9
Марко Вовчок
Пізно вернувся Павло додому. Галя його дожидала, – сиділа, шила.
– Як же ти спізнився! – промовляє до його. – Я вже думала, думала-дожидала…
Усе ж той таки голосочок ласкавенький і тії віченьки любиві, тихі… Його серце мстиво якось стрепехнулося у грудях, як до ворога лихого.
– Нащо мене дожидати було? – зговорив гнівно: – чом же не спала?
– І не дрімалося мені – оце шила. Та як же мені було тебе не зіждати? Чи заходив куди? – спитала – не сказав; попросила вечеряти – не схотів.
Ходив по хаті, наче чого шукав. Далі сів у столу. Білий сидів, а очі горіли. Дививсь на Галю пильно.
– Чого так в мене вдивляєшся, серце? – спитала його любенько.
Він устав, немов острахнувсь, щоб вона до його не зближилася.
– Що шиєш? – каже.
– А се тобі сорочка.
– Добре, поший її хутче.
– О, я вже поспішуся-поскорюся! – одказала. Він усе по хаті знов ходить-ходить.
– А що се ти усе ходиш?
– Болить у мене голова.
– Ох, наше лишечко! Може, я тобі води холодної подам?..
– Нащо? Само минеться: переболить та й годі. Адже ж ти кажеш, що усе зле минається, усяке лихо, – казала, чи ні?
– А як же не казала? Казала.
– І все ще добра сподіваєшся й досі?..
– Сподіваюся, мій голубе!
– А як іще погіршає? Постривай лиш. Я не хочу сподіванок тих чути; а ти мені одказуй, я питаю тебе: як усе гірш буде?
– Що тобі, моє кохання? Чого се питаєш так мене?
– Ти Мені одмовляй… як буде гірше?
– Терпітиму, – каже, дивлячись на його обличчя збіліле, хмуре, із жалем та з неспокоєм.
– Терпітимеш? – вимовив гірко. – Ти скажи, тобі, мабуть, здається солодко терпіти? Легко? На голову здорово, чи що?
– Тяженько терпіти, та я з тобою забуваю, що воно важко… Й не чую того, – їй же богу моєму!
– Дякувать тобі, – гукнув, – дякувать!
– Що тобі, Павло? – спитала вона, жалуючи його голоском своїм тихим.
– Нічого! ший собі, ший! А тобі не бажалося ніколи кращої долі, життя веселійшого, Галю?
– А я, мій друже, я ніколи не мислила, не гадала об тому. Яке ж мені інше життя, яка друга доля, як не з тобою, не при тобі? Се й найлюбіша!
– То й не жадаєш собі нічого у світі? маєш добра усякого досхочу? нічого собі не жадаєш?
– Коли б ти спокійніший та веселіший став – того я жадаю, коханий!
– Лучче ти мені смерті попроси, – її вивіщуй, жалібнице моя!
– Борони, мати божа, сохрани! – крикнула журливо. – Що се ти ізговорив?
– А вмирати чи воно не гарно? Тобі десь не хочеться помирати?
– Не хочу вмирати! – одмовила.
– Чому не хочеш?
– Як се ти питаєш, Павло? Тебе покинути? І світ красний, і я молода… Та як тебе покинути? Як недужа лежала я, та об сьому подумала – господи, світе!.. Як жалко стало. Я не хочу тебе кидати, – я не хочу вмирати!
– А як вмреш?
– Я вже здужаю, я молода… я бога проситиму, щоб у світі жити з тобою.
– Спасибі! Спасибі! – глухо їй промовив, сам усе по хаті ходячи, усе чогось шукаючи, по всіх кутках заглядаючи.
– Чого ти шукаєш? – пита Галя.
– Нічого. Ший мою сорочку, – поспішайся!
– Та шию ж… Чого це так тобі треба сорочки тії?
– Обнови заманулось.
Вона озирнулась на його з усміхом, та як глянула – впустила і шитво з рук – такий він стояв у неї за плечима, як з того світу.
– Що тобі? – схопилася, скричала.
– Що мені? Нічого! – одказав, придержавши її рукою міцною… – Голова болить… Ший!
– Вже, мабуть, пізно дуже:
– Ні, ще не пізно.
А сам дивиться їй в обличчя, у вічі… Які ж тихі, які люб’ячі!
Почала знов Галя шити.
Павло на ході узяв сокиру, що з-під лави насталюванням блищала.
Знов зайшов од покутя перед Галині очі, знов на її дивиться пильно: вона підняла од шитва голівоньку, глянула любо, всміхнулася. Він увесь затрепетавсь. Став ходити, носячи сокиру, ховаючи.
– Ший, ший! – промовля Галі.
– А я ж шию, коханий!
Зайшов він од полу та з-за плечей як ударив її по голівці сокирою, ручкою, – тільки блисканула сокира, улучивши їй у голівоньку, а вона й не скричала, тільки зітхнула тихо й скотилася з лавки, як сиділа, з тими шитками у ручках збілілих.
Павло її зняв і поклав на лаві, і сів сам біля тіла,
Примітки
Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 177 – 180.