Як Митро Лазаренко тоту взяв,
котру щиро покохав
Сидір Воробкевич
Чільний газда був собі Никола Лазаренко. На горбу стояла його хата, хороша, як та писаночка, ціле обійстя його із стайнею, стодолою, кошницями і гамбарями виглядало як панський двір. На верху хати, снопиками гарно вишитої, виднілося бузькове гніздо; вже більш, як двадцять років в нім бузята виводились, і щовесни господареві з чужих країн нове щастя приносили. Хрань Боже, щоби хто посмів був то святе гніздо рушити.
Навкруг хати пишався густий садок, пребагатий на домнеські яблука та волоські оріхи. На подвір’ю, коло мурованої керниці гойдався журавель, а перед ворітьми стирчали дві вікові гіллясті липи. Пролюбки було сидіти в літню пору в тіні тих лип, пчоли по їх цвітах роями бриніли, воробчики свої весільні танчики справляли, а пахощі носилися кругом, наче то запашне кадило з церковного ладану. Долом серед лугу і верболозів снувався потічок, блищав там малий ставочок, повен карасиків і линів, а коло спусту стояв воркітливий млиночок, що день і ніч гуркотів та гримав, супокою не знав. Круг Лазаренкового обійстя розложилися обширні левади і лани, а серед того раю виднілася пасіка, обведена густим вінцем черешневих дерев.
А хата не хата, але крамниця; усяким добром по саму стелю набита; пестрі вовняні скорці, налавники, кожухи, кептарі і сердаки лежали, наче снопи в стозі; в писаних крамських кованих скринях білілися сріблом і лляні полотна, а на скринях тих безліч подушок, всі гаптовані, заполоччю вишивані. Намисник повен поливаної посудини, на збанках чепурилися відважні гусарики, а на мисках когутики, думаєш – тут-тут крильми зіб’ють і закукурікають. По стінах, на схід сонця красувалися у золоті святі образи аж із святої київської Лаври: і Спаситель, і Матір-Божа, і святий чудотворець Николай та й свята мучениця Варвара.
В таких гараздах, достатках і розкошах Лазаренкові лиш би жити та Бога хвалити: однак він рідко коли був веселий, жаль і туга по покійній Гафії, з котрою щасливо но коротко прожив, точила його як той червак; бідна Гафія в злогах Богу душу дала і мужеві світлий рай життя-щастя навіки затьмила.
Уся відрада, то тих двоє діточок, що йому осталися; старшенький синок Митро і менша донечка Мокрина. Та Господь милосердний не оставляє праведного християнина і в крайній біді та нужді без своєї ласкавої помочі. Мав Никола старшу сестру Єленку, бездітну удову, її взяв він у свій дім, вона-то стала дітям-сиротам другою матір’ю, доглядала і виховувала їх, якби своїх рідних діточок, та і над цілим газдівством дозір мала, от і все йшло старим ладом; словом, ніхто й не покмітив, що газдиня вже в могилі спочивала.
Коли Мокрині пішло на вісімнацятий, то вже й лучились люди, а Лазаренко, не довго надумуючись, подружив Мокрину з Костем Борсуковим, і довіку не банував; а й Мокрина була гарна господиня, не відродилася від покійниці-мами. А Кость так свого пильнує, своїх рук не жалує, начеб йому на чолі написано стояло: Боже поможи, а ти, небоже, не лежи! Тож і все їм щастилося, а що їх з прибутку голова не боліла, чей повірите!
Уже і син Митро далі до людей; а парубок з нього такий гарний, здоровий та роботящий, що аж га! А щастя до його п’ят приросло, держалося його, як ріп’ях кожуха. Не раз, бувало, корито, в котрім лежав, з ним перевернеться, думаєш: дитина носик потерла. Де там, нічогісінько йому не сталося. Бачите, він в колисці спав, а доля його як з води росла! Коли вже на ногах держався, а тітка довшу сорочку йому вшила і вузьким поясочком його підперезала, то так вибрикував, що думав-єсь – з тернини грушок не діждатися. За гніздами як той кіт дрався, на самий вершок тополі лазив, не раз гілляка з ним уломиться, він упаде і регочеться як коник. Інший давно би був в’язи скрутив.
