Циганка

Сидір Воробкевич

1

Що то те кохання може, до чого воно не доводить, та ще те безпам’ятне! Сказано: залюблений все одно що п’яний. Кажіть ви собі про таке кохання, що хочете, здорові, а я заодно кажу і казатиму, що превелике, безпам’ятне закохання – а частенько так молодь кохається – тільки згуба молодому хлопцеві або дівчині. Ніщо не вгамує закоханого, ніщо його не зупинить; він не бачить, не чує і не знає, що діється вокруги нього, що робиться з ним; у нього усе мов поснуло, мов померло; йому здається, що він усе найкраще робить; він жениться, щоб осягти те, чого серце забажало, а проте сам не знає, чого він хоче. Тут перед ним пропасть, тут його смерть, – він не зважає на те, не роздумує, не розбирає, що і як, а вперто іде наперед, падає в тут пропасть, губить других, губить і себе – сказано, як п’яний. От хочби й той Максим, що про нього розказувати хочу.

Я ще ходити не вмів, як уже сиротою остався без батька та матері. Зараз після смерті матері – нехай їй земля пером – взяла мене тітка за свого; бо в неї дітей не було, один одним син, Максим, одноліток зо мною. А сама – багатенька була! І що то вже хороший та чепурний парубок виріс з Максима! Високий неначе явір, молоденький, чорнобривий, кучерявий. І погляд в нього ясний та веселий немов у сокола, що під небесами літає. Куди не піде, чи гуляє з товариством, чи так по улиці ходить, то не то що молоде, а й старе дивиться на нього і не надивиться. Та хода пишна, той стан високий, ті кучерики та вусок чорнявий, що тільки-що засіявся!

Хороший був легінь тай годі! Було, гуляє по весіллях, по храмах… усюди перший парубок. Дівчата, Господи! як пчоли до повного цвіту, до Максима линуть, а йому байдуже, тільки всміхається. А матері, то вже коло моєї тітки так увиваються, так ходять, самі не знають, де її садити. Та й покуття, здається їм, для Максимової матері замала почесть. Тільки сміливіші сватаються з нею.

То буває після храму або весілля питаються тітка в Максима:

– А що, каже, соколику, добре гуляв?

– Ще й як, і ніг не чую, – одвітує Максим.

– А котру сподобав? Чи не Кирилову Ганну?

– От також!

– Або вона не хороша, не багата?

– Не тільки світа, що в вікні, може й краща є за неї.

Та тітка тільки усміхнуться, та весело поведуть очима по хаті. А Максима серце молоде ще й не чарується.

2

Ми з Максимом дуже кохалися. Було, чи на весілля, чи так куди з товаришами, ідемо все разом. Іде він куди – мене за собою кличе; іду я – його кличу. Один другого не покидаємось.

Аж одного разу запримітив я, уже мій братчик кудись і без мене ходить, та все крадьком. Прийде було ввечері, кладемося спати, а Максим за кріс, оглядає, чистить, набиває та й кладе коло себе і сам кладеться неначе то спати. Засну я, пробуркаюсь у ночі – його вже нема! То гадаю собі ранком: щоб то мені не знати, куди він отсе ходить! Подумаю, та берусь за діло.

Одного вечора поклався я, поклався і Максим. То я ніби сплю – хроплю, а він тихцем встав, перекинув кріс через плече та й потяг. Устав же й я, та за ним назирцем; тільки з оддалеки, щоб не побачив. А він іде берегами понад Бистрицею, іде та співає, як Довбуш до Дзвінки на вечірки ватагу водив. Місяць світить, небо зоряшливе, видко, як у білий день. Де-де піде луна від його пісні, де-де соловій защебече, затьохкає. А він поспішає понад крутими берегами, а відтак взявся полониною попід ліс.

Під лісом стояла мала убога хатина; аж до землі присіла, похилилась. У ній жив від десятьох років циган Джуван з жінкою Флорою та дочкою Марою. Джуван був ковалем на усе село.

Отут недалеко тої хатини, під явором високим став Максим, свиснув раз, переждав хвилиночку, свиснув у друге, а потім і в трете. Ніхто не озвався, тільки луна розляглась по темному лісу. Максим пождав ще часиночку і каже:

– Мабуть спить моя чорноброва, треба її розбудити – і відійшовши глибше у ліс, гримнув із кріса, аж листя посипалося з деревини, а далі і підійшов під явора. Тут уже стояла Мара хороша, як зірка на заранні. Личко в неї рум’яне, мов небо до схід сонця, очі чорні так і лискають, а брівоньки, сказати б, дві п’явки впились. Станочок високий, сама ж, як ясочка в’ється.

– Се ти, Максиме? – озвалась стиха.

