Хто винен?

Сидір Воробкевич

1

Село над Черемошом. Хатки-салаші порозкидані, як звичайно в Карпатах. Вдалі синіють ліси. Близько вже їх нема; витяв їх гострий топір і зубата пила безчислених трачок. З лані-серни, з орябки і гоготки ані знаку, і слід пропав; лише дрозда, сойка і ковтач повідають собі чагарами, ялівцем та малинником сумну казочку про минувшу красу і розкіш.

В селі живуть собі гуцули. Веселий, привітливий, вільний народ, однак не той маючий, що колись, лише мізерний, у латах і з торбою через плечі. Перше, як повідають, ще за часів Довбушевих, родився гуцул з крісом, з вільним серцем і духом, зі співучою груддю і з довгогривцем; тепер він з топором і з кермою родиться: з топором, щоби панські та жидівські ліси до посліднього пня нищити, – з кермою, щоб се у дараби збите бервенє Черемошом і Прутом в далеку чужину гнати.

Було то літньою порою. Сонце клонилося на нічліг десь там за високу Чорногору.

Понад Черемош ішов собі вільним ходом урльопник. Дві звіздочки, що світили на жовтім ковнірі, казали нам, що він капрал. На грудях висів золотий медаль.

Але се, здається, не урльопник; наші урльопники летом сокола домів вертають.

Звернув він зі шляху і прямує просто у наше село. Правда, щороку відтинали не одному легіню нашого села чорні кучерики і убирали в двояке сукно. Але бо то і легіні були собі! Рослі, здорові, як смереки зависокі, а сильні та черстві, як той дуб столітній.

– Таж се Степан Вдовиченко! бігме, що він! – крикнули легіні, що стояли коло корчми; а Стефанові аж сльози в очах блиснули, як побачив своїх побратимів-товаришів, своє село родиме і дихав милий запах свого, не чужого воздуха. Так якось йому коло серця стало, що рад би був на коліна упасти і подякувати Тому, що спас його в кривавім бою, що допровадив його до родини. Але тут надлетіли його товариші-соколи, обняли і цілували його, подивляли блискучий медаль і чудувались, що він з такими тяжкими ранами ще живий і домів вернув.

Через товпу пробивається стара жінка і паде йому на груди, а з очей, котрі щодня визирали сина через діряву кватирку, ринули дрібні гарячі сльози. Мов не своїм голосом закликала стара:

– Сину мій! Стефане мій незабутній!

Довго віталися і випитувалися побратими і знакомі. Коли стемніло, стара мати з рідним сином пішли домів.

В бідній кімнаті побачив Степан образ чудотворця Николая і припічок, де малим хлопцем грався і ножиком хрестики витісував, кужіль старенької неньки і сивенького котика – і йому щось наче голос відняло. По хвилині доперва промовив він зі сльозами в очах:

– Ненько моя дорога! Аж тепер я у тебе остануся, до мого скону буду тебе доглядати!

По скромненькій вечері, – от була то наша буковинська мамалига з бриндзею і гуслянкою – лягли обоє спочивати. Давно наш Степан так солоденько не спав, давно так любо не снив… Чому? – Він дрімав, а над ним сторожило, як той ангел хранитель, материне серце.

2

В ранніх променях весняного сонця блистіли в росиці трави, покоси і сіножаті, мовби їх хто бриліантами посипав. Коло потока білили дівчата полотно, на поляні стожили легіні-флекеви сіно, а садами так кула зозуля, що аж скалами лунало. Наш Степан ще дрімав, ще снив: голос зозулі збудив його. Він протер очі, пригадав собі одну стару думку – пісеньку і начав її стихенька шептати:

Вставай, вставай, козаченьку,

Бо татари з війни йдуть,

Тебе заб’ють, коня возьмуть!

«Най би брали, най би били,

Коби мене не будили,

Коли в сні тебе я люблю

І до серденька голублю!»

Солоденький був сон його. Йому снилася Кифорякова Катерина, та дівчина, що вже тоді йому в серце вкралася, коли в Вижниці кучері йому скоротили, тая, з котрою він крадьки, щоби багатий Кифоряк не зобачив, тоді прощався, як у далекий світ новобранців займали. Вона в сні перед ним стояла, як русалонька красна і привітлива, і як той соловейко до нього щебетала:

– Чи любиш, Стефане, свою Катерину?

