Чи Сруль чи Петрик?

Сидір Воробкевич

Образок з життя

Недавно тому, як його потаскали на цвинтар. Несли його чотири жиди на дошці, чи ношах; тіло покрите було чорним сукном, а на сукні білілися букви жидівського письма. І одна душа не йшла за тілом, і одного ока сльоза не зросила. Скоро проходили вони з мерцем вулицями, спішилися трупа скорше в землю зарити, скорше слід і гидку пам’ять колись живого чоловіка зі світа затерти.

Хто був сей мертвець? Сам не знаю, чи жид, чи християнин.

Не сьогодні то діялось. Над Черемошом стелиться село Н… Його наче вінцями мережать сіножаті, ліси і гори. Дерев’яна церковця здіймає там свої три вежі з хрестами в синє небо, – ті вежі бляхою побиті. В поцілунках сонячних лучів блистять далеко-широко, горять мов дорогі самоцвіти. Вранці або вечором, як відозветься на дзвіниці великий дзвін, то долом наче святий ангел псалом співає.

Жив у тім селі панотець З., муж середних літ, мирно і спокійно. У вільних хвилях занимався він математикою, бо мав до тої науки особливий дар Божий; вже студентом професори величали його і прославляли. В безконечних рядах тих + і – , х і z, х і у, находив він свою розривку, свою відраду.

Одного вечора сидів він у садочку на лавці під яблунею і так заглибився – мов другий Копернік чи Галілей, у свої цифри і букви, що навіть не завважав, як до нього зближався двадцятилітний жидок, і знявши капелюх, поздоровив його «добрим вечором».

– Дай Боже здоров’ячко! – відповів він незнакомому і спитав його: чого прийшов і що має сказати?

– Хочу, світлий отчику, – як здорові бачите, то я жид, звуся Сруль Л. – так я хочу… давно вже мені блисла свята іскра – стати християнином і серце мені віщує, що за вашою помочію досягну тої для мене спасенної цілі. Давно я переконався, що талмуд то згуба і блуд, а св. євангеліє одно спасення. Дотепер я лиш бездорожжям блукав, відтепер хочу більма з очей здерти, щоби узріти правдиве світло.

– Хороший твій намір, але до св. тайни крещенія треба, чадо моє, приготовитися, треба з головними догмами християнської віри познакомитися, а то не може статися за день або за два.

– Визволіть з ада блудну душу – молив умильно Сруль, знявши вже і ярмурку з голові, і упав на коліна перед отцем З.

– До такої науки потрібно найменше шість неділь.

– І цілий рік буду учитися, щоб лише свою душу від вічної гибелі збавити і зробитися достойним приклонником віри Христової.

– Гаразд, нехай буде по твоїй волі. Останься у мене, а вже завтра почнемо з наукою. Іди – бачу, щось трудний – і спочинь, небоже.

Сруль пійшов до кухні, а панотець – не знаю, чи йому вища математика сю таємницю відкрила, – бо пошептом таке до себе говорив: «Се мені від Бога наслано; заслуга велика зискати душу для неба, що шукає дороги до вічного блаженства; виджу, виджу, що сей жид правду говорить, обманством і брехнею не живе».

Лиш пані-матка добродійка була іншої думки; вона як почула, що жид прийшов зречися своєї віри і охреститися, то лиш руками докупи збила і такими словами клопотала голову мужа:

– Чи чув хто таке? Цілих шість неділь, щоб та погань у мене воняла? Я сего не видержу, посивію, минуся! Шість неділь годуй якогось жидівського пройдисвіта!

– Варварко, втихомирся; добрими ділами гладимо собі дорогу до світлого неба.

– Я досить спомагаю бідних; вір мені, мій дорогий, що і небу нема зиску з жида. Жида перехрести, та й голову відотни; жиди в шуткову неділю Христа в Єрусалимі яко царя вітали, йому під ноги свою одіж і пальмові віти стелили, а за скілька день потому на хресті розп’яли… Вір мені, що з псячої трави нема доброго сіна, собача лобода пшениці не родить; хто віру міняє, той Бога не знає, а нехрист нехай нехристом умирає. Підлазить хитрун, та потайна собака, до тебе, як чорт під монастир. Відколи світ і сонце, не було з перехрещеного жида щось певного.

