7

Марко Вовчок

Уступає у хату Павло, – коли чує:

– Се ти, коханий?

Хотів ступати далі – похитнувсь.

– Не говори до неї, – шепотять йому молодиці в уха, – стань так коло неї, постій.

Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла – всміхнулася, – дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.

– Се буває перед смертю, полегкість така… – жебоніло поза плечима в Павла.

На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.

Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов: «в мене жінка присмертна», – одпрохався тим.

Під обідню добу Галя прокинулася, зараз покликала до себе Павла.

– Оце вже й легш мені, легко зовсім, голубе мій! Коли б ще в силу вбратись…

Усміхається до його, говорячи.

Поминув сей день, поминула ніч – молодиці дивують та радіють: одужає Галя. У хаті загомоніли веселіш, не так вже побагату набігає одвідачів…

Павло, не пивши, не ївши, сном очі не освіживши, сидів, дожидав.

Вже три дні він Варки не бачив – не одходив од Галі…

А воно молоде, то швидко і виходилося собі, оздоровіло; вже й у рум’янцях, і весела – тішиться тим, що він усе тут, невідхідно…

Молодички нахожі його звичайненько на оздоровлення Галине вітають; чує він ізнову той голосочок веселенький у своїй хаті, та по кожній хвилинці сам собі визнає, що вона живе… вона не вмирала… не вмре… Й уростав з того визнаття гнів його на Галю, понімав його душу, начебто вона винна у тому була, начебто її воля вмирати, чи жити…

– Оце вже я устану, мені вже зовсім добре, – каже йому.

Він дивився мовчки на неї.

– З мене вже впрям ледащичка стала, а роботи такого є…

Він до неї приступив та взяв її за плечі обома руками міцно.

– Ой, пусти, пусти! – промовила, – як же бо ти кріпко!.. В мене й у голові закрутилося!

Він з якоюсь лихою втіхою дививсь, що така ще вона вутленька, хиленька…

– Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче – задушив би мене навіки.

– Удушив би, кажеш?

– Атож!

Він споглянув ще на неї – вийшов, по дворі ходити став, думуючи, сумуючи, озираючись, начебто якого собі здобичу стеріг.

Гукнула його Галя обідати.

– Чого се ти так задумався? об чім все мислиш?

– А все думаю, хто кого посідає – сильний безсильного, чи безсильний того?

– А вже ж сильний безсилого!

– Чи правда ж сьому? Кажуть, як маєш у руці що драгленьке, то пустити мусиш…

– А схочеш, то й не пустиш. Хочеш, – понівечиш, і встережеш, як встерегти.

– Добре кажеш, Галю! правду кажеш!

Засміявся, а там знову задумався. Вже смеркало надворі – вечір хмарний наближався. Здалека грім вигримляв закотом; вітер гнав бурею.

– Друже мій, чого усе думаєш? Скажи мені, – знов Галя озвалася до його.

– Що дужіш од усього на світі?

– А нема над кохання! – промовила, горнучись до нього.

– Добре кажеш, Галю! Правду кажеш! – так їй знов одказує і знов засміявся.

Щось грюкнуло так по хаті, що аж шибки забряжчали. Галя вжахнулась.

– Що се такеє? Хто се так стукає? Господи! наче хату обворушило!

Здригнувся й Павло! Одсунув віконце – у тьмі щось мріло, кидаючись, бігаючи, наче що з землі хапало-збирало.

– Се так щось, – каже Галі, – може, ворітьми вітер.

– Ні, ні! Піди ти подивись, друже мій, що се таке…

– А бачу ж, що нічого нема!

– Оце як налякалася я!

Відчинила двері – вітер як дмухне, аж засвистів; вона випустила двері з рук.

– Куди ти? – спитав Павло. – Не ходи!

– Я хотіла до відничка у сіни, води унести у хату.

– Я сам тобі внесу, – не ходи!

Вийшов у сіни з кухликом, кинувся до дверей сінешних, розчинив, виглядає, а йому просто два каменя, один по другому летять. Один камінь поуз голову дзизнув, а один у праве плече дав – він аж застогнав від болю.

– Варко! Варко! – кличе стиха. Ніхто не обізвавсь, побігло щось вулицею.

Він уніс води Галі і бере шапку.

– Куди се ти, Павло? – пита Галя.

– Треба мені! І пішов хутко.

Зосталася Галя сама. Сіла вона шити. Шила та думала собі при тихому смутку. Відчиняла із часу до часу віконце – вдивлялася, прислухала – нічого не видко, нічого не чуть, крім вітру бушуючого…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 174 – 177.