Зворухнувся Стефан, приодівся в свій гуцульський стрій, в крисаню з павами, в ретязі і ремені, в льняну, заполоччю вишивану сорочку, черчикові шаровари і сіряк з китицями, на котрім медаль золотився. Виглядав він від голові до п’яти – з писаним, цвіткованим топірцем в руках – як який гуцульський дука-воєвода.

Ненька так ним тішиться, мовби хто сердечну на сто коней посадив, уже і сніданнячко перед сином положила і так спритненько звивається, мовби з приходом його старі кості відмолодніли.

– Ні, ні, ненечко, – промовив сумно Стефан, – вийду я трохи з хати, якось мені тут коло серця…

І пішов у село. Стрепенулася старенька, як та голубка, на котру половик ударив, але бідну через діточий галас ухватити не міг.

Коло Кифорякового обійстя станув наш Стефан. Тяжка задума заняла його. Ні хатка не така весела, ні кліть, ні садок, як тоді, коли він крадьки з Катериною прощався. Все заупало, все занедбане, мовби тут газди не було, все пустинею стояло.

Перший раз у своїм житті переступив він той поріг, за котрим його рай цвів і розвивався. Перше він не смів того зробити. Він бідний сирота, а Кифоряк дука на все село! Там лиш багацькі сини загощали. Убогий Стефан не рівня Кифорякам!

Але тепер все переіначилось: він капрал, за медаль патент побирає, а пан полковник сказали йому на відході, най напише, коли схоче, а його поставлять зараз побережником в цісарських лісах. Отже тепер у нього більше відваги; він не бідолашний старець Стефан, лише чесний інвалід-капрал, котрого сам цісар похвалив…

Кімнатою смуток так наляг, як вранці густа мряка. Все завмерло, всюди тихо, мов у гробі. На лаві сиділа стара жінка, бліда, суха, кощава, зовсім на відьму похожа. То мати Катерини.

– Хто там? Хто перебиває мій спокій святий? – озвалася хрипливим голосом.

Стефана аж дрож перейшла. Тут все нічне, все темне; нема того сонечка, що колись у темряву його життя так ясно світило…

– То я, Стефан Вдовиченко!

– Стефан? – промовила стара, скочила з лавиці і почала зблизька приглядатись. – Дивись, який виріс, який гарний у війську став! Там не так мучать, як люди говорять! Правда, синку? Сідай, синку, оттут коло мене, коло старої, нещасливої, забутої… – Не могла бідна докінчити, щось її в грудях закололо.

Обоє посідали в а лаву.

– А се що на твоїх грудях блищиться, мов золото? – спитала вона його, тяжко зітхнувши.

– Правда, щире золото; ним обдарував мене наш цісар; за нього побираю щодня срібну шістку, навіть рукою не махну…

– Господоньку святий!

– Так, так! Послухай, стара… Тепер думаю, що сироті Стефанові не стоїть уже нічо на заваді.. Прийшов твою Катерину сва… сва…

Коли б хто пружиною стару горі метнув, або якби її люта гадь вкусила, то не була би вона так підскочила, як при тих словах, при споминці о її доньці Катерині. Скочила вона, мов не своя, зойкнула зо два рази і, знов згорбившись, на припічок сіла, опустила голову на сухі груди, а руки на зимний подолок.

– Стефане! Стефане! – мов несамовита промовила. – Катерину? Кифорякову красну доньку? Що тобі, синку? таже по ній і слух і слід запався!

– Що? Де Катерина? – запитав Стефан жалісним голосом, а перед його очима мовби якась заслона стала, в очах зовсім потемніло, мов би по них мурашки лазили.

– Сідай тут коло мене, синку! Тут, тут, близько, не гидься мною, дитино… я тобі все до макового зерна розкажу.

Сів Стефан коло старої, як не свій.

– Дивись, дитино, – почала стара, – три, чи чотири роки вже тому, як прийшли в село зі столами, хоругвами, ланцами і дрючками… і Бог святий знає з чим, якісь пани, і старі і молоді, у сурдутах, підстрижені і підголені і в окулярах… Через ціле літечко міряли вони вздовж і впоперек наші гори, ліси і полонини. І мій покійник…

– Що, старого уже нема?