Панотець, чиста і добра душа, не чув осторог своєї жони; ласкавими, добротливими словами втихомирив свою Варварку і думав собі лиш одно: «Се мені від Бога наслано; напружу всю свою силу, щоб докінчити спасенне діло».

Через цілих шість неділь лежали в кутку за грубою алгебра і логарифми; їх місце зайняли молитвенник і київський православний катехизис. Одна жидівська голова стане за десять християнських. Знає вже наш Сруль і хреститися і поклони бити перед образами; Отченаш, Богородицю, Вірую і десять заповідей як скаже, то кождий забожився би, що він з дитинства їх знав. З людьми, зі слугами вечорами вже і про святу Тройцю, про святі Тайни розмовляє; всі говорять: «Се не жид, се побожний, правдивий чернець; пролюбки його слухати».

А такий пильний, скромненький собі, нікому води не змутить, нікому лихого слова не скаже, а послушний, що такого світами шукай! І коней догляне, і овечки пасе, і на полонині худібку відвідає і осінні квіти в китицю складає, і торбину ліскових горішків і грибів додому приносить, і коноплі мочить, і вовну скубе, і курей щупає, і як паламар на друге село з циркулярами піде, за подушне дзвонить, а так до ладу, що аж душа радіє, все в великий дзвін бом-бом, а в маленький бім-бі-лім, бім-бі-лім. До всього спрятненький і зручний, – не знаю, відай і куделю пряв.

А панотцеві і добродійці так складно, так підхлібно руки цілує, що не жаль було щодня чарочку горівки і страви йому подати і попадя вже на інший лад пісню співає, не раз жалкує і каже, що Сруль з переконання задумав стати християнином і що несправедливі були всі її закиди.

Від дня до дня наш Срулько не лише засував у свій ум молитви і догми, наче пекар хліб у піч, – також його висохле тіло ставало повновидим, на блідих щоках рум’янець зацвів, занедбана постать мов тополя вирівнялась, сонні, завислі очі жаріли живішим блиском, – словом з бідолашного жидка вилущився другий чоловік. І зверхній вид Сруля зовсім переіначився. З пейсів і борідки, з ярмурки і кафтана вже й сліду не було; носив він крисаню і ще до того украшену павами і чічками, вишиваний кептар, черчиком крашені гачі, – от став наш Сруль правдивим, вірним моделем нашого верховинця-гуцула.

Цілою верховиною, по всіх закутинах наших вічних Карпат понеслася луна-поголоска, що в селі Н. жид має небаром хреститися. Тоді ще заможними людьми-багатирями були наші гуцули, в гараздах вік свій проживали; кождий був кудлатим, було що скубчи; на крайній нужді жодні не були і не знали, що той зле спить, котрому низько в головах; плавалося тоді, як пампух у салі. По обширній власній полонині паслася розкішно своя худібка і не лише в чересах, но і в діжках плісніли сороківчики.

Отже кождий господар, кожда замашиста газдиня набивалися, щоби в жидка бути кумами, з далеких закутин заходили до села Н. газди, щоб розкаяного жидка побачити, його чим Бог дав обдарити, і місцевого пароха про милость Божу просити, щоб їх у куми приймив. Лиш місцеві жиди, а особливо ті з Вижниці, переконавшись, що Сруль блудна і пропаща овечка, спершу на нього як оси кидалися, а потім обминали, як джуму-заразу, показували на нього пальцями, його, того підлого вирода, ненавиділи і найстрашніші прокльони на нього метали. То все не мішало нашого Сруля; він в-одно говорив: «І всі про мене сказіться, я вас навіки відрікся. Доки я їв кошерне, був худий, як хорт, а тепер зробила мисна і стравна трефівка, що мій живіт кругленький, як та барівка!»

