Андрій Крейцар

Сидір Воробкевич

Не гнівайся на мене, сердечний Андрію, коли о тобі добрим незлим словом згадаю; хрань Боже тебе обчорнити, скверності тої зроду не знав! Втіхою було б для мене, щоб ти кожде моє слово чув і переконався, що чисту правду о тобі говорю. Але годі, старенький! Тебе давно вже могила придавила і дубовий хрест сумно похилився, і йому вже о гробі сниться. Щоб я голосив трубами єрихонськими, щоби співав я думу милозвучним голосом Серафимів, то ти вже, мій сизокрилий соколе, голосу мого не почуєш, для моєї пісні твій слух завмер; одного голосу ти лише ждеш, голосу Бога, котрий прийде судити живих і мертвих.

Тебе я парубком не запам’ятав; чув лиш, як люди говорили, що такого гарного козака, як тебе, хіба світами шукай. Не знав я тебе, коли тобі кучері буйними повоями на плечі спадали; я пізнався з тобою, як вже сідь гарненько твій волос припорошила була; коли глянув на твою лисину, думав, що повновидий місяць бачу. Пером тобі свята земля, чиста праведна душе!

Крейцаром тебе в селі прозвали, бо ти кождого, котрий до тебе прийшов, за крейцар стриг і голив; так стриг і голив, що і цирулика з міста засоромив би. Не раз ти – пам’ятаєш, під росохатою липою ми сиділи, цвітом пчілки бриніли – до мене, важко зітхаючи, говорив:

– Мене, паничу, пекло жде.

Коли так з тобою сталося, то не журися, старенький; ти і там не пропадеш, і там тобі у пригоді стануть гостра бритва і ножиці, а чортів там ласка Божа, є кого брити і стричи; вони на крейцар не убогі; твоя глибока бараняча кучма скоро чортівськими крейцарами наповниться.

Знав ти на кожду болячку, на кожду рану відповідне зіллячко; коли гадь кого вкусила, то ти мов бричем пухлину відтинав, а коли гостець кості лупав, тетюха кого терла і м’яла, волокно кість точило, – то як ти не поміг, то помагали лиш хрест і лопата. За мізерний крейцар ти воску купував і поставники перед образами в церкві ставив; твій дзвін і сьогодні щонеділі і свята за тобою жалібненько голосить, далекими долинами і лугами вістить: «Мене Андрій Крейцар купив і тут поставив!»

І не одна бідна вдова за упокій твоєї душі до Бога молиться, ти бо її ріллю, тих кілька пражин, щороку засівав; де твоя трясуга Божий дар метнула, там стебло трощею ставало, а колос шульком. Правда, що ти і умів сіяти, і одного зеренця не стратив; зійде жито, чи пшениця, то густе, як щітка; не побачиш ні прогалини, ні стежки; у жнива аж серце тішилося, перед собою бачив ти колосисте море.

Як нині тямлю, було то перед великодніми святами, а в мене волос довгий, як той піст великий, таки правдива грива; я тоді до гуманіори ходив, – а філософ без довгого волосся то було щось небувале.

– Іди, синку, до Крейцара, най тебе підстриже, – казала мені моя покійна мама, – сором в таких патлах паску їсти!

Жаль мені було за тою студентською окрасою, але і мамине слово було мені святе. Приходжу до тебе і прошу:

– Андрію, підстрижіть мене!

– Добре, паничу! – ти відрік і за хвильку лежала грива на землі, а в ній порпала квочка з курятами.

Ти мене любив, відай за то, що я не раз ще малим хлопцем від батька тютюну крав і тобі приносив, того дрібного, як шафран, жовтого, як віск, пахучого, як фіалок. Сумний ти тоді був, коли я глянув на тебе, мені на серці важко робилося; сумний ти був, як та страсна п’ятничка.

– Що сьогодні з вами, Андрію? – я тебе спитав, а ти мені тужливо відповів:

– Ет, паничу! Пригадав собі моє давне тяжке горе; стара, незагоєна рана наново сукроватицею закипіла.

– Яка то рана?

– Глибока, як то море; велика, як той світ; щоби ваш найгірший ворог такої на віку не зазнав!

– Не гнівіть Господа Бога! За три дні Великдень; весь світ веселитись буде!

– Мені вже на сім світі ні втіхи, ні радості.

– Та чому?

– Чому? От послухайте, яке бездолля мені в житті лучилося; моє щастя, як то скло, розбилось; зла доля повнісіньку керницю горечі-полину мені подала і говорила: «Пий, Андрію; вистане сего до твого скону!» Най Милостивий від такого кождого боронить і заступить! Паничу, коли пригадаю собі, як я цілими роками мучився і терпів, то…

І заплакав ревно сердешний.