– Га, га!… давно вже під церквою лежить… Не перебивай, синку… Знаєш, що він двірникував; отже з тими пройдисвітами днював і ночував по тих дебрах і вертепах, людей приставляв, за коні старався. Не раз ночували вони, як ніч захопила, під нашою крівлею… щоб того не була діждала!… Настала осінь, почали бузьки і журавлі в чужий край відлітати ключами такими… Разом з ними потеклися і ті горимірці, а з ними і наша Катерина!… Як ми добачили, що її нема, то осідлав покійник верхівця, і дмухнув за ними. Всіх він найшов, лиш одного ні, і дочки Катерини… десь пропала, мов під кригу утонула, мов поза хмару щезла! З сорому і скорбі старий минувся, а я осталася і жду… тай жду!

Скрізь сльози стара не могла дальше і слівця промовити.

Як та за падь, так зчорнів наш Стефан; як ті бурею гонені хмари, так розплились його красні сни; будівлю його надій збурив страшний удар. Пропало! пропало!

– Бувай здорова, стара! – шепнув Стефан.

Стара ухватила його руку, приложила її до зсохлих грудий; за щиру любов віддячитися хотіла, за тут любов, що для її нечесної, пропащої дочки в його добрім серці горіла.

Стефан тяжко зітхнув і зіставив стару – покинув те місце, де завітала розпука і безталанність. В густім, темнім лісі він опинився.

3

Горе тобі, коли судьба прикувала тебе зносити пекучі болі, чорний гіркий смуток у місті, межи мурами і палатами: нема закутини, де би ти міг виплакатися, скинути з серця жаль… Кругом шум, галас, стук і крик.

Не так то діється у верховині з сином наших високих Карпатів, коли його люта судьба постигне: тяжить йому щось на серденьку або розвіються всі його солодкі надії, то він іде собі у свій правічний ліс, вилити свій жаль, своє бездолля в щирі груди своєї матері – святої природи!

О так! Той святий шум лісний, той звучний шепіт і шелест, то оживляючий бальзам для зраненого, болячого серця!

В такій святині опинився наш Стефан. Куди гляне – все вільне, все прямо до неба здіймається. Вершками протягається звучний шум, веселий шелест, величний гімн святої природи! Тут птахи свавільно літають і приспівують собі, а там лісною травою, над дзвіночками, над борівкою і чорницею комарики носяться і так собі любо бринять, що аж наслухатись годі. Пощо тобі сумувати, бідний чоловіче?!

Проч з жалем і журбою! В безвість щезайте! Ліс не ваша вітчина! Чуй! що звенить так весело там на зрубі? Птахи німіють і слухають правдивої лісової пісні, сердечної коломийки; її співають веселі гуцули, стинаючи столітніх велетів:

Ой місяцю-перекрою,

Ти гуцульський тату!

Полюбив я собі рибку

Гарну і багату.

Над потоком знов з долу чути:

Ой вийду я на гороньку,

На гороньці стану,

Одна несе пироги,

А друга сметану.

То співають плотарі-керманичі, дараби збиваючи. Знають вони тих гуцулок-коломийок І більше ніж тих бервен, що Черемошом до моря пливуть.

І Стефанові легко коло серця стало; від любого співу збудились і в його душі заспалі, забуті думки-коломийки. Облітають вони його, як золотокрилі хрущики-мушечки; жаль, туга, розпука мов завмирають! і він не хотячи начинав співати, те, що постановив собі задачею свого будучого життя:

Ой лісочку, пралісочку,

Ти моя святине!

Я тобою му звиватись

З топором щоднини.

А як буде божа воля,

Світ той покидати,

Поховайте під смереку,

Там добре дрімати.

Прийми, лісна святине, наново твого щирого сина, що на час відпав від тебе! На твій зелений прапор присягає він і не оставить тебе, аж тоді, коли рука не здужає топір і керму весті!

4

Хутко минає днина за дниною, тиждень за тижнем, а місяць за місяцем.

Люди вже отаву скосили, а невеличкими царинками сторчало лише зісохле билля, бараболиння і малі обморожені капустяні головки. У стаї на полонинах уже і на гуслянку не доять; газди-фрунташі уже з літовиська маржину позганяли, а дівчата коло ботальниць і терлиць так звиваються, що думав-бись, що їм уже завтра під вінець ставати. Мороз уже притискав, грунями і перший сніжок білівся – настала, як кажуть, глуха, темна осінь.

Наш Стефан звивався так, як тоді, коли з голодом і холодом боровся. Тяжка робота сталила його силу, гоїла тілесні і душевні рани. Свіжий, здоровий рум’янець зацвів тепер на личку його, а рани, що їх у шпиталі лічили, загладилися дома при труді так, що треба було окуляри на ніс наложити, щоб добачити маленькі рубці і знаки. Став собі наш Стефан знов здоровим, черствим, хорошим гуцулом.

