Напасть

Сидір Воробкевич

Сміховинка

Іде циган дорогою та не плаче, ні, таки розпливається в сльозах.

– Куме, чого так гірко плачете? – питає його сусід.

– Як мені не плакати, – відповідає циган, – коли нема правди на сім світі. Нема, справді, чоловіка без гріха, таже кінь має аж чотири нозі, та ще спотикнеться; але що забагато, то забагато. Без суду, без права потаскали мене рано оперед мандатора (се діялося, бачите, ще за панщини), і що я не кричу, що не молю, не помогло, простягнули на ослін і таку науку мені дали, що аж в очах потемніло, б’ють, та ще й приговорюють: маєш, тіло, що-сь хотіло! – Ох, ох!

– Та за що вас катували? – питає кум.

– За пусто, за дурно. Чиста напасть; а від напасті й циганові не пропасті.

Іду учора селом, вже смерклося було, і відай вже туди мене все несе нечистий, де людей рідко. Дивлюся, лежать коло воріт кавалок поліна. Думаю собі, воно і так нікому нездатне, і так тут зогниє; візьму з собою. Не гріх мені й забожитись, що я й не знав, що при однім кінці того поліна мовби прилипло якесь враже загострене залізо. А вони, напасники, кажуть, що я сокиру украв. Чиста напасть!

Іду далі, виджу кавалок посторонка до плота прив’язаний. Гадаю собі: і се тобі придасться, не візьмеш ти, візьме хто другий. Відв’язав я той мотуз, волочу його за собою та шкандибаю поволі до мого бурдея, – й не оглядаюсь. Аж тут по дорозі вчепилося нечисте того курмея, та все рох та рох. Страшно мені оглянутись, а там і тішуся, що зловив нечистого, позбавив громаду від напасника. А вони – чи повірите? – видумали, що я безрогу украв. Чи не напасть і се?

Та на сім ще не кінець. Завів я нечистого до кучі, а поліно несу до шинку, чей дасть за нього шинкар порцію горівки і закуску. Надибав я там Гаврила Недбайлицю, і він, ледво побачив поліно, зчепився зі мною: то моя та й моя сокира! Я з голоду і злості зачав якусь дрантиву свитину палицею парити, що аж як несамовита по корчмі ходила – вертілась. Аж тут на другий день скаржить мене Недбайлиця до мандатора, каже, що я його так збив, що йому синці всю спину покрили. Ніби я винен, що свитина на нім була, як я її зі злості тріпав.

Ну, скажіть же, куме, чи є справедливість на світі? Кажу вам: напасть, чиста напасть на мене, бідного циганчука!

1891-го року.

Примітки

Надруковано у «Бібліотеці для молодежі, міщан і селян» Ом. Поповича в 1891 р.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 386 – 387.