Як панич Гаврильцьо Довгоніс оженився

Сидір Воробкевич

Сміховинка

Цілих шістнацять літ жили мої родичі в згоді й мирі, хоть я від покойної тітки чув, що вони не раз сварилися і чубилися… Покойний мій тато мав якусь панську жилку і протратив, промарнував малий маєточок моєї мами, і то так складно, що з курки й пір’я, а з худоби й хвостини не осталось, отже не дивота, що бідна бачила на своїм небі більше чорних хмар, ніж Божого сонечка. Причиною всього лиха було бездітне супружество.

На сімнадцятім році дав Бог гаразд: я народився на світ, та ще до того в саму святу неділю і в чепчику! Родичі втішні та щасливі, мовби їх хтось на сто коней посадив, на сто коней з срібними сідлами й золотими уздечками; для них народився правдивий княжевич. Всі свідки, що були при уродинах, у руки плескали й несамовитим голосом кричали:

– Дитини сеї щастя ме так держатись, як ріп’ях кожуха, як смола шевської дратви!

Лише стара слизькоязика моша Савина кивала зловіщо головою, думаючи собі:

– Не горлайте, навіжені, подивіться, яке хирляве і мізерне; бідне немовлятко й вечора не діжде.

Найбільше непокоїлася вона тим, що у мене замість носа сторчало лише щось такого, ніби статечна бородавка! Дотепна в таких прикрих випадках, вхопила вона твердими пучками за тут бородавку та як сіпнула нею – як собі припімну, то й сьогодні мені мороз тілом іде – і дивися, на чудо-диво появився носик гарненький, як малий огірочок. Тато в-одно плескав в долоні й з підскоком втішно горлав:

– Слава Богу, що не каліка!

Щоб за сей учинок мошу Савину Господь не простив! Вона виною всіх докорів, зневаг і насміхів, яких я дізнав в житті.

Другої днини мене охрестили й дали ім’я Авреліан. Для родичів був я Аврельцьом, а для челяді простим Гаврильцьом. Того превражого Гаврильця і до сьогоднішньої пори позбутись не можу, тримаєсь він мене, як чорт грішної душі. Як ішло мені на п’ятий рочок, то я по підлозі ще повзався, а на шестім почав я вимовляти «та та-та, ма ма-ма». Мій отець з невимовної радості несамовито підскочив, та як підтятий дуб повалився й небаром Богу душу дав.

Аж тепер почала крайна нужда сушити голову моєї матері; настали злидні, обернулось до нас щастя хвостом та не карало нас палицею, а довбнею. Жид Майорко Деришкіра, той хитрун, та в’їзлива п’явка, лишив нам тільки, кілько на жабі пір’я: як граблями згромадив і послідні окрушки маєтку. З тяжким жалем в серці покинула моя мама родиме село та пішла небога до далеких свояків, шукати ласкавого хліба, а ласкавий хліб то гіркий полин, він не раз кісткою у горлі стає.

Мав я вже десять років, як почав ходити до школи. Чи учитель, чи я винен, не знаю, – тупо бралась та вража азбука моєї голові, сім років я з букварем не розлучався! Відай виною моєї недотепності був також мій короткий зір, бо вже малим кульбачив я мій вермінський ніс величезними окулярами. Не мало причинилися до моєї неохоти до книжки й пера також хлопці-школярики, що прозивали мене Довгоносом; я спокійно не міг перейти й улиці, а се наповняло душу мою обуренням і зневагою проти всіх людей.

З превеликого горя, турботи й недостатку умерла моя невсипуща горлиця, моя добротлива мама, а я остався на світі самий як палець. Кревні почали до мене докірливо мовити:

– Хлопче, ти вже в літах, іди в світ, шукай собі талану; сам видиш, що й нам треба рук доложити, щоби для зубів стало насущного.

З тяжкою вагою на душі пішов я в світ, шукати собі талану.