Минуло шість неділь. Пора вже, щоб катихумен став неофітом. Добросердечний наш отчик не хотів, щоб такий неслиханий припадок обійшовся без торжественої паради. Щоб чільних людей і гостей не бракло, уганялися цілісінький тиждень післанці горами і плаями. Вже передом вибрав отець З. з найлучших газдів і газдинь – так своїх прихожан, як і сторонських – аж десять пар кумів, розуміється таких, від котрих не було сором крижму приняти, от бачите: від одного овечку, від другого барана, від третього ярчука і ягнятко, а від одної куми звій полотенця, сукна на сердак, від другої новий киптарець, а від десятої вузличок з сороківцями. Правду говорю, і таківські куми в нас колись проживали. Кождий давав щедро, що міг, новохрещеному, от бачте, на розплодок і щасливий тривок!

Неділя була, день Божий, день молитви, день спочинку. Величаво сходило сонце із-за праліса, золотом всі Карпати обсипало, а бистренький Черемош здавався величезною рибою-головатицею, кожда фаля була золотою лускою. Чому чабан з полонини засилає свій поклін в діл? Чому грунями, рокитами, згарами і плаями у святочних строях, в павах і черчиках сходить сторонський народ до села Н.? Чому гудуть скелі, урвища, улети і долини від моздірів і дзвонів? Чом сотаються, наче соколи, гарні легіні верхами круг церкви і валять з пістолетів, що всі дебри лунають стома голосами? Чому дівчата прибрались наче княгині, барвінками примаїлися? Се жида хрестити мають, от чому сьогодні кругом так святочно, так урочисто, так надзвичайно, торжественно!

Аж три панотці в соборі відправляли службу Божу, а по набоженстві охрестили жида. Не зветься він більше Срулем, лише Петром. Боже правий! Любо було дивитись, як круг стола святочно ступали три духовники, новоохрещений Петро і десять пар кумів, а дяки з ірмолоя так гарно, прегарно співали: «Єлици во Христа креститеся!» По охрещенню розвівся круг церкви празник вельми розмаїтий; рядами стелилися скатерті і коври, грудами на них скором лежала; з Божого хліба могилки здіймались; фляшки з горівкою, з вином і пивом, мов та смеріч у лісі, сторчали; всі верховинці браталися, честувалися, на здоров’я кожду чарку сушили; всюди радість і втіха, всюди лад і спокій, а всьому причиною був жид-недовірок, котрий сьогодні вихрестився.

По спільнім обіді заграли на леваді цигани. Від чаруючих нот коломийки всі молоді серця стрепенулися, гранею розжарилися. Пустилися легіні з дівчатами в хоровід, топірці воздухом звиваються, всі рідної гуцулочки співають, весь майдан гудить-лунає. І Петро з ними разом гуляє, він уже не жид, лише їх щирий побратим, гуляє він із Фрасиною, дочкою старого епитропа Лиснюка, з тою Фрасиною, котра очима не одному вже заподіяла. І в дому панотця гостей без ліку; добрі сусіди-сотрудники, пан мандатор, пан лісничий, пан писар, цілий вінець добродійок і вродливих панночок і скількох чепурненьких алюмнів і філософиків. Від вина і страви аж столи гнуться, всюда мила розмова, і тут скрипка грає і бас гуде, все танцює-гуляє, хата обертнем ходить; думаєш, що кусник Божого раю спав на землю.

Було вже гаразд по півночі. Білолиций клонився, зорі миготіли, йому, наче на добраніч, пісеньку співали, долом від Черемша холодочком провівало, на досвіт збиралося, а кури вже вдруге піли, як селом гамір занімів, утомлена веселість поклалася спати. Тишину переривали собаки і той шум Черемша, той вічний гімн святої природи, і десь там далеко вистріл людей, що верталися домів з небувалого празника, з хрестин жида.

