Ще той ся не вродив, щоби всім догодив

Сидір Воробкевич

Сміховинка

Без дощу і бур’ян не росте, не то збіжжя. Так буває всюди, так було воно і в славнім селі Незгодові. Люди поорали ниви, засіяли здоровим зерном, заволочили; та що з того! – від Великодня аж до самих Зелених свят і крапля з неба не впала.

– Бідна наша головонько! що з того буде? – охали та ойкалися незгодівці.

Вкінці вчепилися до начальника Павла Згідливого, щоби зарадив лихові: він же на то голова в громаді, повинен дбати й про дощ і про врожай!

– Знайте, пане війте! – каже громада: – що як не накличете дощу й ми з голоду погинемо, то при нових виборах скинемо вас з уряду.

Павло Згідливий взяв собі отсю погрозу дуже до серця, три ночі не спав, всі глузди в долоні збирав, голову гадками-думками сушив.

Перша влізла йому в голову баба ворожка, котра – так люди між собою гуторили й напевно в то вірили – з нечистим зналася, град відвертала, дощі насилала. Вислухала баба просьбу а може й грозьбу начальника й стала примовляти:

«Дощику, дощику!

Зварю тобі борщику

В поливанім горщику;

Люни з неба цебрами,

Коновками, відрами,

Кедровою дійничкою

Над нашою пашничкою

Та над житом, пшеничкою!

Хмаро, хмаронько повнії водиці!

Засохлі ниви, ох, ждуть росиці,

Освіжи поля і сіножати,

Не дай нам марно всім погибати!»

Не помогла ворожка. Кидали й стару циганку Чору аж три рази у став, мало не втопили, бо думали, що вона всі хмари ключем замкнула: та і се не помогло, дощу як не було так і нема.

Незгодівці ще гірше лютують, двірника таки зараз скинути хотять. А Павлові стало жаль війтівської палиці, товче свою бідну голову, роздумує, придумав новий лік, кличе раду й громаду, тай каже:

– Панове громада! Одна ще є рада. Бог наша єдина поміч. Наймемо службу божу, чей Він Всемилостивий нас не опустить.

– Добра рада, мудра рада! – озвався паламар Черепаха: – тільки треба би вибрати найліпший день, коли би мав дощ піти.

– А треба, треба! – загуділа громада.

– Може би таки завтра, в понеділок? Чим скорше, тим ліпше! – порадив начальник.

– Лиш в понеділок ні, – озвалася майже уся громада, – бо буде йти цілий тиждень.

– То може у вівторок, – радить дальше начальник.

– І у вівторок недобре. Завтра треба конче косити, а дощ на поліг неминуча страта, – загуділи всі, що мали сіножати.

– Ну, то в середу.

– Ні, ні, ні! – забриніли школярі: – в середу по полудні нема школи, саме добре назбирати грибів, малин та ягід.

– Правда, правда! – притакнули старі.

– Най буде й так, – каже Павло Згідливий, – то вже хіба в четвер?

– У четвер? Боже борони! – заверещали баби. – Таж у четвер торговий день, треба винесті на торг курочку, щоби був крейцар при душі.

А дівчата й собі:

– А нам треба заполочі, цяток, чічок.

– Га, як так, то вже хіба на п’ятницю відложимо, – подає Павло Згідливий.

– Як то? – озвалися майстри гонтарі: – чи забули, що в п’ятницю у нас пильна робота, корчму покривати? Вже ліпше в суботу!

– Про мене, най буде й на суботу, – сказав вже трохи сердито війт.

– От вигадали в суботу. Коли ж просушити шмаття на неділю, невже на дощі? Вже в суботу ніяким чином дощу не треба! – закричали баби і перекричали усіх.

– Трудна з вами рада! що голова, то інший розум! Отже най буде на неділю! – назначив уже гнівно начальник.

– Даруйте, пане війте! – закинув дяк: – але люди і в погоду мало до церкви заходять, а в сльоту то будуть хіба пан-отець, я та паламар…

– Правду мають пан даскал! – озвалися парубки, а за ними і дівчата, нагадавши собі ще й про танець.

– Ну, то вибачайте! – викрикнувся на них начальник. – Годі вам порадити, бо всі ви рябенькі й одної матері діти, одно тягне гойса, а друге чала…

Війт розбесідувався й хто знає, що ще наговорив би був, коли б не був розігнав раду, а разом і журу незгодівську, дощ, що нараз люнув із хмари, котра неспостережно з-за горба висунулася, не питаючи нікого о дозвіл.

1891 року

Примітки

Сміховинка вперше надрукована в «Бібліотеці для молодіжі» 1891 р.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 388 – 391.