Роки минали, а я став здоровим, трохи сухорлявим парубком; ноги в мене були тоненькі, як двоє веретен, та про то не сором було мені й зараз ступити під вінець! Але наспіла вража, пакосна бранка; мені підтяли кучері, хоч був я слабого здоров’я, а через короткий зір до війська нездібний. Тяжко бралась і та пекельна муштра моєї голови; носив я той «гвер» як баба куделю, а як приходилося стріляти, то ставало мені з замороки млісно коло серця.

Раз на маневрах склали ми наші гвери в піраміди; сам уже не пам’ятаю – чи ногою, чи носом зачепив я в «гвери»; вони всі на мене повалились і так сильно мене до землі придавили, що я думав вже: амінь зі мною. Та таки поторощили вони мені лиш двоє ребер! Мене повезли до шпиталю, а коли я виздоровів, сказали мені:

– Іди собі, недолугий! Для таких вояків, як ти, шкода вистрілу пороху й тої кулі! Ти цимбал, якого світ не видав. Був ти, небоже, зерном на сухій ріллі, не спадав на тебе теплий весняний дощик!

Шукав я мого щастя-талану і у «авзерів», але й там мені доля не сприяла, хоть я на гітарі і гармоніці грав чудесно та виспівував прегарно пісні, як якась примадонна. Пан «оберавзер» і респіцієнт все на мене скоса поглядали й прозвали мене «schlechter Dienstmann». Хоть я складав чудесні квіти з фарбованого паперу, учив косів свистати краков’яків, плодив крілики і чубаті кохінхінські кури, приправляв з зілля і трав для блощиць і блох порошки, для собак був преславним фризером, розповідав старосвітські анекдоти, кавок учив говорити і укладав прехороші поезії, як наприклад:

Люблю Зосю і Февросю,

І чорняву Катерину,

За Фрозинов умираю,

А за Мальцьов млію, гину… –

то все-таки незадовго сказали мені пан «оберавзер»:

– Іди собі, неклепаний небоже, від нас! Ти до сміхів і жартів уродився. Великий пень та дуплавий! Через твій ніс нічого не бачиш, капустяна голово! Ти до легкого хліба привик, ти мухами годований!

Взяв я гітару на плечі й пошкандибав у світ далекий, бо ряба була моя доля.

Десь там далеко в горах-Карпатах вишкрябав я, як та сліпа курка зерно, крихіточку того талану; але я його не шанував, а закопав його глибоко в землю, як той малоумець з святого Євангелія: то вислизнув мій талан із рук як мило. Знов стався я човном без весла на бурливому морі. Вештався я потому по знайомих, по попах і дяках, от спустився на легкий хліб; тому прозвали мене «пахнокнишом».

Без мене не відбулись, не обійшлися ні празник, ні іменини; де був храм, то й я там; на тій ниві сходив я, де мене не сіяли. Всі мене терпіли, бо позволяв я з собою жартувати, з себе робити блазня; сему заспіваю пісеньку, наприклад: «Була раз блоха-ха ха-ха…» або пісню про «Убрику Барбарусю» або: «Був собі раз даскал-дяк…», тому утну козака-тропака, третьому уплету якусь небувалу бріхоньку, а четвертому для розривки з’їм шість оселедців та не п’ю цілу добу води, а лиш горівки і пива.

Але й таке життя стало мені гидом і бридом. У моїм серці вибух дивний, неугасимий вогонь;

і якийсь внутрішній голос, чи то в день чи в ночі, в-одно шептав мені: «Подружися, Аврельцю! Літа минають, а жито лише в пору жнуть». В серці пробудилась співанка старого дяка Кіндрата: «Блажен муж, до школи не дуж, до церкви слизько, а до дівчат близько» – та що з того, коли до дівчат перегородив мені кожду стежку і кождий перелаз мій превражий проклятий ніс! Чорт, а не я годен тих облизнів і макогонів почислити, яких я від дівчат назбирав, а виною того незносного сорому, тої докірливої ганьби, не була моя незручність в ділах вірного кохання, але мій з роду завзятий ворог, і мій предовгий носисько, та вічна причина моїх зневаг і неудач.

