16

Марко Вовчок

Перейшло місяців зо два таких, що вона більш у дворі прожила, як дома. Повернулись пани на державу, – і усі музики ті й танці як вода умила.

Варка все-таки ще ходила туди ізвечора, та вже там не так її прияли: усі стояли за ділом своїм, хто насторожений своїм клопотом, хто втомлений до осоруги на світ цілий, – з своєї досади; стали чудуватися з неї не помалу: чого б то отак притягнутись їй у двір? чого їй такечки занадитись? чого сидіти отакеньки руки склавши, не мавши ні діла собі, ані розваги? чого се вона із дому лихом утікає?

Що Варці на таке слово одмовляти було? Пішла вона на господу. Одпровожали її хто сміхом, хто кивом, суговорою, а хто дивом щирим у дві оці…

Важко ж їй було той вечір перший дома, без людей, без гомону людського понивати. Сум тяжкий їй серце аж трощив; хотіла вона робити була – не взялась, усе постиле й руки трусяться.

Павло сидів собі мовчки, тихо; пильно вона на його ззирнула і пита:

– Павло! чого се ти сидиш, як заворожений? Ти не втомився?..

– Ні, я не втомився, – одказав їй.

– Чи ти здужаєш?

– Здужаю.

– Павло! – скричала у тривозі несамовито: – може, люди дізнались?.. Ти не боїшся?

– Не боюся.

Вона у куток закуталась, очі заплющила – болем їй голова боліла, у стук серце стукало.

Недовго ж засиділась – знов схопилася до Павла:

– Кажи мені слово… Слухай-бо… Ти нездужаєш?.. нездужаєш, – боїшся?

– Нездужаю… боюся, – одказав так же само без уваги, як перше.

Вона побивалася перед ним, вона ридала: він дивився, як дивляться на те, на що нема вже ради; вона йому дорікала, вона його кляла-проклинала, – він чув, мабуть, і розумів, до серця ж те все не доходило йому. Слухав її уважно і дивився на неї пильно; а чув наче і бачив щось інше душею…

До світу плач її по хаті, до світу каяння і допріки, – тоді вже вона сном знемоглася, а йому все сну не було: він сидів так і перед світом, як ізвечора, – поки аж день забілів – на панщину пішов.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 189 – 190.