14

Марко Вовчок

Як вже одгуло весілля, зосталися молоді самі у хаті…

– Жінко! – каже Павло, – люба моя, кохана! подивись на мене, розмовся зо мною!

Бере її за руки, обіймає. Ніколи ще й разу вона його не бачила, щоб був він такий щасливий та веселий. А вона була й смутна й неспокійна.

– Павло, – каже до його: – тобі не страшно нічого?

– Не нагадуй про страхи: поминулися вони. Я тебе кохаю, тепер мені життя з тобою…

– Я боюся, Павло! Як же боюся, що люди дізнаються! Так мені й бачиться і чується, що найдуть купою у хату, покличуть нас голосами…

– Не дізнаються люди, – байдуже мені за люди!

– Добре тобі! Я сохну од думок та гадок з того часу ще… Боже, мій боже! Що ж, як довідаються, – яка ганіба! Який суд!

– Я не боюся!

– Зашлють нас…

– Я не боюся!

Вона тоді заплакала слізьми.

– Ти, мабуть, нічого у світі не боїшся, – промовила до його докірливо.

– Я своєї душі, сам себе боюся! – одказав їй на те тихо, повагом, що аж їй самій страх у серце вкинувся, наче до неї який дух, мара несвітня озивається…

– А чого ж ти сам себе боїшся? – поспитала його вся переполошена.

– Мені усе йде голос, що вже він довіку не озветься, а я його чую – моя душа холоне…

– Господи! – покрикнула, затрусившися: – вона приходить до тебе! Вона до мене прийде!..

– Ні, не приходить вона…

– А ти ж голос чув…

– Годі, годі! Усе вже те оддаліло-проминуло – забувай та кохай мене…

Вона й рада, – рада розважитись, радніша забути…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 185 – 186.