Подумав я собі: дурень той, хто лиш в ріднім краю шукає собі подруги; таже світ великий, широкий, а «жіночого цвіту по всьому світу». Силябізую-читаю анонси по газетах, от пр.: «Молода дівиця желає з хорошим мужем ступити під вінець. На маєток не зважається, бо, хвалити Господа, має гроша як трави й листу…» або знов: «Молода вдова шукає отця для п’ятьох діточок-сиріт: кожде з них має забезпечених 50 000 гульденів. Молоді мужчини з серіозним наміром зволять прислати свої фотографії під адресою Н. Н.».

Се, хлопче, пряма дорога, відшукати свій талан – так думаю собі і посилаю під всілякими адресами аж двадцять удалих фотографій на всі сторони світа, і до Вижниці, і до Садагури, і до Снятина, і до Іванківців, і… сам не знаю куди. Жду нетерпеливо; як на грані стою тиждень, дві неділі, – аж тут з усіх кінців сего світа надлітають листі, як ті ластівочки навесні! Я росту, як тісто на дріжджах, сам собі не довіряю, що дівчата й жінки так за мною рвуться. Але як я розчарувався, як низько упав з високого неба на землю, коли розпечатав листи, а в кождому чорно на білому стояло майже дословно: «Тьфу і пек! Таже Ви, паничу, щоб і не приснились! Ваш носисько щось нечуване, невидане. Ви слон, а не чоловік! Хто би з такою паскудою в’язав собі вік!»

От маєш знов! Мій ніс виною мого нещастя! Він же не міг стерпіти сих болючих докорів, а ще більше зігнувся в діл, об’являючи цілому світові свій тяжкий, незносний смуток! Такі неудачі і удари судьби, така несприяюча «смола» приголомшили мене цілковито. В моїй біді, в моїм клопоті побіг я в луг до циганки-ворожки, шукати помочі. Хитре бабисько з фасоль і бобу вичитало, що аж тоді оженюся, як буду мати сорок літ. Гаразд, думаю собі! Треба терпеливо ждати, бо превелика шкода була б, коли б я сей красний світ покинув нежонатим.

Почав я статкувати, приучувався салонового «шліфу», читав одно і друге, бо бачив, що мені багато дечого недоставало, щоб рядком стати з другими. Всілякими способами збирав я гріш: у сего фірманив, у того заступав економа, у третього водив дітей до школи – от гонився, товкся, кілько мога, світами, як той хорт! Вкінці заробив я собі на стілько грошей, що справив собі гарну, модну гардеробу, і так ждав я нетерпеливо моїх сорокових іменин.

Тепер я жонатий і щасливий. От послухайте, добрі людоньки, як мені та штука вдалася!

Я й не стямився, як до мене загостив сороковий рочок. Дивлюсь у зеркало, – виджу, що мій волос таки гаразд почав сивіти.

Молодосте-відрадосте! де ти ся поділа?

З ластівками, з журавлями в ірій полетіла,

безслідно пропала… –

заспівав я собі жалісним, тужливим голосом, а в голові дозріла гадка: «Хлопче, досить кавалерував, бурлакував, настала пора і тобі подружитись; ворожка на вітер не говорила!» Як думав, так і зробив. На Підгір’ї, в селі Межибродах, жив збіднілий шляхтич Казимир Ворона з женою Агатою, з славного роду Дармотратських. Пан Ворона, як повідають, був раз правдивим Крезусом; грішми-червінцями, як діти камінчиками, грався, але повстання 1863 року, як та повінь, забрало з собою всю готівку. Одна дочка, як одна душа в тілі. веселила йому життя, а звалась вона Дороткою.