Коли знов паламар по душі дзвонить, то вже й він, як та вивірка, на дзвіницю дряпається, та як стане дзвонити, та на ужиську гойдатися, то думаєш – тут-тут йому амінь, тут-тут з нього кості збиратимуть, а він з сего сміється й говорить:
– Не бійтесь, мені й волосочок з голові не упаде; бо я в сорочці на світ родився.
А піде в ліс по гриби, ягоди або малини, то за хвильку ласку Божу назбирає; другі ж з порожніми горшками і кошами домів вертають, завидуючи сліпому щастю «пустого Митрика».
І до школи Митрик ходив; бувало книжки й до рук не візьме; а запитає його пан учитель, то він зараз всі задачі, як горох з міха сипле, як старий пише і рахує. Таку вражу голову й пам’ять мав, начеб йому хтось того розуму лопатою в голову наложив. Дораджували пан-отець Николі, аби сина до вищих шкіл післав, бо з нього якраз люди будуть, та шкода такий незвичайний талан в землю закопувати; але старий на то не пристав і звинявся: «Лиш одного його, як одну душу в тілі, маю, хто буде мені в старості підпорою, хто догляне мого господарства? Він у мене права рука».
Виріс Митро, вже й почав парубочити; а був то хлопець, якби з-під точила вийшов, то вже й всі дівчата на нього ззираються, начеб лиш він один на всьому білому світі. Спершу не цурався він дівочого роду, но з часом якось притаївся, й від чорнобрових, як чорт від ладану й кропила, скривався. На досвітках, вечорницях, клаках і гульках і слідом його не пахло.
Прийшла перша рекрутація. Зажурився старий Никола, і соборну службу наймив, постив і Богу щиро молився, та все собі думав: сей безпечне з кучерями додому не верне, таж з нього жовнір від голові до п’яти, а таких хлопців треба найяснішому монарсі. Гадаєте, що остригли? Де тому край! Такий льос витяг, що лиш сказали: «Іди собі додому, ми вже доволі новобранців маємо». Така вже добра доля судилася від Бога! Люди з чуда аж руками збивали й говорили: він, бігме, будь до котрої масті козир.
Раз якось – в неділю з полудня – сидів Митро на лаві під липою. З поля вертав, із снопком пшеничних колосочків, старий Лазаренко.
Старий був чоловік залізної волі, що раз сказав, то так вже й мусило бути.
– Пшениця вже дозріла, завтра, коли Бог поможе, вже жати треба, – сказав Назаренко і положив снопок на лаву, Сів коло сина і запалив люльку.
– Дозріла пшениця, – говорив він далі, – і ти, хлопче, дозріваєш, пора вже і тобі подружитися; бо все, що перезріє, марне пропадає. Я нездоров, гостець кості лупає, тож треба, щоби невістка обійшла старого.
– Ваша воля свята, – обізвався Митро, – я й зараз готов під вінець; та подружитися легко, але вибрати собі під пару добру дружину, отеє штука!
– Ти, хлопче, тілом дозрів, але розумом ще ні, отже й трудно тобі самому щось доброго так проти нашого плеча вибрати. Я бувалий, не сьогоднішній, знаю я, що віск а що воскобойна, отже вибрав я вже для тебе хорошу пару, гожу і маючу до того, бач одиначка дукаря. Та по що ж тих викрутасів? Вибрав я тобі Ірину Лукіяна Воротнюка.
Митрові так стало на душі, мовби то хтось по його серцю залізною бороною поскородив. Щоби не показати старому своєї відрази, сказав Митро спокійно:
– Ірина, правда, краля на все село, і багата без рівні, та проте, тату, не буде з сего тіста книша.
