3

Марко Вовчок

На другий день робив Павло у саду, не знімаючи голови похилої, робив, як тії люди роблять, що хочуть свою журбу втомою поневірять… Придавсь і сей вечір темний та пахущий, як учорашній. Після всіх побрався Павло додому. Ішов він та думав, дівчину згадував: чи тож і сьогодні плаче вона? як-то вона журиться журно! яка-то віком молода! яка вродою хороша! чи жив її батько-матуся? які собі люди? і як вона спершу там жила у своєму селі, і кого краще од усіх сподобала тамечки, і як розлучилася?

Думу, думу в його було, як того шуму на морі, та все об дівчині, усе об неї.

«А ось я її, либонь, і побачу», – подумав, коли вона йому назустріч, з-за дерева, з-за соснини уявляє.

– Добривечір! – промовила.

Він іздригнувсь, мов нахідка йому несподівана…

– Добривечір, – одкаже їй, та наче ще й славний вечір сказав.

Вона його пита: чи дуже втомивсь на роботі?

– Ні, – одвістив.

Пита: чи трудна в їх панщина?

Каже: трудна.

Та по панщині усі додому, до своєї хати, ідуть на спочивок, – в мене бігма тепереньки ані хати, ані господи.

Заговорила… сльози покотилися, посипались по личку.

Тронулося серце Павла, та наче не з жаління, наче з радощів. Якось любо йому було бачити сльози ті, якось мило. Не думав він спиняти їх, не хотів слова мовити. Стояв, дививсь – от мовби знайшов, що шукав, що треба було, та й став: і любує, і радіє – найшов! чує…

– Боже ж мій милий! як важко! – промовила до його. – Чи усім так важко буває? парубкам, як дівчатам?.. Та парубок не заплаче, мабуть, такеньки от, як я…

А Павлу чулося, що вже в самого око застила сльозою… Одкаже:

– Чому?

– Кремезні люди, славлють… Як вас зовуть? – спитала.

– Павло.

– А на прозвання?

– Чорнокрил.

– А мене зовуть Варкою, по батькові я Линівна.

– Сумуєте ви дуже у нашій стороні? – їй каже.

Стиснула вона білими руками, влилася знов слізьми…

Він неначе того й жадав і змовк.

– Ходіть, – промовляє вона крізь сльози: – ходіть за мною, подивіться!

Веде його на згірочок та й показує – простягає руку в далину: у присмерку ледве-на-ледве по степу росяному шлях мрівся… «Се, – каже, – се шлях на мою сторону».

Поглянув він на той шлях, та і в його серце розжалілося, як наче од свого власного смутку.

Стояли собі, – забувшися, що час не стоїть.

Вона питала: чи є в його мати? чи батько живий.

– Нема в мене ні батька, ні матері.

– Як і у мене, – каже, – і я сирота.

Любо йому було те слово почути, як же любо! Коли б родина була в його – сам би відцурався тоді.

А жінка? А Галя його?

І промигнула вона в його по душі, як холодний вітер, і вже ніяк не зміг він ані мислі одігнать, ані занедбать думки тієї: наче холодний вітер, кажу, віяв по душі з тією думкою.

А дівчина пита: де його хата стоїть, які в його сусіди?

Він розказав, де його хата стоїть, пойменував сусід своїх – не наменув тільки про Галю. Йому усе чогось здавалося, що ось-ось поспитає дівчина в його: «а жінка ваша?» – і серце йому омирало…

Півні заспівали по селі.

– Та вже пізненько! – промовили обоє разом. – Се вже перві півні співають.

– Прощайте! – каже Павло.

– На добраніч! – привітала його дівчина, зникаючи у темноті.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 166 – 168.