Не одні дівочі очі поглядали за ним, особливо в неділю, як ішов з ненькою до божого дому, мов той жених приодітий. Всіх він сердечно поздоровляв, з кождим щиро і приязно поговорив.

Все те не було по волі молодих, гарних дівчат. Вони раді, щоб він з ними коломийки погуляв, пісню заспівав, з ними пожартував… а не удавав такого святого, що хоть його зараз під скло клади, та на стіну і поклони бий! Не знали вони, чого він за ними очима не кидає.

Одного вечора вертав Стефан з товаришами зі зруба.

– Яка примха завелася у Кифорячки? – крикнув один з них. – Там людей, як тих мурашок; мабуть задумала стара з лопатою і мітлою по Чорногорі в танець пуститися.

– А як чогось скиглить, мовби всіх щезників з пекла розпустили, – примітив другий.

Стефан аж остовпів; йому причувся знакомий голос.

Як не свій прибіг він до воріт і крикнув таким голосом, що аж лячно слухати було:

– Що тут діється? Що такого сталося?

– От, привели Кифорякову Катерину цюпасом, – відозвалися голоси з гурми людей.

Бідний Стефан так побілів, мовби каплі крові в собі не мав.

– Що з тобою, Стефане? Тьфу! та пек тобі! – сказали до нього товариші. – В кривавім бою, де гармати гриміли і кулі свистали, стояв, як та скеля, а тут бабський крик, плач пустої вітрениці так його порушив, що… фе! сором, хльо! Ходім домів!… Де твоя парубоцька слава?

Стефан нічого не бачить, нічого не чує. В голові гуде йому, як у пустім млині. Зойк знакомого голосу ножем йому в саме серце поре.

Чув він, як вона кричала:

– Зжалься, ненько, наді мною! Не гнівайся, рідна! Таж я твоя донька – твоя Катерина…

Її плач збудив одеревілого Стефана із глибокої задуми. Бачить він, як стара, мов відьма, мов люта вовчиця на нещасну доньку кинулася; бачить, як вона ногами бідну топче і копає; як нещасна, залита кров’ю, мов підтяте бервено, до землі валиться… Стерпіти се не його сила.

– Катерино! Катерино! – заголосив він і кинувся на зімлілу. Здоймив її на руки, цілує, пестить і до серця пригортає – не зважає на стару, несамовиту матір, що своїми страшними прокльонами рада би свою дитину згубити, з сорому разом з нею минутися, під землю запастися.

Ухопив він її, як то перо, як то легеньке стебельце, і поніс мимо материних прокльонів і людського здивування через ціле село, через кладку і потік аж до тої скромної хатчини, де його ненька проживала. Бездушну положив її на припічок, прикрив дергою і киптарем, а сам припав до материної груди і промовив крізь сльози:

– Ненько моя дорога! вволи мені волю, прийми під твою крівлю її нещасну, всім світом покинену… Я її ще люблю… правда, не так, як перше, але як брат свою нещасну, блудну сестру.

– Дитино моя солодка, – відповіла жалісно стара мати, – ти знаєш, що твоя доля моя доля і я тобі не спротивлюся.

Він не чув того. Зомліла пробудилася і на нього зирнуло двоє оченят так мило, що йому наче божий рай отворився. Зирнули на нього дві зірки, що не мали світити на його небосклон!

5

Минула тяжка зима. Кругом весняно, любо і мило. В хатчині розмовляє Стефан з ненькою.

– Знаєш, Стефане, що люди не одно говорять… Правда, що то не вадить. Одного лиш боюся, щоб яке нещастя не скоїлося.

– Ненько моя! До чого все протягати, для людських язиків двері отвирати? Піду до неї і спитаюся, чи вона мене любить, чи хоче зо мною вік прожити. Як схоче, то щоб люди більше не говорили, покинемо наше село і підем в яке друге… Світ далекий і широкий, а для здорових рук усюди притулок.

– Про мене, сину, роби, що воля; твоє щастя моїм щастям, твій біль моїм болем; там, де ти проживаєш – хоть би було і на кінці світа – там мій рай, там моє все…

Хотів він, нахилившись, поцілувати материну святу руку, але підняла його, пригорнула до грудей і як щира мати перехрестила:

– З Богом, мій сину дорогий, дай нам Господоньку в добрий час і щасливу пору!

