20

Марко Вовчок

А Павло сам зостався. Він вже з Варкою не бачився і не прощався. Як почув, що вже поїхала, тільки голову підвів та й знов схилив, – слова не промовив.

Як схотіли, кажу, так і спорядили. Він сидів у своїй хаті за божевільного. Десь вишукали – найняли парубка за їм ходити нібито, що жалко бідного чоловіка. Здається, опасувалися, щоб не заподіяв собі смерті, бо дуже вже він тужив. Так тужив, так тужив! А тихий до всіх, покірний.

Парубок недовго прожив при йому, покинув. «Се, – казав, – се нещасливий зовсім чоловік – він мене навіки вже засмутив: піду – розважуся!» І пішов бідувати, добру плату занедбавши.

По часі, зобачивши, що Павло «смирний», дали йому волю ходити куди схоче, по селі; далі управитель його покликав робити в своєму городі – на панщину його не брали; то він став робити знов. Робить з ранку до ночі, без одпочинку, безперестанку робить-робить, сумуючи тяжко. Сам ні до кого не обзивався, немов не смів, а як коли до його хто обізветься, то такий він вдячний, радий такий!

Сам на самоті ніколи не хотів зоставатися, а все туди рветься, де люди; хоч здалека стане, дивиться, як ходять, прислухає, як гомонять… Нещасливий чоловік частенько було приходить, як хто до його добрий, та й проситься: «Нехай я у вас заночую!» Пускають його заночувати добрі люди – тішиться. Було дітей до себе прикликає, пташок приманює – тішиться, як до його біжать, як линуть…

Одного разу Павло робив у дворі в управителя, і управительська дочка маленька гралася з утятком, жалуючи та пестячи, поки аж утятко не вдушилося. Тоді вона побиватися та оплакувати дзвінким голосочком. Павло зблизився та як побачив – втікати, втікати… Стріли його люди, спинили, білий, зрошений сльозами ревними, труситься весь…

Опісля, як було побачить тую дівчину, біліє, тікає геть.

Жив він так роки, поки його туга не звалила – зліг вмирати. Як тужив він! Як він плакав! Усе просив: «Живі люди! Ходіть на мої гробки! Будьте милостиві, ходіть на мою могилку! Гомоніть, як я лежатиму!»

Тяжко й сумно вмирав, плачучи.

Перечулося в нас об Варці, що жива й хороша, що забула лихо, забула страхи усі свої; що красується на вечорницях; що збирається заміж…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 195 – 196.