– Чому? – гримнув старий.
– Бо я до дівчат залицятись не вмію, я такий стидливий, що ніяк відваги не маю з дівчиною про любов заговорити.
– Що? хто се тобі на ніс намотав? Дивися, який мені з нього! У всім собі раду й пораду дасть, а тут неука удає. Не журись, і се піде. Через людей перечуваю, що Ірина за тобою гине, минається, як свяченої паски тебе жде. Моя воля як залізо-криця, так хочу, диктую і кажу, та так і бути має. Ще сьогодні вечором з нею зійдешся, поговориш і дівчину собі з’єднаєш. Розумієш?! А ні, то знай! – вже з натиском додав Никола, встав з лавки і до хати зайшов, думаючи, що все як по нитці піде; бо ще вчера про сю справу з Воротнюком говорив і переконався, що вони Митрові раді.
Мов задеревілий сидів на лаві наш Митро. Жура і клопіт його серце присіли. Здавалось йому, що давнє його щастя наче то скло на кусні розбилося, в безодне море без сліду потало, від нього на віки відлучилось. Що у такому клопоті бідному діяти? Воля тата – тверде залізо; годі такого жару придумати, щоби воно зм’якло, зігнулось. Воротнюкова Ірина, правда, що хороша дівчина, но і гордовита, як та мандаторівна, розпещена, що хрань Боже, перехвалена панна, їй усе недогода. А старий Воротнюк на неї так дуфає, для неї, як для райської пташки, й золоту клітку справив би, їй усе ялося, а стара Воротнючка коло неї таки розпадається, – аж сміх оповідати – щоби від сонця не почорніла, то й на двір не пускає, або хрань, Боже, щоби босою ніжечкою на травичку ступила, а як спить, то горе тій мусі, котра би відважилася донечці докучити; стара за нею поти гониться, поки не уб’є.
«Як можу я Ірину любити», толкує собі Митро, «коли я другій вірність присяг? Воля старого тверде залізо, але й моє серце не віск, щоб його перем’язкати на інший лад. Правда, що моя люба Ксеня кругла сирота і бідна; коли бо я без неї жити не можу, не хочу й не буду! Доле моя добра; молю тебе, стань мені тепер в пригоді! Не кидай, не лишай ти мене! Без твого проводу я марне пропаду, без твої покрові без часу загину. Мені тепер по раз перший на плач збирається, а коло серця наче люта зимна гадь в’ється! Чи можна серцю приказати? Ні, ніколи! Я сироту полюбив і до скону-гробу любитиму, від неї мене ніяка сила не відверне, скорше загину. Вона така люба, така добрітка, вона ангел».
Отак Митро собі роздумував і дві гарячі сльози покотились з його карих очей по смаглявому личку.
І піднявся Митро з лавиці і пішов направці стежкою до Воротнюкового обійстя; а старий Лазаренко із-за плота поглядав за сином, затирав утішно руки, думаючи, що вже рибка у саку.
Сонечко саме заходило, садом проходжалась Ірина і любого гостя дожидала, бо чула від мами, що увечір прийде Митро. Вона така втішна, як та серна, скаче й цвіточки в чорні коси тиче. У променях заходячого сонця здається вона великою червоною рожею, дівчина навдивовижу! Проходжалася вона, як та пава по царському саду, й на пальці здвигалася, високою тополею стати б рада, щоб лиш милого хлопця доглядіти. Як побачила, що Митро до саду простує, як гвоздичок покрасніла і звеселилася, начеб їй хтось світле небо протворив. Але Митро при яру над кладкою мов засторопів, довго щось думав, думав, та нараз обернувся, й скорим кроком вправець до своєї Ксеньки у долинний кут села поскорив…
– А що, чи був ти учора з Іриною? – спитав другої днини Лазаренко свого сина.