У зільнику, під росохатою липою сиділа Катерина. Стефан пішов до неї – а тимчасом в хатчині перед святим образом стара ненька сердечно Богу молилася.

– Катерино моя, – промовив Стефан і ухватив її білу ручку… – Ти знаєш, як я тебе колись щиро любив; як по твоїй волі, то зістань моєю жінкою.

Катерина і слівця не сказала, притягнула його руку до своєї білої, заманчивої груди, до свого гнучкого, облесного стану, а він як не свій, не знати як і що, поцілував її калинові уста.

Таке було слово Катерини.

– Іду, Катерино, до Чернівців, там буду нашого владику просити, щоби позволив уже другої неділі всі заповіді разом голосити… а потім… Бувай здорова, Катерино!

– Іди здоров!

Веселий, як та вивірка, скочив він у хатину, ухватив свою капральську шапку, попрощався з матір’ю і через кладку попрямував у Чернівці.

– Веди тебе Пречиста Діва! – сказала стара мати, похитала задумчиво сивою головою, і довго провожала сина очима, поки не щез там за скалою, коло вівчарської керниці.

– А куди так скоро, пане брате? – спитав Стефана його щирий побратим, Власій Граб’юк.

– До Чернівців, – відповів Стефан і розказав йому все. Перед ним він нічого не таїв.

– Залиши те, Стефане; вона пустоцвіт і шумивітер, а ти славний легінь.

– Не кажи так, Власію; такими словами ти моє серце раниш.

– Я твого добра бажаю, брате мій дорогий, – сказав з жалем Власій і ухватив його за руку.

– Слухай, братчику, як ти оногди в Путилів ходив, то ледве що-сь готар минув, а вона вже бігцем до Івана Тодорчунового. Що там діялося, не хочу й говорити. Як не віриш, то спитай Миколу Підківку, він тобі все оповість, він обоїх на свої очі бачив там… коло долішнього млина. Слухай мене, хльо! Не лети, як безголовий, в бездонну пропасть! Послухай мене, не меш банувати!

– Спасибіг тобі, друже! – сказав сумненько Стефан, стиснув братню руку і вернувся плаєм вниз до свого салашу. Він ішов так скоро, мовби його буря гнала, а блідий, блідий, що думав бись, він з гробу встав.

Уже в воротах спитав він неньку:

– Мамо, де Катерина?

– Вийшла в село.

– Скажи, солоденька, часто вона в село виходила?

– Як тебе дома не було, то звичайно собі йшла.

– А чому ти мені нічого не казала? Ох! Боже мій правий, бідонько моя солона!… Потекла моя доля, як той лист з водою!

– Що з тобою, сину?

– Ненько моя! Отут коло серця огнем горить; таки душу з тіла випирає. Вона… вона мене ошукала! В очі невинну удавала, а поза очі з Іваном Тодорчуновим східки мала… з ним кохалася… Який я нещасний!

– Коби, сину, лиш тільки лиха і нещастя!., Що Бог дає, то все добре. Прочувала я, синку, що твому коханню гидкий кінець буде… я добре пізнала, з якої муки вона зліплена… але мовчала, щоб тебе не смутити… Ліпше так; того цвіту по всьому світу – не журись; дівочий рід ще не вимер.

Стефан похитав сумно головою і з усміхом, через котрий пробивався невисказаний біль і жаль, шепнув:

– Лиш раз ще з нею поговорити, раз побачитись хочу.

І пішов до долішнього потока, над котрим багатий Іван проживав.

На світі весела чародійна весна; все з твердого сну збудилося, новою силою віджило. Тут жайворонок воздухом пливе і весняний гімн виспівує, а там синиця на гілочці гойдається і любовну думку цвіркає; тут звивається між ялівцем цілісінький хор дрозд, а там ковтач усім повідає, що знов начав пильніше свою роботу.

Всюди весна, спів, утіха і цвіт, лише в серденьку сироти Стефана сумна, мрачна зима, лід і сніг; вони навіки придавили і покрили ніжну цвітку його щирої любові.

На зарінку, коло потока стояла Катерина, весела, як та рибка; по її чертах і рухах можна було пізнати, що вона дожидала когось.

Стефан здалека пізнав її.

– Катерино! – сказав він не своїм голосом, – бувай навіки здорова! Най тобі Бог простить твою невірність і невдячність!