Перед п’ятнацяти роками десь на храму видів я панну Доротку. Боже правий! Що то з неї за чудова краля була! Такого чару дівочих очей ще я на віку не бачив! Отже й не дивота, що вона у моїм серці вже тоді пробудила дивний неспокій і тайну симпатію. Я її відразу цілою душею і серцем полюбив, за нею топився, як віск на грані, вона мені до душі припала, бо ж відай її дитиною у любистку купали, що так хлопці до неї липли, як мухи до меду.

Що я коло її матері крутився та в одно гладив і пестив її мопсика, а що я пану Вороні люльку зажегав та доносив вина! При гітарі виспівував я свій найдобірніший репертуар; а вже прегарну пісню «Рухеле» мусив я повторяти десять разів!

Та що з того, коли гордовита панна на мене й не дивилась! Вона розмовляла і гуляла з кождим кавалером, а від мене все сторонила, зі мною й слівця не промовила. Мій плюгавий носисько був причиною очевидної зневаги і досади.

«Коли-сь така пшенична, то шкода мого ходу до пустого роду», – так думав я собі і удавав ніби холоднокровного, але в моїй душі стояв її образ як намальований, і я не міг опісля його позбутись цілих п’ятнацять років. Хотя я добре знав, що дівча мене ненавиділо, а на голос реготалось з мого клятого великана-носиська, то я як добрий християнин все їй великодушно прощав.

Я не міг забути мого благого ангела; черти її любого лиця хоронив я в серці як святощі через цілих п’ятнацять літ, від них годі мені було розлучитись… Минають дні за днями, а літонька за літами, а я, знеохочений панною Дороткою, як бурлакую так бурлакую…

Аж тут мій сивий волос, вже таки не жартуючи, немов промовляє до мене: «Хлопче, женися, доволі вже бурлакував…» І ото я почав знов випитуватись про долю панни Доротки і довідався, що вона ще не подружилась, а жде жениха. Ся вість була бистрою водою на мої лотоки, золотим ключем до замку подружнього раю. Полину вірлом-соколом до неї, а коли щастя мені сприятиме, то безпечно сподобаюсь тепер панні Доротці, і, як завтра, положить нам священик вінець на голови.

Не довго думаючи, взяв я свій тлумок в руки і пустився піхотою в далеку дорогу, прямісінько в село, де проживала панна Доротка. Мене старі баби переходили з порожніми коновками, мої стежки перебігали заяці, але я тим не турбувався; такі пусті забобони і нісенітниці чіпляються лиш дурної голові!

Другої днини – так над вечором – був я вже в селі Межибродах. При битому шляху стояв заїздний дім. Вступив я туди, казав собі розтворити окремий покій, і за годинку так гарно і харно перебрався, що став собі, моспаненьку, штуцером, яких малюють лише в модних журналах. І на сивий вусок і бороду подав мені, – правда, що за добрий гріш – вижницький цирулик, та премудра голова, чудесний лік. Розложив я перед собою зеркало, намазав лоєм вус і бороду та присмалив їх при свічці, а перемінивши кавалок корка в уголь, зробив за хвилю бороду і вусок і волос, як галочка, чорними, що аж сам себе не пізнав. Салоновий кавалер з мене хоч куди!

На голову наложив я статечний циліндер, а на ніс окуляри з чистого тальмі-золота. Мій носисько, той запеклий тиран мужеської краси, горів, не знаю чому, як той рубін, зраджуючи мене світові яко прихильного друга хмелевих напитків. Пристроївшись як слід, взяв я делікатну тростину в руку і пустився весело та втішно в гостину до панства Воронів.

Смілим кроком ступав я дорогою. Люди здивлялися на мене, як на якесь чудовисько; не щодня лучалось їм бачити такого елегантно прибраного пана. Сердешні! Не знали вони, що моя душа як на ниточці висіла, а серце в груди так трепетало, що аж краватка тривожно тряслася. Вступив я на подвір’я. Виджу – на ганку сидить пан Казимир та курить на довгім цабуху люльку, пускаючи ніздрями цілі хмари диму. Виглядав він як оселедець, як суха тичина при горосі; шия в нього була довга як мотузок, а лисину крила чорна перука, а все хотілось йому в похилих старих літах ще удавати зуха.