– Ні, тату – відповів несміливо Митро – оперед кладки така заморока моєї голові взялася, що дармо було мені на тот бік перебратися.
– Вижену я тобі тут замороку і всі хитрощі з голові! – рік гнівно старий Лазаренко. – Знай, вражай сину, що миші з котом не гратися! Сьогодні вранці була тут Софрона, своячка Воротнюків, і повідала тітці Єленці, що Ірина цілісіньку Божу ніч з плачу не виходила, розболілася, а стариня в-одно говорить: Чи ми Лазаренкам на посміховисько? Самі набиваються, а потім з тебе ще кепкують! Що ж ти собі, хлопче, гадаєш? Чи ми старі твої дурні?!…
– Тату, не гнівайтесь на мене, я тому не винен, що, коли зближуся до дівчини, вся моя відвага у п’яти ховається.
– Не журися, небоже, я тебе і тої штуки вивчу; другий флекев всі десять пальців облизав би, коли б з такою кралею тільки поговорити смів, а ти, страхопуде, до дівчини і зближитися боїшся; дам я тобі гарту і відваги, не бійся!…
– Тату, – каже боязким голосом Митро, – Ірина хороша, і князеві не сором би з нею під вінець, і багата; кажуть, Воротнюкам жито і на камені родиться, та нещастя моє, що я, як до дівчини підійду, як та риба німію; вчора, як побачив я її в саду, так і щезла вся моя відвага; що тільки ноги мене несли, втікав я від неї. Чи я тому винен, що вже така моя погана натура?
– Я й тут натуру тобі вижену, і всі хитрощі з тебе викурю, як тхора з дупла, – сказав старий Никола і обурений вийшов з хати та так дверми гримнув, що аж одвірки затріщали.
Минув цілий тиждень. Старий до сина і слова не промовив, а Митро коло жнив сотається, трудиться, що аж поти на нього збивають, працею від себе громи батьківського гніву відганяє. Як молот на ковало, так спадав увесь гнів старого на бідну тітку Єленку; без причини на ню гримає і гукає; не могла сердешна розібрати, чому брат так буриться. чого такий незносний став! Добра душа терпіла, знала, що хто терпен, тот спасен.
От, і знов настала неділенька Божа. Захмурене лице старого Лазаренка знов роз’яснилося, чорні хмари гніву розсунулися, і все віщувало добру погоду. Каже він до сина:
– Плохий заяць вовком не буде. На тебе дарма мені спускатися. Візьму я всю справу сам у руки. Дівча мені подобалося, то й весілля буде, хіба б мене не стало. Зі старим Воротнюком я все вже зладив. Тепер іду до нього, а ти дивись, зараз за мною приходь! Коли вже так, то я за тебе говоритиму. Розумієш?
Митро лиш головою потакнув, бо слова на устах завмерли.
Пішов старий до Воротнюків. Небавом за ним і Митро поволікся, начеб йому хтось тяжке каміння до ніг поприсилював. Минув він з тяжкою бідою кладку, от, уже й у кімнаті оперся, де стариня за столом сиділа і сердешно розмовляла, розуміється, що про нього і Ірину. Митрові блисла в сій крайній нужді золота гадка: «Дійся Божа воля! Возьмуся на хитрощі, а чей же моє сліпе щастя збавить мене із сеї лукавої сіті!»
Вступив Митро в хату, поклонився всім низенько, сказав «добрий вечір» і ніби дурня удає, не знає бідолашний, що почати. Але тут Іриночка вже й коло нього, як вивірка вертиться, просить розгоститися, а він наче на грані стоїть, капелюх в руках мне, у-одно лиш на землю споглядає.
Стариня забралася у садок, в кімнаті осталися лиш Митро та Ірина, наче Адам і Єва в раю. Що наша Єва надсаджується, щоби наклонити Адама до солодкої розмови, та всі її старання на ніщо не придалися, він наче остовпів; сидить німий, як та риба, на ослоні й не рушиться, начеб його хтось до лави пришрубував, а руками бідну капелюшину не мне, не мне, аж уже криси повигиналися. Присувається Ірина до нього, а він відскакує, начеб його пружина піднімала, й дивиться через вікно в огород, а коли відважиться на яке слово, то лиш про бараболю, про безроги, про телята і таке інше, а про любов та весілля й не згадує.