– Се ти, Маро? – Тай обнялися. А явір аж віти свої розхиляє, а у соловія аж голос у груди завмирає, щоб наслухатись тої любої та тихої розмови. Весело жити молодим на світі: зійдуться, заговорять, то і природа неначе при них іншою стає, помолодіє; а прислухаєшся, здається, на острішку пара голубів гуркоче, в’ючи собі тепле кубелечко.

– Кохаєш же ти мене? – прощебетала Мара тихенько.

– Квіточко моя прегожая! – каже до неї Максим, цілуючи її. – Якби не кохав, так пощо ж ходив би сюди та викликував тебе свистом та стрілом із хати? Тай як не кохати? Хіба є де краща за тебе?.. Ні, серце! І у пісні про кращих не співають!

– Ох, як в тебе серденько б’ється! – промовила знов Мара, притулившися до його грудей. А Максим неначе причарований, нічого не чує, нічого не знає, хіба, що та циганка його кохає, що так дуже про вірну любов у нього допитується, говорить, жартує, сміється та забавляє його, поки аж на сході зорі не побліднуть.

– Взавтра дожидатиму тебе! – каже Максим Марі, а вертаючи додому, заспівав собі:

Відси гора, відти друга,

А там долинонька:

Межи тими гороньками

Моя дівчинонька;

Мушу гори прорубати,

Долини зрівняти,

Щоби мені було видно

Аж до її хати.

3

– Ей, братику, – кажу я раз до Максима (а ми братьми кликали себе), – се твоє безголов’я та ковалівна.

– Що за безголов’я? – аж крикнув Максим, узлостившись на мене. – Що за безголов’я?… Хіба те, що вона мене кохає, душі в собі не чує?

– Душі в собі не чує?… Не вір сему, братику! Ти душі в собі не чуєш з великого закохання, а вона мабуть не дуже. Та ще й циганка, от що!…

– Циганки вірно кохають! А про моє безголов’я ти не журись!… – Тай піде собі від мене, і вже. Так заполоніє гнівом, що й через три дні до мене не заговорить.

А я чував від людей про сю Мару, що вона та кохалась уже із якимсь циганом, та ще й тепер мабуть його не забула. Старий Джуван не хотів віддати її за нього тому, що він убогий був. І пішов молодий циган у світ широкий добра-грошей набувати, а перед Марою поклявся, що через три роки верне та одружиться з нею. Люди знали про те, бо і чули не раз, як Мара, сидячи пізним вечором на призьбі, виводила сумним голосом пісню:

Вітер віє, вітер віє,

Вітрець повіває, –

Тужно мені самісінькій,

Серце умліває.

Серце моє, серце моє

З каменя твердого,

Чому ти ся не розпадеш

З жалю великого?

Ой поїхав мій миленький,

А у мене туга,

Коли б його не любила

В доріжечці друга.

Згадай, милий, загадочку

І давнії слова,

Й яка була межи нами

Любая розмова.

Яке було запізнання,

Яке закохання,

І тяжкеє і сумнеє

Наше розставання.

Ой мій милий чорнобривий,

Де ся забавляєш?

Чи тя люди відраджують,

Чи вже іншу маєш?

«Ніхто мене не відрадить,

Іншої не маю,

За тобою гину-тужу,

О тобі думаю».

Вітер віє, повіває,

Лози нахиляє:

Тужно мені за миленьким,

Серце умліває.

І я тую довгу осінь

Переосіную;

А милого чорнявого

Не перебаную.

І більше було видно по ній тугу за милим, як тут дивну веселість закоханої дівчини. Як же згадає їй Максим про рушники, про весілля із нею, що то так любо укладав собі у своїх думках, то вона мов не своя стане, мов уся похолоне та аж труситься та проситься, пождати, відмовляючись, що ще не пора з батьками говорити, що вона ще не надівувалась…

Якось уже після Покрови цигани, вештаючись понад Бистрицею, шатром стали за нашою Кирлібабою. І що там вже циганства того було обдертого та осмаленого! Тільки один між ними молодий циган пишний, ставний та хороший, дарма, що циган.

Із сего часу і Мара іншою стала. Бувало, щовечора вибігає до Максима під явора, а тепер не раз простоїть Максим і цілу ніч самісенький під явором, висвистуючи та вистрілюючи, – ніхто й не відгукнеться. А як коли й вийде Мара до нього, то вже не та, що давніше. Не увивається вже коло нього, як передше, не такі любі її слова, як колись. Тільки Максимові здається заєдно, що вона його однаково кохає. І постоїть троха, скаже що, або й ні, та, відмовившись то сим то тим, піде нібито до хати, а тут нишком сходиться із сим молодим циганом, що притяг за кодлом циганським під нашу Кирлібабу.