По хвилі почав він спокійніше так оповідати:

– І я раз був молодим і щасливим. Все минуло, у безвісті пропало і згадка, як тая мряка розплилася. Гей, гей! Коби можна забути, – но годі-годі! Спитайтеся людей, яким я парубком був, – при роботі, при забаві перший. І парубочити, бурлакувати обмерзне. Тата вже не стало, а мама так подалися, що з ніг валилися. – «Одружися, сину; не довго мені вікувати!» – говорили вони мені. – «Добре, матінко; коли ваша воля, то й оженюся». Жили ми в розкошах і достатках, отже не було клопоту, що не знайду дівчини.

У сусіди була дочка Сафта, молода, гнучка, повного лиця, хороша, як маєва цвіточка, мовби з воску вилита. Було, як засміється, то здавалося, що дівчина лагідна, принадна, як мід; добра, угодлива, як ангел небесний. Раз, вертаючи з косовиці, кажу я до неї:

– Знаєш що, Сафтино, подружімся!

– Про мене, Андрію, – сказала вона.

І восени пан-отець нас звінчали. Що почали, все нам в нитку йшло: худобина множилася, поле хлібець родило; кажу вам: благословеніє Боже з нами було.

Не раз я собі думав: хто молодим оженився, до смерті не каявся. Незадовго потому мама зі світом розпрощалися, ми удвох осталися, газдуємо, до всього нам Бог помагає. Боже правий, як ми щиро любилися, одно за другим розпадалося! Я думав, що лише в раю так жиють; думав, що лагіднішої, покірнішої, вірнішої жінки, як моя Сафтина, у світі нема. Щасливо минуло п’ять років, а шостого сам щезник-диявол в наше життя вмішався, в чисту пшеницю кукіль посіяв, воду чисту, як хрусталь, замутив, – мій рай на кусні розлупався, а я… я став наслідником пекла, гидким виродом, пропащим чоловіком!…

Не хочу вас, паничу, довго говіркою нудити. Сталося, тай годі! Я у моїй доброті і не покмітив, чого Калинюків Савка так зчаста до мене загощав, зі мною у тісній дружбі жив. Ми вперед, хоч були далекими свояками, дуже рідко сходилися. Помагає він мені і сапати, і молотити, жати, і косити, ба і в ліс зі мною піде, до горба віз тручає, – кажу вам: став моїм товаришем, яких рідко. Гарний з нього був легінь, плечистий, підсадкуватий, сильний і твердий, як той грабчук; мені і не снилося, що до соломи вогонь наближається, що незадовго ціла стирта горіти почне, що за коротку хвилю бухне страшна пожежа. Коби був знав, інакше був би зарадив.

У нас, як знаєте, нічна варта збувалася по черзі; сьогодні я, завтра той, а позавтрі Бог зна котрий. Прийшов ряд і на мене, слуга з худобою ночував під дібровою в околі, – от взяв я сокиру під паху і гайда під церкву на сторожу! Приходжу, бачу там других вартівників.

– А ви по що тут? – питаю я їх.

– Вертайте, бадічку, додому; ми за вас варту відбудем. Та ви нам не одно добро вчинили; прийміть же хоть се, іншим годі нам віддячитися, – відповіли вони мені. Були то два сини убогої Миронихи; я бідну, чим міг, спомагав, не дав добрій душі пропадати.

– Спасибі, хлопці! – кажу їм і поволі додому вертаю.

Серед улиці лежав якийсь каменисько; я в нього загапотався, трохи карку не скрутив. Приходжу на подвір’я, а сова в-одно не стогне, ні, – таки якесь лихо віщує. Тьфу! пек! мені аж моторошно стало; ляк цілим тілом як кір посипався. Се зловіщі знаки! – подумав я собі, хоч у забобони зроду не вірив. Начеб до мене якийсь голос говорив:

– Андрію, тебе нещастя постигне.

Двері до сіней відчинені, а до світлиці заперті. Господи, що се таке? Я з дива не спам’ятався. Гримаю у двері:

– Сафтино, отвори швидко, швидко! – кличу я, а вона до мене і словом не озветься.

Що се? В хаті чую якийсь стук, начеб хто вікно відчинив. По мені мов мороз, мов мурашки пробігали; я безумів, кров у мені окропом закипіла, а в серці жаром пекло. Приперся я до дверий, засувка і завіси лиш заскрипіли і я влетів у світлицю, мов поганий дух. Дивлюсь, стоїть Сафта серед хати, руки ломить, мені дорогу заступає.

– Що з тобою, Сафто? – кричу я, а вона і пари з уст не пустить і стоїть передо мною, як той камінний стовп.

– Щезай! – кажу я і трутив її від себе. Вона на лаву повалилася, а я сам скорше до вікна, через котре якийсь чоловік драпався на двір. Хочу питати: «Хто там? що за мара в ночі вікном лазить?», але мені горло так зашморкнуло, так дух заперло, що і слова вже більше промовити не міг…

Пізнаю – Саву Калинюка. Я і не стямився, в його плечі сокиру по самий обух загатив, як та звірюка, як той кат скаженів. Його гаряча кров мені в лице бризла, роздався один тяжкий, глибокий стон, – здавалось мені, що кричить грішна, пропаща душа з того пекла… Потім усе мов у гробі затихло.