Другої днини світлий отчик передав Петрові всі дари щедрих кумів. Петро погнав худібку до салашу, за півдармо наймленого, заніс туди і звої полотенця, одежину і посуду, і жив собі там так зо півроку, як той тур у горах. Но де статок, там пожиток і достаток. Непростимий гріх би був, коли би куми свою хресну дитину до смерті спомагали; руки не знали би, що то мозолі; чоло не знало би, що то кривавий піт, а на світі не було би добра, якби всі люди лиш легким хлібом жили і не знали, що то труд і праця. Як не робиш, небоже, то тобі і Бог не поможе; знай, що не щодня тебе куми крижмами обдарять.

Бачив хитрий хрещений жидок, що перестала манна з неба спадати, то він потайком худібку попродав, бідняка удавав і вкінець з вітцем, своїм добродієм, попрощався, мовлячи, що іде у світ щастя, талану собі шукати. Щаслива дорога!

Чи він свою долю, свій щасний талан у широкім світі найшов, не знаю. Вештався він по цілій Буковині, мов те перекотиполе, гнане роз’яреним вихром по безкрайнім степу; сьогодні в протопопа ночував, завтра в монастирі, або в якоїсь богобойної вдові, а позавтрі і в скромного дячка, величаючись всюди славним геройством: «Я був жидом і з переконання вихрестився». Дивна ростина був наш неофіт Петро; де його не посій, там він сходив і мов той повій до кождої тичини чіплявся, по всіх усюдах ставляв своєму переконанню мраморні мавзолеї, – наче б непоколебимі пам’ятники будучим потомствам.

Храм, празник, іменини, весілля в маючого священика – без Петрика не обійшлися; в таких картах був він тузом. Знала перехрещена біда всі фамілійні відносини і таємниці; знав він, котрий семінарист з панною Февронією, Клеопатрою, Флорикою заручився; знав він, що той алюмн там і там макогін облизав; знав він навіть, який посаг, яке віно і кілько грошей той і той отець своєму зятеві дати може.

Чим занимався наш Петрик при забавах і весіллях? Обслугував гостей лучше льокая, пива і вина доносив, люльки і папіроси запалював, фірманам давав знак коні запрягати; під столами, де в карти грали, мов вивірка вертівся і там свій обол знаходив; а при від’їзді, щоб гості «прощальну» випивали, тримав тацю з повними пугарями в руках, – знав мудрагелик, що і тут побір і дохід жде.

Знаю також, що сей наш вельми славутний Петрик, ся прехитра пташка, з практики до переконання добився, що се ein rentables Geschäft, коли жида охрестять на християнина. Не потикалася котюга, підкові вже мала.

Рік перелетів, наче на крилах; понеслася знов поголоска, що десь там у волоських горах жид охрестився і куми його значною крижмою обдарили. Хто вдруге хрестився, як не наш шальвір Петрик? Так удалося хитрому Петрикові протягом його плюгавого життя скілька разів в «бані пакибитія» від жидівства очиститися і лучами християнства осіятися, скількох священиків змудрувати і від кумів пристойну крижму витуманити. Ходити до млинка, не була йому першинка.

Знакома річ, що вовка не присвоїте, його все в ліс тягне; він волос міняє, та своєї натури ніколи. Пізнав наш Петрик, що райські ворота замкнулися для нашого брата, отже вернув до свого гнізда, до Черновець, до свої ярмурки, до своїх пейсів і кафтана. Апостата Сруля-Петра много жидів цуралося, але і такі душі найшлися, котрі з ним у шабас радо «бромфен» і гуглі ділили. Довелось і мені його не раз бачити, каправі його очі і шолуди, котрі голову йому точили, а чоловіка гидом наповняли. Жебрацьким хлібом збував він свої дні. Не з різниці жебрав він, як у жидів, так у християн. Прозивали його хлопці християнським жидом, або жидівським християнином. Він у світі – як сам говорив – шукав щастя. Чи знайшов він його і де, – не знаю, а в душу, в серце чоловіка заглянути годі, в грудях нема віконця.

Там під землею найшов він своє щастя, бо там мир і супокій вічний!

І сьогодні безпечне не знаю, чи був він Срулем, чи Петром.

1888-го року.

Примітки

Надруковано у «Зернах» (додатку до «Буковини») в 1888 р.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 199 – 208.