13

Марко Вовчок

Поміж другими хатами у селі стояла собі хатка престаренька, похиленька, та жив там у їй веселий, бравий чоловік Лукаш Каролець із жінкою.

Жили вони собі у согласці і нічим не журились: ні вбожеством своїм, ні так бідою, що люди самі собі часом зіб’ють, або ізбоку прийде. Він поневіряв усяке лихо словом веселим, вона – розсудливим. Нема хліба, – бувало того не помалу, – то Лукаш і каже:

– А що, жінко, нема хліба?

– Нема, чоловіче.

– А в тебе нема копієчки про смерть?

– Нема й про смерть.

– Є, то розійдеться, а нема, то обійдеться.

– А вже ж, як нема де взяти, то нема, – обійдеться.

– Хіба зажуримось?

– А що по журінню? Не що воно порадить! Не лад і журиться.

– Хіба людей попросимо?

– Убогі не мають самі, а заможні скривляться. Не впада і людей прохать.

– Так води напиймось!

– Се можна, спити водички! То й напиймося собі на здоров’ячко!

Так вони й жили собі, своєї біди не спотворюючи. Та такі ж то обоє рум’яні та повновиді, коли б бачили! Завсіди в їх для кожного слово привітне, жваве, погляд веселий – він ходив старостою по весіллях у добрих людей, а вона свашкою запрошалася.

Увійшов Павло у їх хату – Лукаш сидів на печі, точив веретено, а жінка коло вікна шила. Жваво та весело розмова у їх ішла.

– Милості просимо! садовіться, – вітає Лукашиха Павла.

– Вашої милості просимо! – крикнув Лукаш із печі: – яка доля добра до нас занесла? Сідайте ж! От як бачите: в нас любо та мило й бити нікого, і взяти нічого!

Павло сів.

– Я до вас, дядьку, – каже Лукашеві: – я до вас діло маю.

– Вже я довіжуюся, прочуваю, добродію мій! Якесь хороше та веселе діло маємо?

– Хочу оженитись, прошу вас за старосту, коли ваша ласка.

– Добре, братіку, добре. Кого ж свататимемо?

– Варку Линівну.

– Оце, дружбо! Де ж вона така? Я не знаю, хоч таки добре у цікавого вдався.

– З панського двору…

– Еге, це заїжджа, пташка залітна!

– Я її знаю, – озвалася Лукашиха, – їй хоч би за гетьмана, то не страшно.

– Чи я її коли бачив, не пізнаю яка, – бо вони із двору усе юрмою ходять: от хоть і на вечорниці – ціла юрма прискочить.

– Вона од усіх найкраща. Та отже була вона на весіллі у Совлука, висока дівчина, чорнява, у коралях.

– Го-го! Тепер вже я знаю, яка краля. Коли ж се ви зізналися, брате, що ніхто й не зміркував з добрих людей?

– Вона, славлють, заможна, – каже Лукашиха.

– Вбоїться за небагатим бути, небога, чи що? Ті багатирі усього лякаються, побіденні душі, їй же богу!

– Чому ж не піти, коли вподобала, – каже Лукашиха.

– А ось він, мабуть, зна, чи вподобала, – одказав Лукаш, моргаючи на Павла: – наше діло – із богом та й з доброю долею поберемось у хорошу годину…

Засватав Павло Варку, пани не боронили, весілля одбулося.

Вповалося Павлу, що зітхне він легш у сім’ї. Прагнув він; треба йому було конче когось при собі мати, душу жваву, голос живий чути.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 183 – 185.