– Добрий вечір, пане Казимир! – кажу.

– Се ви, паничу Аврельцю? По голосі вас пізнав; ходіть-но ближче, най вас по-нашому поздоровлю. Який я рад, що вас знов бачу, – сказав втішно старий і почав мене костяними руками так до себе пригортати, що я думав: сей тобі й душу з тіла витисне!

Аж тут з кімнати зачуваю слова: «Тішся, Доротко, прибув якийсь жених!» Далі чую, щось у дверях сопе, неначе правдива льокомотива; дивлюсь, а то пані Агатея, плекана, повногруда товстуха, з трьома здоровими підборідками, вати на ній ні за зламаний крейцар, правдивий жіночий сер Джон Фальстаф!

За нею в слід холітався якийсь живий подовгастий гарбуз; був то годований мопсик, гідний непіт своєго діда, котрого я перед п’ятнацяти роками на храму пестив і гладив. Він почав на мене так скалити зуби, як та по церквах намальована змія, що в пеклі пожирає грішні душі. Бачу, що й рід собак нінащо звівся; діди їх були людяними псами, а «до внуків не приступай без бука!»

Я до нього відзиваюсь лагідним словом, а вража жавра-котюга так розлютилась та все хрипливо до мене: гав гав! Хотів я його моїми штучками втихомирити, але в’їдлива бридка погань таки забагла підкроїти мені мої чорні струксові сподні. Я цофнувся назад, але на моє превелике нещастя з таким натиском наступив на великанський нагніток правої ноги пані доматорки, що вона несамовито викрикнула та немов в єрихонську трубу затру біла:

– Ох! йой! пропадаю! погибаю! Сей дикий канібал всі мої нерви перервав на двоє! Боже! аж в ухах шуляє, в голові туманіє!

Мені здавалось, що земля підо мною западається; я був би і в мишачу діру сховався: такий обняв мене ляк і страх! Не встиг я паню Агатею за мою тяжку провину і незручність, як слід, перепросити, аж тут чую з кімнати отчайдушний, а тоненький як ниточка, голос:

– Що сталось, мамунцю, з тобою? Хто тебе замордував, забив, хто встромив тобі в саме серце острий ніж? Що я буду без тебе на сім світі робити? Марно пропаду, зісохну бідна сиротина, як та билина в полі під подувом буйних північних вітрів!

Дивлюсь – надбігає в зеленім як шпінат сарафані панна Доротка та вхопивши паню Агатею за шию, кричить в-одно як опарена:

– Нещастя готове, в хорошу погоду грім ударив! Скоро оцту – умліваю!

– Мовчіть жінки! Господь з вами! Дві баби, і ярмарок готовий! Завели таке, начеб судна днина настала! – озвався пан Казимир, а звернувшись до мене, промовив: – Прошу, милий гостеньку, до покою!

Я радо його послухав, щоб лиш не бути свідком такої прикрої, безрадної ситуації; отже вступив несмілим кроком тишком-нишком в так званий салоновий покій. Небавом появилась і панна Доротка. Привітав я її дрожачим голосом; мені здавалось, що серце в горлі б’ється, а в грудях щось мов ціпами молотить. По хвилі панна Доротка, глибоко зітхнувши, наївно мене питає:

– Пан Аврельцьо за нас забули; давно, здаєсь, подружились.

– Мені се й на гадку не приходило; я лиш одну вірно любив і…

Тимчасом вступила пані Агатея в покій. Мені зимний піт з чола котиться, сам не знаю, що почати – фатальна ситуація; думаю собі: таке-сь вистроїв, небораче, що от тобі і на!

– Не смутіться, паничу Аврельцю! Ще світ не запався, – шепнула доматорка ласкавим, потішаючим голосом, додаючи мені тим відваги.