І сумний та задуманий став Максим. По цілих днях думає щось, придумує, і по ночах не спить. Підозріває Мару за зраду і сам боїться того, боїться і спогадати щось непевного про свою любу. Вижидає сеї хвилі, щоб зійшовшись з нею розпитати про все. А зійшовшись і забуде питати, зачарований її привітами, її поглядом, що неначе полум’я груди розігріє, розум заморочить. Мучиться він у своїх глибоких тяжких думках, тільки й полегшає йому, як піде по полонинах, постоїть коло її хатини під явором, заспіває, заголосить жалібну яку пісню…

– Що тобі, Максиме? – питаю його раз; а він блідий та сумний. – Чого так зажурився? Кажи, може я тебе пораджу.

– Ти вже мені не порадиш.

– Що ж такого? Хіба може Мара що-небудь недоброго починає?

– Не знаю, що вона зо мною починає, а вже третій вечір, як її не бачив, – не виходить.

– Так ти б тим і журився! Не виходить, то бувай здорова! Хіба тільки світа, що в вікні? Хіба у нас мало дівчат хороших і яких хороших, не стидно б і панові сватати. От хочби Наталка або Василина! Гарніші за твою циганку! І попадянка не краща від них.

– У тебе воно так, а у мене ні. Нехай тобі буде Василина і Наталка, ще й Мотря, нехай будуть кращі, а для мене Мара на увесь світ! Тільки й щастя для мене, що вона!

Сумно мені було слухати такі речі. Я добачав, що Максим покохав Мару всею душею, та ще яку Мару! негідницю, що тільки вміла причарувати серце молодецьке, заколотила вік молодечий, а не хотіла поділитись долею, поділитись щастям…

4

Пізно вже було вночі. По селі тихо, і навкруги села тихо. Все поснуло. Тільки цигани ще не сплять. Біля шатра ватра горить, а доокола сидять вони; дехто люльку курить, дехто і так сидить, гріє руки над вогнем. Полум’я довгими язиками чорний котел лиже, що над ватрою висить. Ніхто й слова не промовить – усі мовчать; тільки в шатрі стара циганка із кимсь розмовляє.

Червоний місяць золотим решетом із-за ліса поволі випливав на темне небо, та освічав усю землю. Ясно блищалася Бистриця, мов сріблом посипана. Геть-геть видно полонину, неначе білою павутиною густо засновану. Там ходить собі циган сам один високий, молодий, хорошої вроди, самісінький, неначеб йому нудно було між другими циганами; ходить – когось дожидає, і не може дождатись.

– Обіцялась вийти, і не виходить! А вже й пізно буде, вже й півні незабаром заспівають, – говорить сам з собою. – Чому її нема? Чому не приходить?… Може не любить, може з іншим сей вечір простояла? А може… – тай задумався.

Аж там берегом поміж кущами хтось стрибнув. Пильно вдивився циган у те місце, тільки нікого не бачив, – кущі закривали.

Аж тут ізнов зашелестіло, та тільки вже із другого боку, біля нього. Коли ж оглянеться – а се Мара.

– Серце моє кохане! – покрикнув циган,

– Як же ти мене злякала! – Тай обнялись.

– Ох, змучилася – та і бігла я до тебе! – промовила Мара, вириваючися з рук хорошому циганові.

– Сядьмо, моє серце! Ще ниньки так побалакаємо, а завтра уже ніхто нас не розлучить.

– Так, серце, – каже Мара, обнявшись з циганом – завтра ніхто нас не розлучить! Завтра утікнемо від батька, що не хоче нас у парі бачити; завтра я твоя!

І стали обніматись.

– Так завтра? – почала знов Мара. – Чому аж завтра?… Ні, нині вже! нині! Не верну до хати мого батька, що затроює моє життя, що зав’язує нам світ! Ні, не верну! На край світа з тобою полину, полинемо, як голубів пара!

– Ох, любочко ж моя, крале мальованая! Та нині… – і не доказав; із-за кущів мов лискавка лиснув кріс, а циган трупом повалився на землю.

– Ні! нині ні, і завтра ні, і ніколи ні! – роздався сильний голос із-за куща. Се був Максим.

5

Минають дні, минає й тиждень. В хаті у коваля Джувана невесело стало, сумно та тихо, мов у гробі. На постелі лежить Мара недужа, бліда неначе стіна, ледве дише, уже й смерть за плечима. І хто ж би спізнав тут хорошу, прехорошу циганочку з чорними очима, з чорними бровами? Се не вона, се тінь її, сказати б. Лице жовте, мов у мерця; на устах нема того веселого усміху, нема сеї свіжості дівочої, що колись мов пахуща повноцвітна рожа чарувала молодечі серця; очі глибоко запалися, не сяють тим жаром любовним; блиснуть тільки колись-не-колись, неначе догоряюче світло.

Біля неї сидить Флора, мовчки дивиться на свою єдину дитину, що мов підкошена квіточка на сонці в’яне та сохне. Дивиться і сама себе лякається. А дрібні материні сльози гарячим жаром падають на зморщене лице, на білу постіль. Дні минають, минають і ночі, а вона сидить і не відступає своєї безталанної одиначки.

