12

Марко Вовчок

Вечір зимовий, зоряний. По небу кілька білих хмарок снігових набучавіло; носиться сніг – то запорошить, то перейде, то знов запорошить і знов перейде. Тихо усюди й біло й морозно. Оддалеки блимає огник на селі з двох оболонок – то в одній хаті світиться на досвітках.

Коло панського саду Павло давненько дожидає. Озираючись жахливо, вибігла його дівчина.

– Я на сю неділю старостів слатиму, Варко! – промовля Павло первим словом.

– Зажди, зажди пори! Люди судитимуть: не свого часу. Нехай забудуться; нехай забудемося й ми трохи!..

– А ти забуваєш?

– Я не хочу нагадувати… Я розважаюся, якомога…

– Ні, Варко! Я ждати не буду, не хочу… У неділю старости від мене будуть…

– Зажди, – просить, – погадай… зажди ще трохи…

– Що ж, докіль ти думатимеш? доки розважатимешся? Треба тобі знати, що в мене розваги нема й забуття нема.

– Та годі-бо вже, годі. Нехай так буде, як буде, як сам ти знаєш.

Замовкли, стоять. Він у мислях сурумих, вона в боязких.

– Павло, ти свою хату не поваруєшся спродати? Ми собі нову купимо, – каже дівчина.

– Добре! – подає одказ Павло.

– Ти попитай людей нишком, – може, хто з селян спродує свою: чуєш? розпитаєшся?

– Добре! – одмовляє тим-таки словом ізнову…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 183.