6

Марко Вовчок

Занедужала Галя. Йшла якось по роботі з поля, удень душно було, а тут – де взявся вітер, буря, дощ ливний – захолодилася вона та й занедужала.

Лежала собі сама душею. Доходили молодиці знакомі навідати; нашвидку пожуряться, пожалкують та й до свого діла поспішаються кожне. Павла вона сливе й не бачила: удосвіта йде на роботу, а вертається трохи не опівночі. «Де він буває?» – думалося їй. Коли б він ходив межи люди, чула б од молодиць, а молодиці питалися, чому се її чоловіка не видко нігде. «Де ж він буває? Десь на самоті тужить, як колись…» Згадала вона, що колись ще, як зазнавалася з ним, вона його одшукувала в лузі, де понад річкою, або у гаю, самого з журбою своєю: «чи ж тепер такенька?» Тоді він зрадіє було, її забачивши, – тепереньки втікає… «Чи ж розлюбив? І як це розлюбляють? І за що? І чому? І нащо?» Думаючи і почує, що влита сльозами… «Оце, оце, – говорить сама до себе, – мов дитина плачу… Оце!..» А сльози таки ллються невпинимі… Втомиться – роздрімається – все округи мішатись починає ув очах; що дослуха – наче крізь воду проточну, – тільки чує добре серце своє, що болить воно рівно, однаково, болем болющим…

Такеньки минув тиждень, – коли їй вже зовсім недобре стало. Частіш почали молодиці убігати; причапали старі баби, охаючи. Всі входили в хату обережно, сиділи поважно – ніхто не всміхнеться; розмова тиха.

– Мабуть, мені помирати? – спитала Галя.

– Смерть не виміча нікого, моя дитино! – одказала їй стара бабуся, зовсім вже біла сама.

– Ви пожили вік, бабусенько… – промовила Галя.

– Пожила, доню. Смерті од бога дожидаю.

– А я не сподівалася своєї такеньки хутко…

– Вона приходить непрошена, моя дитино!

– Он торік умерла Катря Кравчиха – молоденька, як ягода, була, – озвалась чорнява та жвава молодиця, пестячи дитину на руках.

– А Грімченка забули? Який парубок хороший, царство душі! – пригадала друга, зітхнувши.

– Люди молодії які мруть! – додала бабуся, схилившися на руку журливо.

День минав, мінивсь на вечір. Діти поснули на руках у молодиць; стали усі одна по другій розіходитись.

– А що се твого чоловіка нема? Вже люди з поля поприходили, – каже на Галю стара бабуся.

– Він зараз прийде…

– Може, куди завідав? Вбожество ваше, моя дитино… У кого він позичає?

– Я не знаю, бабусю…

– То я посиджу з тобою. Як тебе саму кидати?

– Ні, бабусенько, він зараз, таки зараз… прийде, не клопочіться, ідіть собі додому.

– Моя голубко, я при тобі побуду. При такій недузі самій не можна. Хто віченьки затулить, як твоя смерть прийде? Смерть не вість несе…

– Ні, бабусенько, ні, зозуленько, він прийде, не забариться… Я вже й одужала трохи… Здоровіш мені… А ви не турбуйтесь, вас дома діти дожидають, унучечки за ворітьми повибігали… Вас дома виглядають, не спатимуть…

– Не спатимуть-таки, правда. Дожидають, мої голуб’ята! Оце як побачуть, з ніг мене звалять, тая пустота! А тобі ж полегшало, доню?.. То й добре! Спасибі богу! Прощавай, дитино!

І пішла собі старенька додому. Галі наче легко зітхнулося. Усі їй мішали; здавалося, що швидше вона його діждеться, як усі порозходяться, що хутче тоді його побачить…

А його нема та й нема – і довго не було.

Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя… все його не було… Далі вже стихло село, стемніло, темно, ніч… тоді він прийшов.

Вона руки до його простягла у радощах.

– Павло! ходи сюди до мене, серце! Він до неї доступив і став.

– Схились до мене, – підведи мене трохи. Він схиливсь, підвів її, слова не мовлячи.

– Павло! – кажуть… я вмру, мені тебе кидати жалко-жалко!..

Він весь затрусився.

– Голубе мій! Коли б же моя сила, я б тебе над усім постановила… Я буду бога прохать, щоб тобі розкоші, щоб тобі добре усе… я люблю тебе рідненько!..

Взяв його острах якийсь сумний: здавалося йому, що сама смерть холодна коло його поруч, – хотів бігти – не зміг ухитнутись з її ручок замлілих.

Щось вона ще говорила йому, та вже невиразно, нишком; очі заплющилися, ручки опали.

Він кинувся до віконця – одсунув, кинувсь до дверей – відчинив, дихнув важко-глибоко з грудей… Озирнувсь – вона лежить, тільки дише. Сів він да й просидів цілісіньку ніч біля неї, прислухавшись, чи ще дише, думаючи: ось-ось перестане…

На другий день Галі іде гірш, і третій, і четвертий; всі смерті її доглядають… Лежить вона, очі все заплющені, нічого не чує, не знає…

Ідуть дні, полегкості нема їй… Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.

Зійдуться.

– Що? – поспитає вона.

– Так саме… усе гіршає! – одкаже…

Та й годі. Посидять, обіймуться, як смерть, – та й розійдуться.

– Оце вже вона не переживе цієї ночі, – кажуть Павлу. – Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.

Він подививсь – вона наче тихо спала. Стемніло. Підбіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.

– Боже мій! Боже мій! – скрикнула: – коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро мені?

– Дівчино! – промовив їй: – як воно нам само складається… Я гадав… я думав – на все піду, – аж ось мені дорога гладка.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 171 – 174.