Було се вже пізно в вечір. Блідий місяць лячно світив у вікно. Далеко видно вікном. Сніг блищиться на полонині. Пильно дивилась Мара у віконце, лежачи непорушно на постелі; а думки її невеселі літали понад берегами золотої Бистриці, літали, шукали хорошого цигана, його карих очей, рум’яного личка, нагадували його любі речі, гарячі поцілунки… нагадували вечір той страшний… смерть його… І здригнулася Мара, злякалася сама себе… і тяжко і боляче стало їй на серденьку…

– Чому ж я не вмираю? Чого ж я ще жию на сім світі?.. – промовила спроквола, неначе на силу; а сльози так і ринули. – Пожди хвилиночку… пожди, любий… а ніхто нас уже не розлучить…

Стара Флора дивиться на неї і тяжко, тяжко зітхає. Материне серце розірване, закривавлене б’ється і мучиться у грудях.

І ті сльози перестали вже котитись, а на стомлені очі найшов тяжкий сон. Тільки Мара не спала. Розчервонілась, роз’ярилась, розкинула руки на постелі. Високо піднималась грудь дівоча, а запалі очі поглядали заєдно крізь вікно у місячну ніч.

Нараз дався чути здалека якийсь голос. Мара тривожно підвелася на постелі і стала наслухувати. Се співав хтось пісню, жалібну, сумну… Голос кріпшав щораз, неначе приближався до шатра циганського. Мара ще гірше затривожилася, зірвалася з постелі, полинула до вікна, а до неї залетіла пісня:

На високу полонину

Ясна зоря впала:

Ізрадила мене мила, –

Щоб долі не знала!

– Се мені значить! Се Максимова пісня! – покрикнула недужа не своїм голосом, а там і повалилася нежива на поміст. Мати обняла її уже мертву…

З тої пори, як над Бистрицею поляг циган за вірне кохання у ніг своєї любої Мари від Максимового кріса, Максим став мов не свій! Блукав по горах, по полонинах, рідко коли заходив до хати, та почорнів неначе земля, що й не пізнати, що се колишній веселий легінь.

Було се в п’ятницю. Тітка сиділи за кроснами та раз-у-раз поглядали на свого сина, що сів за столом, обперши голову на руки. Тітка примічали, що в Максима журба якась серце залягає, та і стали допитуватися у нього за смуток той. Тільки не почули вони слова від Максима. Він не чув і допитів материних, потонувши в тяжку задуму…

Нараз задзвонено в церкві. Сумний гомін дзвонів роздався всюди. Ми перехрестилися, тільки Максим не поклав хреста на собі. Неначе громом вдарений похилив він голову ще нижче, а там задрожав увесь, неначе та трепета білолиста від зимного вітру.

– Що тобі, сину, що тобі? – питала стривожено тітка, припавши до свого сина.

– Нічого… – відповів Максим повільно, зводячи голову та пильно дивлячись на неньку свою… – Се – вона вмерла!…

– Хто, сину?… Ні, се мабуть Джуванова донька?…

А він повалився на лаву, неначе мертвий, неначе убитий.

Довго припадали ми з тіткою, довго відтирали його і вже на силу дочутились…

Смерклося. Максим одягся мов на весілля, краще вже не мож, і кріс перевісив через плече, і павині пера повтикав за бриль.

– Нене, – каже, підступивши до тітки, – Піду погуляти! – Тай поцілував тітку в руку, а сам блідий, блідий, аж страшний.

– Чого ти підеш, синку, ти ж не здужаєш?…

– Здужаю, нене. Піду!

Тітка хотіли ще щось казати, так його вже й не було. Чудно якось здався мені Максим, дуже чудно, та незабаром пішов і я за ним у слід.

На дворі було ясно, сніг блищиться, іскриться против місяця; тихо всюди, тільки під ногами мороз скрипить. Максим прийшов на кладовище. На могилках, снігом покритих, біліються хрести. Тільки одна висока могила, свіжо насипана, чорніє. Се могила Мари.

Максим підійшов до неї. Як не кине собою до землі сирої, як не стане голосити та обнимати сю чорну могилу! Господи, аж волос в’янув на моїй голові, і жаль і страх!

– Прости мені, Маро, прости мені, люба! – голосив він і знову встав, і знову падав та просився: – Прости мені, прости!

Довго так було, довго бився, побивався він нещасний на могилі Мари, а далі затих, прилягши до землі. «Максиме!» крикнув я, стривожений, а тут як не грюкне кріс – тільки його і стало!…

Через три дні положили Максима біля Мариної могили.

Примітки

Оповідання написане 1869 р. Друковано у «Правді» 1869 р.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 115 – 127.