А Катерина? Думаєте, що засмутилася, що жалувала свого гидкого поступку? Де там! Усміхаючись підійшла до перелазу; з хатчини вилетів її любий Іван, приголубив її до серця і поцілував.

Селом розносився жалібний голос дзвона, котрий людям звіщав, що хтось минувся, зі світом розстався.

Хто пономаря поспитав, кому подзвінне голосить, то дізнався:

– Коби ми здорові, а стара двірничка Кифорячка най з Богом спочиває; вона своє перебула, а нам туди ще дорога стелиться.

В тут пору, як дзвін плакав, весело співала в гарячих обіймах блудна дочка двірнички. Не чула пропаща дитина ні зойку дзвона, ні остатнього страшного прокльону рідної неньки.

А коли б чула? У неї лиш одна думка: не сумувати, тільки жити і любити; молодість і весна!

6

Уже і в лісочку не найшов наш Стефан прохолоди для свого тяжкого горя і жалю. Гробовим співом – мовби чув, як співають «Со духи праведними» – так йому видавався птичий щебет і чарівний шелест лісовий. Хоч ціла природа воскресла, хоч цілий світ тішиться воскресенням Христовим, діти галунками цокаються, на цвинтарі дівчата за Зельмана співають… йому все байдуже, в його серці темна, глуха осінь; там люта буря так розгулялася, що в безвість розносить зів’ялі, жовті листочки його щирої любові і безталанного життя.

Сидить він собі під старою смерекою; нічо його вже не тішить і нічо не смутить; йому вже все однаково, чи бачить, як сонечко сходить, чи як зорі по блакитнім небі сіяють; йому здається, що він смерекове підтяте бервено і що лежить на рухливих підвалинах в трачці; він чує, як лотоками грізно вода шумить, а крізь груди і серце пила свої смертоносні зарізи пише.

Сидить він під своєю старою смерекою, наче в воду опущений. Чує, як топір побратимів зрубом звивався; чує спів і ухкання плотарів там в долу над Черемошом; вітрець заносить до нього милий блекіт овець, котрі він ще малим хлопцем пас і доглядав, з ними добру погоду і гірську хуртовину ділив; чує рик коров і голос чабанської трембіти, на котрій вечорами в стаї вигравав і з гомоном, що від скал відбивався, наче жмурки грався: бо ледве що начнуть скали відзиватися, він як утне в трембіту, то сам не знаєш, чи то гори чи чабан грає…

Все переіначилося; наш Стефан не той, що був, він другим став. Сидить собі під смерекою в зеленім м’якім мху… Очі йому в ямки так запали, що хорони Пречиста Діво!…. Смагляве лице так протягнулося, що кості, як ті скали під Сокільським, стирчать, і таким дивним рум’янцем розгорілось, що кождий пізнав би, що то могильні рожі зацвіли…

Тут рад би він на віки заснути. На марах з м’якого моху, прикритий не білою габою, тільки зеленою фоєю з дрібними кедровими листочками… Боже! як солоденько вічним сном заснути!

7

Такі гадки заняли нашого безсильного, бідолашного Стефана і мимохіть насунулися йому слова тої коломийки, що колись таким сильним голосом через божий ліс із вольної, щасливої груди виливав:

А як буде Божа воля,

Щоб з світом розстатись,

Поховайте під смереку,

Там добре дрімати!

Щовечора приходила стара, до смерті засмучена ненька на тую прогалину, де під смерекою каганець життя її хорошого сина догоряв…

Одного вечора застала вона його блідого і – мертвого. Як сердечний собі бажав, так і сталося: в ліску він минувся, марно загиб; у вічний сон засипляли його величний шелест споконвічних дерев і солодкий спів маленьких пташок.

На цвинтарі коло церкви поховали Стефана: могилою стелиться барвінок і як щітка стирчить пахучий васильок. Стара ненька їх садила, пекучими сльозами поливала.

В закутині коло Чудотворця Николая висить золотий медаль. Тут стара вранці гарячо молиться, а потому поволі штильгукає, мов до яких святих мощей, під тут смереку, де син скінчався, і на цвинтар коло церкви, де її вся надія землею покрилася.

За Катериною і слід запався. Казали люди, що десь потому в городі скиталася і в шпиталі загибла…

Хто тому винен?

1879-го року.

Примітки

Надруковано в «Родимім листку» 1879 р.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 142 – 159.