Серце моє, що на ниточці висіло і так билось, як у того комаря, знов віджило, відвага вернула, а коли пані Агатея граціозно крізь зуби процідила:

– Тішуся, що вас бачу; думала, що за нас забули, – то вже став я на тверду ногу і дивився сміливим оком на світ Божий і панну Доротку.

Дивлюсь, а вона собі ще гарна, хороша верміночка, чепурна, свіжа, вродлива, яка була; уста рожеві, а личко як кров з молоком! Бачу, стала для мене прихильніша. Від булої гордості і сліду не пізнати; говірлива, тепла дівоча душа! Старі, не знаю чому і пощо, з кімнати пощезали, а я зістався з панною Дороткою самий. Сидимо ми обоє і розмовляєм про верем’я, про пору цвітучих рож та про сумний час темної осені…

Мило плила наша розмова, а згодом почали ми вже й романсувати. Бачу, панна Доротка від мене вже не відвертаєсь, а в-одно до мене лицяється, ба таки з рутиною до мене горнеться; з її очей читаю, що з нею сталась велика переміна: замість гордості виджу скромність. В-одно пнуться з ніжних грудей глибокі зітхання; якийсь внутрішній неспокій зайняв всю дівочу істоту…

Я сміливіше зближаюсь до неї, а видячи, що вона від мене не відсуваєсь, не роздумую довго, лиш відважно пригортаю панну Доротку до груди і цілую з натиском аж три рази її рожеві, пухкі уста. Вона як опарена схопилась і крикнула, – правда з усміхом – ніби гнівна, збентежена:

– Фе! що за сміливість! – і понеслась, як той пишнокрилий мотилик, в другу кімнату. Та не попантрила, що підчас крику вилетіло їй щось з рожевих уст і впало на підлогу. Зігнувся я з цікавості і підняв три делікатні зубки в штучній оправі. Ага! думаю я собі: «не все золото, що ся блищить!»

З другої кімнати роздався несамовитий галас:

– Що з тобою, Доротко? Таже так виглядаєш, начеб через комин пролізла, з тебе правдивий коміняр!

Панна Доротка злякана вбігла в салоновий покій, де я стояв остовпілий, та просто до зеркала. За нею вбігли зі страхом отець і мати. Як побачила панна Доротка в дзеркалі чорне, замазане личко, то трохи не зімліла.

– Що зі мною сталось? Таже се нечуване диво; я…! я… з сорому вмру!

– Панно Доротко, оздобо моя дорога, пампушечко моя цукрована, мій ангелику! Гріх у таких молодих літах умирати! Я вам зараз сю дивну загадку розв’яжу. Моя борода і мій вусок давно вже стали шпакуваті, але щоб сивим волосом у вас не втратити ласки, то я їх нафарбував і… і… як вас сердечно поцілував, осталась часть тої краски на вашім любім личку. Фарбована борода і вусок і сі делікатні зубки, правдиві перли мудрих дантистів, не стануть нашій щирій любві на перепоні! Подайте мені вашу біленьку ручку і будьте моєю вірною дружиною до смерті, бо нам судилось в купці йти спільною дорогою життя!!!

Так я сміливо говорив і подав панні Доротці з низьким поклоном тоті три її зубки. Вона, не довго думаючи, подала мені руку, а мені аж ясно стало на душі! Згодом родичі нас поблагословили, а за місяць ми й слюб узяли.

Отак, слава тобі Господи, я оженився! Моя жена над все мене любить, а я тепер тішусь моїм правдивим таланом. Одно мені лише сушить і клопоче голову, одно лиш я і моя подруга день і ніч у Бога благаєм: Господи, не карай наших діточок довгими носами, бо довгий ніс для чоловіка великим нещастям; він головною причиною його багато болючих зневаг і докорів!

1894-го року.

Примітки

Надруковано у «Буковинському православному календарі» на 1895 р.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 271 – 284.