18

Марко Вовчок

А люди йшли на панщину; усе більш та більш їх збиралось, збивалось укупі, – і чоловіків і молодиць, парубків і дівчат, – чулися молоді жарти веселі, охання голосне між молодицями, і річі поважні в чоловічій купі.

Павло надбігає.

– Люди! люди! громадо! – гукнув ще оддалік.

Усі його обступили, усі дожидають, – тихо стало, як у темнім лісі.

– Я забив свою жінку! – промовляє Павло до кожного: – я свою жінку забив!..

– Ой, лихо! Ой, біда! – покрикнули жіночі голоси. Чоловіки й парубки присунули до Павла ближче.

На той гомін явилися діди сиві – громада уся зібралася незабаром. Улиця упродовж людьми заступилася. Молодиць і дівчат одтиснули далі – там вони тужили і вжахались – пручались цікаві, щоб ближче, – їх знов одтискали далі. Громада стала на улиці, на середині. Павло перед нею.

– Як-то було й по-якому? – став Павла питати дід сивий, дивлячись йому в вічі своїм оком соколовим.

Непевним голосом став Павло на питання розказувати. Громада слухала. З жіночої купи викрикували раз у раз то до бога, то до людей. Спершу думали, що згублена Варка, її оплакали: хоч і невлюбима вона була, так нелюб’я забулося – лиха доля тільки на той час вважилася; а як учули правди – господи! який рух та крик та плач ізнявся! А коло самого Павла усе мовчки стояло, не поводячи й бровою.

Став він плакати дуже.

По його визнаттю, подумавши, стала громада радитись – що робити.

Павлу зв’язали руки, послали повідача до двору панського; послали людей до Павлової хати Варку забрать. Знайшли її у хаті, у кутку, стали брати – вона одбивалася, мов орлиця дика, не хотіла йти, поки сили своєї, – тоді вже посланці взяли її та попід руки привели, наділи залізо на неї. Посадили її ув одну хату, Павла у другу. Він усе плакав; де вже тії у його й сльози бралися. Хто до його заглядав у двері, хто промовляв до його, він до того руки простягав, наче поради прохав. Що питали, на все одмовляв з покорою.

Вона ж, очей не піднімаючи, сиділа, слова не одказуючи на питання, – сиділа як кам’яна; а то разом стрепне залізом, залізо забряжчить на їй, – і рвонеться як навіжена, та й знов обмертвіє, наче замре на смертну, годину.

Тимчасом повідачі управителю розповідали. Не йняв віри управитель, – сам на село пішов; бачив Павла і чув од його сам усе. Казав убійника стерегти, – сам тоді до пана, – оповідав панові.

Клопіт зчинився такий, що господи! Усяко розважували, міркувалися, дивували. Ніхто у той день на панщину й не брався, а тягнулись до двору панського – що буде.

Дворак верхи кудись скочив і повернувся незабаром, а за їм, у тропі лікар прибіг, – жив тут недалеко у пана одного він порічно. – Управитель його стрів на рундуці, підвів до покоїв.

Через малу годину вийшов знов лікар той з управителем та й на село пішли. Люди за їми купами вироювалися, – дарма тоді гукав управитель, щоб на панщину йшли: ніхто не слухав, – усі таки за їми ринули.

От привів управитель лікаря того до Павла, і став лікар Павла спитувати: літ йому скільки? чи добре йому спиться? чи не находять на його страхи?

– Мені, – каже, – мені літ двадцять і вісім. Сну не маю.

– А страхи, находять страхи на тебе?

– Нащо таке мене питаєте? – промовив йому Павло, плачучи.

А люди не потовпляться – аж у дверях слухають, дивляться.

– А що, Мирон Іванович? – говорить тоді голосно управитель.

– Не повно ума, не при тямі, – одказує йому той.

– Ге! чуєте ви усі? – гукає управитель на людей.

Ропчучий гомін загучав; скрики почулися.

– Тихо! – гукне знов управитель, – слово до громади!

Стало тихо.

– Цей Павло ума рішився: от сам на себе і зводить лихо – чуєте?

– Чуємо кривду! Неправда! неправда! шкода морочити! – одгукнули йому.

– Що? Говорю: не при тямі він; бо хто такий дурний буде, щоб сам на себе визнавав таке?

– Ти розумний чоловік! – вирвався з купи чийсь молодий голос, як у дзвін.

Управитель став дибки, – тільки не зміг пізнати того, хто до його озвався; похвалив.

– Отже, треба його глядіти поки що, а я панові йду обвістити причину. Ходімте, Мирон Іванович!

Мирон Іванович до дверей, та й назад. Люди стіною перед ним стояли. Управитель, поглядаючи скоса, усе бачив, та й каже:

– Ану ж бо! Одступіться; чи ви добрі, чи цікаві люди…

– Не одступимось! Нехай пан лікар по правді говорить. Нехай правда буде! – загуло звідусіль.

– А що се ви пану лікарю віри не ймете! А що се ви суперечити схотіли? А як суд наїде, то кому лихо буде – чи пану лікарю, чи вам? Вам би радіти, що так виходить ручно, а ви крякаєте, як ворони. А справника хочете? Усі будете повинувачені до одного!

– Не вбоїмось того! нехай таки буде правда! – покрикували люди.

А пан лікар стриб вікном, та як той заєць улицею, тільки підскакує. Добре бігав!

Парубки були за ним кинулися, так він, схопивши у руки по каменюці, став на відборону. Парубки собі стали, а він знов як припустив бігти, і утік.

Обступили тоді ближче управителя.

– А чого се ви до мене налазите? – говорить він; – я не буду втікати, не бійтесь. Чого світите на мене очима? Може, ви мене забити хочете? Бридка мені смерть, – ну, та все колись вмирати треба; я ж до того хворію усе на боки, – кажуть, що недовго ряст топтатиму й так: коли допадає вам, загубіть мою душу. Я погину один, а ви за мене усі; а діточкам моїм пан щось приділить за мою смерть…

– Іди, іди, до смерті ще не готуйся, – загомоніли, розступаючись, люди.

– Слухайте ж моєї поради, покиньте того Павла навіженого: нехай йому всячина! Нехай він буде в нас скажений, – се безпечніше; а то всіх засудять… погинемо, як гуси…

А Павло, не слухаючи, тільки сльозами вмивався.

Так і порішили, щоб його божевільним пославити, – бо з судом, мовляли, як заведешься, то й правих засудять.

Управитель велів Павла до хати одвести і наймав, хто схоче, з села за сторожу при йому стати, і плату давав добру, – тільки що ніхто не схотів. Довго управитель і сварився, і умовляв людей: вони далі й слухати його не стали, пішли геть.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 191 – 194.