17

Марко Вовчок

Страшне життя почалося Варці: нікуди на сторони одбавитись і нічим лиха втушить; і він, що на його сподівалася, що уповала, – він став тихий та плохий, як сирітська дитина непоратована. Даром вона картала його, дорікала, сварилася, даром насміхалась йому тим: він слухав і одмовляв, начеб так про кого говорилося, невісного, невідомого, що все однаковісінько йому, чи так, чи, може, ін-як…

– Нащо ж ти вбив її, нащо, коли так гинеш за нею? – погукнула на його Варка.

Він увесь затрусився і сльозами влився. Плакав дуже, плакав сильно, як дівча молодесеньке. Варка ізлякалась сліз тих більш усього на світі, – в неї серце упало, гнів розпався увесь, острах душу поняв. Незчуваючи сама, що робить, кинулась до дверей, защепнула двері, кинулася сльози йому втирати, вговоряє-благає не плакати…

Він усе плакав не вгавав довго, до втоми…

Варка вже ходила, як чоловік той, що всі шляхи, всі дороги загубив, що вже нікуди йти, да й сам не шукає – годі.

Інколи нападав її якийсь гнів немочний, що розшивалася вона та плакалася необрадливо собі…

Павло ж усе становивсь пліхший. Їй було важко на його й подивитись, – бігла від його на другий кінець хати. Все те їй забулося, як колись вона його кохала, як сподівалася собі милого щастя від його, – тепер вже він їй перед очима – як усього її лиха непогамованого зачіпка.

– Іди-бо, іди геть, – гукне на його: – іди собі з очей! Він зараз одходить собі у куток – сідає.

– Чого такий сидиш? Ой, я нещаслива! Чого ти мені лихо моє нагадуєш?

– Я не нагадую нічого, – промовить він.

– Та не словами нагадуєш, ще гірше – сам собою.

– Я не нагадую, ні, не нагадую, – одказує тихо.

– Чого такий? – причепилася одного ранку. – Люди вже й так кивають… Чи ти вже мене узявсь нароком занапастити, людям на суд подати?

Він береться за шапку. Схопила його за рукав, – не пускає з хати.

– Пусти, – проситься: – вже мені на панщину йти.

– Ти скажи, скажи, за що ти мене занапастити хочеш? Який ти між челядь ідеш? Там усього приглядають, усе примічають…

Йому наче яка порада свінула світом – стрепенувся він:

– А чи не порадять мені люди? – прорік.

– Як? у чому? Що таке замислив ти? – гукала-питала.

Він міцно стенувся з її рук, зірвався, побіг улицею; вона була за їм кинулася – та заздріла, що виходять інші люди із хат, – кинулась знов назад, до свого двору, у хату, забилася в куток, як дитина з переляку, і дослухалась ізвідти: як гуде улиця, що буде?

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 190 – 191.