– Митрику, чого бо ти від мене відсуваєшся, та чому до мене любим словечком не відозвешся? – молить солодким щебетом Ірина. – Таж твій тато моєму говорили, що тобі лиш я на думці, що ми…
– А чи у вас усі кури несуться? – перебив Митро любовні речі Ірини.
Годі вже було Ірині знести зневагу; палаючи із злості, вибігла вона в сад та до старих:
– Тату, мамо, хоть мене убийте, а хоть тут зараз на голові дуба ставайте, а хоть рачки лізьте, то я за того дурелейсу не піду; йому фасолі вибирати, а не женитися! Верба товста, та пуста. І до школи ходив, а язик у нього не в роті, а в пазусі; лепотить якісь тинди-ринди. А ви, пане Лазаренко, не клопочіть мені більше через других моєї здорової голові вашим недовареним свистуном. Про таких недолугих женихів я й чути не хочу, а не то, щоби я з ним мій молодий вік коротала! Не тільки світа, що в вікні! Такими женихами, як ваш син, хіба погнилі плоти підпирати.
– Цур та пек! Щоби я від дівки такого сорому дізнав? Я такого на віку ще не дожив! І не снилося мені, що моєму синові гарбуз дістанеться. Не журися, гордовита, слизькоязика дівко; моїм сином, моїм, як кажеш, свистуном і дурелейсою ніхто плоти підпирати не буде, а тобі, гаптована панно, не один ще роги утре, – обізвався обиджений Никола і скоро, що лиш ноги несли, опустив обійстя Воротнюків, не сказавши й добраніч.
А Митро за ним услід, мов без душі, думає собі: ото то зараз хвортуна буде. Та не так склалося. Ледво переступили кладку, а старий до нього:
– Митре, дивись, що-бись собі зараз другу дівчину вибрав, котру-небудь, мені однаково; най не гадає тота гордовита дівуля, що вона однісінька на всьому світі.
Отсі слова зняли Митрові тяжкий камінь з груди. Завмерле серце почуло нову силу, бо пізнало, що славне Митрове щастя і сего разу не завело його.
– Таточку рідненький, я вже й маю дівчину добру, господарну, моторну, чепурну, покірну, котру без міри люблю.
– Котра то?
– Ксеня.
– Яка Ксеня, чи не Ферлюкова сирота?
– А так, та сама.
– Таку бідачину?! Але про мене; най буде… Воротнюкам на злість! – А по хвилі додав старий: – Мудрагейлику, а з нею умів ти говорити?!
Другої неділі такі заповіді голосили панотець в церкві:
– Дмитро Лазаренко хоче подружитися з Ксенею, Ферлюковою сиротою. Коли вони собі може рідня, то подайте се, братя християне, святій церкві до відомості.
Ріднею вони собі не були, отже побралися і жиють ще й нині щасливо.
Та й Ірині Воротнюковій не посіклися на дівуванню чорні коси, та і в черниці не постриглась… Правда, довго женихами перебирала та такого вже собі хвастуна вибрала, що хрань Боже від такого лиха кождого християнина. П’яниця без пари, все майно розтратив, а вкінці сам на себе руки наложив, чортові душу запродав. Ірина ж тепер із сиротами-дітьми лиш на гіркі сльози багата…
От так то, добрі людоньки, Митро Лазаренків з бідною сиротою оженився, й ніколи не банував, що тут взяв, котру щиро покохав.
1889 року
Примітки
Оповідання написане 1889 р. Вперше надруковане у виданні: Календар буковинський. – Чернівці, 1889, с. 21.
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 238 – 249.