Несамовито вибіг я на двір. Гу! що то за страшна, важка ніч була! Яріли нічні зорі; плавав місяць по небі, його срібні проміні жмурка гралися по листю деревин; тихий вітрець свавільно гнався садами, городами, гаями, чудно замаєними цвітом, соловейко щебетав; доокола чисто, весело, ясно, запашно, а мені здавалося, що вихри лютують, сніжницею метуть, що стадо скажених вовків грізно виє, старі вільхи і верби, що долиною бовваніли, тінню як змії за мною наздогін женуть; мені здавалося, що я прямісінько до пекла біжу.

І срібна тота лента ріки за мною вужем вилася, якась нечиста, злорадна тривога мене гнала і томила; летів я, як той улет з висоти скали у глибоку пропасть, у бездонне озеро; летів я мов чортівськими крилами, і в-одно лиш чув болісний стон, стон глибокий, як то море, – стон умираючого Сави.

Пітьма станула мені перед очима; все вокруг мене ходило короводом, студений піт з чола котився горохом, світ передо мною пішов у переверти, я знемігся і в яругу, як колода, повалився. Як довго я там лежав, не знаю. Нараз протворив я очі, вітрець холодочком провівав, пам’ять назад повернула, лише дрощ проходив по цілому тілі.

Питаю себе: « Що таке сталося, Андрію? Правда то, що ти чоловіка замордував? Калинюка Саву?» Знов у голові завернулося, у висках ковтали жили, як у гамарні.

«Андрію, може ти п’яний? Ні! Горівки я, як огню, сокотився, і до сьогодні мене ніхто в похміллю не бачив. Може се сон? Знов станув передо мною Савка і я бачив свою сокиру в його плечах; бачив і чув, як жива, червона кров з рани чуріла, таки так, як чуркотить водиця. Нещасний Андрію, то все правда, гола правда, ти чоловіка життя позбавив! Твоя сокира в його плечах утонула, – дивись, як кров на ній закипіла? За що ти його забив? Таж він твоїм другом-товаришем був! Ні, не був він твоїм другом, але найлютішим ворогом; він твою жінку звів, твою честь знівечив, на тебе сорому нагромадив… Я пімстився, по заслузі, нагородив хліб за хліб, зуб за зуб!…»

Паничу, страшна була то ніч. Гу! тої грози, того страху до смерті не забуду; розпирало мене, здавалось мені, що мене на паль посадили і мучили; мій тяжкий гріх на душу вагою сів, давив, як тота скала…

Знов зірвався я і побіг навздогін, куди, і сам не знаю. А як на день збиралося, на небі сонічко сходило, – я, Каїн, на нього і подивитися вже не смів, – зупинився я у місті, куди не раз на торг заходив. Біжу я прямісінько до криміналу, стаю там, як громом прибитий, і тремтячим голосом кажу:

– Милостиві панове, я, Андрій Морозюк з Підбережа, я сеї ночі убив чоловіка, Саву Калинюка. Вложіть мені кайдани на ноги і руки, саджайте мене в темницю, змилосердіться, зробіть кінець моїм тяжким мукам, – за чорний, тяжкий гріх – тяжка покута! Я, панове, злого за макове зерно в житті не зробив, таку вже вдачу мав, – но сеї ночі… но сеї ночі в моїй хаті таке лихо скоїлося, що… що… зараз на шибеницю зі мною… Я не знав, що чиню, я боронив честі своєї, я… якби лише знав, що він живе, то тут перед вами загатив би йому ще раз сокиру по самий обух…

Так я говорив до панів; вони мене замкнули, а що шість неділь зі мною діялося, не знаю; хорий я лежав без чуття, без пам’яті.

Як поздоровів, розпочалися довгі розправи. Вкінці замість шибениці осудили мені три роки в темниці сидіти. Думав я що з сорому, з розпуки минуся… Відбув я свою кару, знов вернувся в село і до сьогодні жию, і на світі караюся, бо вже більше не блисло сонечко в моє темне, невідрадне життя. Щербата доля, тай годі! Гей! гей! весна красна, але два рази на рік не буває!

Про Сафту шкода і словом спімнути, – під плотами валялася, жидам пороги мила, руки і ноги їй від гидкого життя покривило, а раз в зимі найшли заціплу під коршмою. Дзвони за нею не розбивалися, – невірній блудниці погана смерть! Бог прутом не карає!

Отаке мені Андрій Крейцар оповідав зі сльозами в очах.

Пером тобі землиця, сердечний Андрію, – доволі ти на світі покутував і карався.

1886 року

Примітки

Надруковано у львівському журналі «Зоря» у 1887 р.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 177 – 185.