1

Марко Вовчок

Був у нашому селі чоловік – Чорнокрил Павло звали, а в його жінка Ганна. Обоє вони були сироти, побралися й жили собі двойко.

Він був чоловік поважний і ходив усе понурою, а серцем був палкий навіки. Не многомовний, а коли вже розговориться, то паше його кожне слово полум’ям. Був з себе чорнявий і хороший дуже.

А вона молодесенька, люба та мила, з ясними очима, з веселим серцем, – коло його як пташенятко звивається… Вдосвіта, раненько, вона вже прокинулася, вже робить і співає, було й сусід порозбуджує своїм голосочком. Чуєш було на світанню:

Устану раненько,

Умиюсь біленько…

Слухаєш, – а тут і сонечко сходить…

Бувало, що той Павло похмурий такий сидить, а то й словом її гірким зачепить – вона терпеливодушна, ясна та весела. Він у чому помилиться, – вона себе повинуватить; він її скривдить, – вона його перепрошує.

– Ти в мене не жінка, – було Павло їй говорить, – ти в мене дитина добра. Ти того біди-лишенька людського не знаєш, не розбираєш…

– А тобі важко дуже? – спитає та близенько сяде коло його, дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує!

– Мені важко… Доля лихая, люди недобрі, вбожество гіркеє… мені важко!

– А якби я із тобою журилася?

– Ні, моя ясочко, проживай веселою. Як гляну я на тебе часом, то і сам розважуся: тобі, бач, усе смішки та втішки, – воно й краще. А коли б ще ти засумувала, – бідна тоді голова моя! Важко самому журитись, а ще важче буде, коли й ти затужиш, а моя несила розважити тоді… Хай бог боронить! Проживай, моя ясочко, веселою!

– То й добре! – одкаже йому, всміхаючись.

І жили вони собі, вже три роки побравшися.

Тоді женивсь наш пан молодий і поняв собі багату жінку: везли за нею посагу – господи-світе! наче чумацька валка з Криму йшла.

Наїхало за нею і хлопців і дівчат кімнатних, і шевців, і кравців, і прачок, і швачок. У дворі панському наче рій вироївся: людей-людей!

Почалися пири та бенкети, музики та танці: гуде будинок.

Такеньки уся зима-зимська перезимувалась.

Дожидали пани якогось празника собі, сад прибирали – загадали чоловіків пригнати на ту садову роботу. Сад панський великий… У йому й хатиночки побудовані, у йому й бесідочки… Одна ще була така, що на версі, на даху, місяцеві роги стриміли… Не те, щоб цього треба для чого було – ні до чого воно, а так-то вже – аби було: звісно, пани – що хотять, те й роблять. Там і лавочки, й столички, й мраморяні панни, русавки, чи що, і жвавий хлопчик якийсь із луком та із стрілкою націлявся з-за рожевих кущів.

От і клопоталися чоловіки у тому саду: пісок возили, східці по згір’ю направляли та місточки через рівчаки ладили. Спішної треба було роботи, і ото тамечка вони робили з раннього ранку до пізнього вечора.

Саме тоді весна молода йшла. Вже вода ставна леліла й стали поскакувать щучки дрібненькі, а в рівчаку струмочок забурчав; заворушивсь на дереві листочок і червоненький усик попустив. Вже травичка стирчала з землі одтеплої; вже бджола за обніжжю летіла, гудучи. Вилися між деревами якісь сіресенькі пташечки, малесечкі, з пищанням своїм веселим; верба у жовтім пушку диминіла, – а на вербі сорока смілива скреготала. Вже вечоріло та вечоріло… На селі вже гомін стишався; люди йшли з панщини. Вертавсь і Павло додому.

Ішов він садом панським із своїм возом порожнім та про свою долю думав понуро. На весну вбогому чоловіку трудніше, – запаси вже пожив, а новини ще не діждався. І думав він собі, в кого-то хліба позичати, якому доброму чоловікові вклонитись треба буде… А було тихо та тихо, тільки хрущі гули літаючи. Коли чується йому, наче хто сильне ридає, неподалеку. Він зупинився, прислухався – ридає-плаче хтось поза блигомими кущами. Він ті кущі потихеньку прогорнув – сидить дівчина на лавочці, попустила свої руки білі в великій тузі, росють дрібно сльози її обличчя молоде. Він дивиться та дивиться. І довго дивився без жадної й думки, а так-от, як от на світову зорю дивляться, що яка-то гарна вона та ясная.

Скинула дівчина очима… Як побачила – стрепенулася, здивувалась, злякалася.

– Звідки ви? До кого? Чого ви? – запитує.

– Як сильне ви ридали! – одказав.

Нічого не прибрав більш їй одмовити.

Вона як заридає знову!

– Боже мій милий! – скрикнула, – це вже не первий отак я вечір ридаю. Світ вже мені не милий, а господь смерті не посила!

– Ви за молодою панією, мабуть, придані?

– За нею. Ох, лихо моє, та тяжкеє! Завезли ж мене на чужу сторону – нещаслива головонько моя! Хоч усюди гірка наша доля, та все-таки між своїх людей легш: кожного я знаю, мене кожне знає; там мені і стежечки знакомісінькі, хати усі відомісінькі, – там земля ріднесенька! А тут от, на чужині, так, як у темному лісі, так, як на морі!

Та так-то вже плаче, жалкуючися-нарікаючи, такими-то вже сльозами ревними.

– Важко буває чоловіку! – промовив Павло.

– Ох, як же важко! Мука живая!

Вона усе сльозами вливалася, а він стояв та думав: «Нещаслива якая! А молоде! хороше!»

– А ви? – питає дівчина крізь свої сльози: – ви, мабуть, тут робите у саду?

– Робимо.

– Давно?

– Сьогодні уперше нас поставлено.

– То-то ж бо я наче нікого не бачила, а я щовечора тутенька туляюся, світом нуджу та тужу… А довго вашої роботи буде?

– Та коли б в два тижні ввібралось!

– Гостей дожидають пани…

– Чули. То ж бо для їх і стояти день при дні, з ночі до ночі.

Та озирнеться – округи темнісінько зовсім, воза свого не бачить. Схаменувся тоді.

– Бувайте здорові! – промовив дівчині та хутко похопивсь. Одшукав воза на полянці, воли пасуться панським зіллячком викоханим… З’їхав на дорогу; тоді оглянеться назад – нічого не забачив – усе застеляла мла вечірня пахучая.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 162 – 165.