19

Марко Вовчок

Варку тож зараз випустили. Як побачила вона, що вже на волю її пускають, – бігти кинулася куди очі спали, – насилу її зловили; став їй управитель розказувать, – вона наче не розбирала, не розуміла, усе рвалася бігти від його, а як вже утямила гаразд, що її не закують, що її і не винять, то господи-світе! що їй тоді поробилося! Руками обхопила тин коло хати, цілує та плаче, та кричить; бога хвалить, людям дякує, усім до ніг упадає.

Казали її завезти десь у інше, в далеке село.

– Добре! добре! – промовляла: – везіть! їдьмо! добре! – Хапалася їхати так! Їй кажуть забрати своє збіжжя, а вона: «добре! добре! як же!» – а нічого не забрала, та тільки все порозкидала. Не вважала, що всі люди коло неї понурі й осудливі. Не спом’янула про Павла і разу та й не казала іншого слова, як: «добре! добре! коли ж повезете?» Як вже віз під хатою став, скрикнула радісно, кинулася швидко у віз той… поїхала…

Люди вийшли дивитися, як її селом везли, – звісно вже, які цікаві вони й на добре й на лихе, й на миле й на страшне. Діти манесенькі кричали їй услід: «бувай здорова!», поки не пригорнули їх матері, спиняючи; вона ж їхала, у велику хустку завернувшися, кивала головою бистренько, невважливо, як ті, що дуже куди поспішаються; дивилася, дивилася вперед себе…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 194 – 195.