4

Марко Вовчок

Бачилися і на третій вечір, бачились і на четвертий; стали сходитись щодня. Смеркає, вечір, – вони й стрічаються. Він не просив виходити, не казала вона – вийду, а якось сам він дожидав, вона сама вийшла. Розмовляють, розпитуються, розказують. Він ізгадав, як служив колись у лихих людей наймитом… Ніхто ще такечки не нарікав на його долю недобру, ніхто ще такими сльозами бідування його не оплакав – жаркими та гіркими – так-то йому здавалося, – як ся дівчина чужостороння. Вона знов йому вимовляла свій жаль, свою тугу на серці… як же жалував, як спочував! Адже й на світі йому не було ще такої другої безщасної, такої любої дівчини!

День по дню минає, вечір по вечері, а вони собі усе сходяться та говорять, та усе лучче звичаються. Скаржиться дівчина на тугу, а вже в самої серце дуже весело чогось стрепехається – туга тая розпадається наче. Жалує він її сльози журливії, а ще лучче – любує поглядом ласкавим. Спершу дожидали побачиться так, як дня сонячного, що його дожидає чоловік і радіє; одживіє дождавшися; а далі вже стали дожидати з тугою пекучою, з смутком нетерплячим, як кохання того дожидають…

Авжеж! покохалися! А ті любощі-немощі – гірш вони над усі болещі у світі, не одходить від їх ні жодна воріжка-знатниця. Вже й літечко красне розповнилося, цвіло, а Варка все ще не знала, що він жонатий. Чи то ж село маленьке, чи то ж усіх назнаться? А вона ж із двору панського не виходила. За його ніколи не говорила нікому і ніколи не питала нікого. А Павлу все важче та важче ужитися. Те кохання, що його одживило, живу й муку йому собою завдало. Частенько-часто, сидячи поруч із дівчиною, роздумувався він про свою жінку; слухаючи дівчину, чувся йому голосок із його хати… А прийде додому: й нудно й трудно, і уразливо й соромно… шукає-питає якого діла, – робота рук не йметься; заговорить – гірка його розмова, ущипливі слова… А Галя все так, як і була, – привітна та ясна. Як вже він не вередує, вона догоджа. Бувало чого вже вона не почує, чого він не скаже, як не зневажить! а вона: «голубе мій! серце моє!» – Обніме свою голову він, та й із хати утікає.

Душно було йому коло Галі – від жалю, від суму; від її погляду люблячого ще скрутніш… біг він до дівчини – чорна туга з ним… Давно вже хотів він признатись, що жонатий, та не признававсь. Далі одважився – треба!

З тією думкою прийшов він до неї; вона його дожидає, кинулася до його, своїм питаннячком хвитким не дала йому вимовити слова.

– Чого такий? – жалує його. – Чи нездужаєш? Боже мій добрий! Нездужаєш? Скажи! Чому не говориш? Говори-бо! – а сама так і припадає до його.

«Я жонатий», – хотів він вимовити, та каже:

– Дівчино! чи любиш ти мене вірно?.. Чи щиро?

– Більше батька рідного, більше матусі питимої! краще світу красного, лучче свого життя молодого.

Та й пригорнулася до його, як дитина до матері.

Обійняла його великая туга, сум сумний.

– Дівчино, – говорить: – я жонатий, в мене жінка є…

Вона як була коло його – і не одхитнулась:

– Що? – питає.

– Жінка є в мене… Чуєш, дівчино? Знатимеш?

Схопилася вона.

– Це жарти такі, чи правда така?

– Правда щирая.

Стенулась од його бігти, сама себе не пам’ятаючи.

Він не пустив; за руку держить, прихиляє до себе.

– Годі! – погукнула на весь голос свій, аж загуло у темноті. – Чого тобі треба? Де ж твоя жінка? Веди мене до неї, нехай побачимося! Пусти мене! Я тебе не хочу! Я жити не хочу у світі! Як я тебе покохала, лихого чоловіка!

– Серце моє, не плач, постривай, – промовляє до неї, начеб справді мав чим втішити її і порадити: – не кидай ти мене, – просить: – не втікай од мене!., не кидай!..

– Не кидати? Як же мені бути з тобою, з чужим чоловіком? Чужий, на всі віки чужий! У тебе бога нема!.. Нехай же так важко тобі, як ти занапастив мене!

– Тебе і себе, дівчино!

– Іди ж собі геть від мене! Йди! Щоб не бачити тебе! Щоб тебе не чути! Лучче б ти вмер… Що ж мені робити? Що мені діяти? Не кидай мене при лихій годині, пожалуй!

І обіймає його, і ридає, і благає…

– Не покину! Вже пізно нам розлучатись. Я тебе кохаю, я тебе, поки життя мого, не покину!

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 168 – 170.