеклі брак на беззубих, зморщених і завзятих чортиць; дивися, щоби тебе туди наперед не захватив рогатий товариш.

Кругом роздався регіт: ха! ха! ха!

– Не смійтеся, добрі люде, – говорив далі старий Мартин, – що говорю, то все правда… Там на баби великий брак. Ледво що баби до куцохвостого, рябенького чорта загостять, то вже з рогатим якісь тайни мають. Одну пакостну бабу посилає на лопаті на Лису гору, чар-зілля варити і людське сало топити; других до тих, що щиро кохаються, щоб їх роз’єднала, третю у відьми-знахарки рекрутує, а четверту перемінює у вовкулаків і опирів, і тому-то там брак на таких цокотух, як наша Маланка; отже не зле зробила б, коли би вирядилася вчасно в тут дорогу.

– Бог дай тебе вітром занесло! З тобою непорадна година!

– Не гнівайся, свахо!… Дай Боже жарту вати, а не хорувати! На другий раз тобі все до волоска розкажу, що там в пеклі діється, бо і там я був. Ти казала, що мені смерть за плечима. Де тому край! Послухайте, дітоньки, – ще се вам розкажу, як я кощаву смерть в шори убрав – і собі ще кілька днів на сім світі погуляю на пакість і злість старим, беззубим бабам, а на утіху красним молодицям і дівчатам. Що, може я собі не зух? не годен ще оком накинути? Таж, і я в любий місяць родився. Що, може мене не любить ціла громада? Може не раді дівчата, як межи них всунуся, одну стисну, другу скубну, а третю такой поцілую?

– Та де – ні! Такого парубчака, жениха, як Мартин, і княгиня не зреклася би! – сказали сміючись дівчата.

– Що? А молодиці може не забувають свого клопоту, скоро я межи них кинуся?

– Правда, якби не ти, наш любий Мартине, то нам не раз і плакати приходило б. Твої шутки і жарти, твоя весела мова такого сміху і реготу не раз нароблять, що вся журба аж у кут криється, – сказала хороша молодиця Гафія, а старий із радості аж тупнув ногою.

– А що, може брешу? Самі здорові чули-сьте, що Гафія говорила. Не казала вона: «Вилетів когут на ворота, запіяв кукуріку, а вже я тебе, мій Мартине, не забуду до віку!»

– Добрий з нього фірман, уміє на всі боки батогом викручувати, – сказала Гафія, і всі так сміялися, що аж зуби скалили і попід груди держалися.

– Лишіть ваш регіт і слухайте, як я тут смерть в шори убрав. Отут на приспі сидів я собі раз – не вчора то діялось, тоді ще люди галушками не давилися – сидів я, але не веселий. Бачите от тут грушу, – вона моя радість, моє все! Родить вона грушки, як ті дині, а солодкі як цукор. Та що з того, чорт з неї хосен мав! Вражі хлопці як тих грушок засмакували, то хоть я не одному чуприну загрів, сверблячку, що за ухом сиділа, відшептав, хоть моя собака не одному і литку нап’ятнила, проте все та пуста погань до тої груші так унадилась, як ті воробці до коловатниці; щороку так обносили, що мені ні одної дозрілої грушки не осталося. От тому був я тоді невеселий. Сонечко вже до заходу клонилося, я вже і позівати почав, вже на сон грядущий молитви говорив, аж тут став переді мною якийсь старець і проситься на ніч.

– Та чому ні, прошу до хати! – кажу я. Тут дав я старому повечеряти, напився він і чарку легкого вишняку, бо кріпкого не хотів, на припічку я йому постелив, дав чисту подушечку і кожушок і просив його, щоби ляг собі спочивати.

– Ще чаш, шинку, – сказав він мені, – треба ще Господеві помолитись – і розклавши велику книгу, молився довго. Так коло опівночи ляг він і спав так мирно і тихо, як той праведник Божий.

Рано, ледво що зоряло, вже дід на ногах і знов Богу молиться. По молитві взяв він торбу і костур в руки і попрощався.

– Нате, дідику, тих грушечок на дорогу; дуже вони добрі, стало би їх мені на цілу зиму, та вражі хлопці геть їх обносять.

– Не жури-ш, шинку, більше не будуть, вші вони до грушки прироштуть, а жліжуть ж неї аж тоді, як їм шкаже добрий Мартин: жліжте!

Так сказав старий і пішов, а я аж засторопів. Звідки знав він моє ім’я? Кажу вам, той дід був Божим чоловіком.

Як смеркалося, ха! ха! ха!, угадайте, що було на груші?

– Грушки!

– Добре, грушки, але і п’ять чортиків – хлопців! Так приросли до груші ногами і руками, як та муха до меду, і ні руш з місця. Сиділи вони там, як пугачі, і кукали цілу ніч, як зозулі. Рано, як зовсім сціпли і як той кленовий лист тряслися, сказав я: «злізьте!» і всі пустяки позлізали і так пустилися навтікача і драла, що всіх зайців пополошили. Від тоді стереглися хлопці моїх грушок, як вогню, ніхто їх не дотикався, всі вони достигали і комірчину наповняли.

Кілька років потім – ви знаєте, що і залізо стирається, а вік прожити, не поле перейти, – стало мені якось тяжко у грудях, якась вража задуха-недуга в печінки влізла, в боку як ножем кололо-різало і дух з тіла випирало. Хоть я на ладан уже дихав, бачите, був уже на Божій дорозі, хоть уже я і приладив дошки на свою домовину, то все жити старому дідуганові хотілося.

Було то в саму осінь; на груші такого дару Божого, більше плоду, ніж листя; рад був я хоть одну з’їсті, та душа не приймала. Слабість не радість. Сиджу я собі сумний, сумний, як той осінний день, аж тут щось страшного надходить до моєї хати. Білий череп без очей, без носа, без усього, кістяні руки держать гостру косу, а кості ніг при кождім кроці так лячно дзвенять, що аж мороз тілом трясе.

Ага! думаю собі, вже смерть за тобою прийшла.

– Збирайся в дорогу, пане Мартине!

– Зараз, пані-маточко… Я добре знаю, що сей світ – позичений цвіт. Ох! ох! ще забаглось… а…

– Що такого?

– От рад би я, поки із сим світом попрощаюся, ще одну грушечку спожити, але не годен на дерево вилізти, за комара нема сили, а немозі всього захочується.

– Прислужуся тобі, але ти скоро їдж, бо часу не маю.

– Не журися, добрянечко, квапцем з’їм…

І вилізла кощава огида на грушу і там уже сім літ сидить і кукає, і сидіти буде, доки сам схочу.

Так закінчив Мартин. Всі реготалися та дякували щиро за хліб-сіль і веселе слово.

В селі цвинтар. Над дубовим хрестом молода груша, а під нею спочивають останки старого Мартина. Оповідають люди, що як зовсім ослаб був, то сам до смерті сказав: «Пані-маточко, прошу тебе, злізай, бо вже і сі грішні кості спочити хочуть!»

1881 року

Примітки

Гумореска написана 1881 р. Вперше надруковано в календарі: Месяцеслов буковинский на обыкновенный год 1882. – Чернівці, 1881.

Старий Мартин – це Воробкевичів свояк із Кіцманя, Василь Юзарковський.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 164 – 176.