10

Марко Вовчок

Ніч ішла; хмари розривалися – зорі блищали… Світло у хаті світилося. Він сидів біля тіла, дививсь у личко – біліло й мертвіло; схилився до серця, прислухав – не чулося, брав за праву, брав за ліву ручку – вона лежала мертва та холодна.

Тоді він пішов, замкнув хату за собою. Ніч після дощу свіжа була й тепла.

Увійшов він у сад панський; ходив по саду, озираючися, виглядаючи… Нікого не було. Роздумався, що вже дуже пізно, вже дівчина не вийде, що вона того й не дожида; тоді він, як звик до річки братись, так і тепер побрався з панського саду на річку. Він знав, куди Варка прати ходила, туди він саме прийшов і сів над водою, на березі, на камені. Сидів довго. Білий туман качався над річкою, річка синіла, а з-за гори, з-за дубків молоденьких, зоряна стяга рожева зорялася. Він уставав, прислухавсь, дивився по сторонах усіх, та все одно думав: «Коли ж вона прийде? Коли вона буде?» Діждавсь – прийшла. Він кинувсь до неї, за руки схопив:

– Тепер будеш моя навіки.

З острахом великим вона од його одсахнулась.

– Чуєш? Моя будеш!

– А жінка? – спитала, самій страшно стало їй.

– Я забив жінку!

Вона скричала, вона похитнулась.

– Я тебе послухав: я її забив. Я й сам давно вже на те загадував – отже, і зчинилося… Тепер ти моя будеш: ніхто не розлучить, ніхто не стоїть на перешкоді. Треба її ховати швидше. Сядьмо, поговоримо. Нікого нема.

Сіла вона коло його на камені.

Він до неї говорив, як чоловік при добрім змислі, розсудливо, при тямі й пам’яті.

Дивилась вона на його, слухала, та як листочок тонесенький трусилася. Стала вона плакати – він жалувать, вмовлять. Вона сліз своїх не впиняла, розливалася, – хотіла, щоб він не вгавав умовою, щоб її розважив, стишив.

– Ох, в голові мені мішається! – промовляла. – Я вже не можу…

Є такі люди, що невиносливі їм лихії муки, справжнє горе; поступають вони на все у світі, щоб тому лиху своєму запобігти, і як вже нічим, то й смерть їм лучча. ніж біда… Такі легкодухі, що в радощах та в розкошах немає над їх, а в притузі вони як трава полягають.

Така була й Варка: довела вже до краю, та сама не встояла дівчина.

– Говори, говори! розважай мене! – просить його.

І розважив, розговорив її Павло.

По тих усіх вжахах і плачу дівчина утомилася – нездужала мов. Серце в неї вже не колотилося, не горіло й не щеміло: хилив її сон якийсь, якесь невпокійне дрімання…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 180 – 181.