Коментар автора, щодо чисельності та стану кримських татар

Луняк Є.

Р. 218. – Є підстави гадати, що цей стан, опублікований канцелярією князя Потьомкіна (Potioumkin), перебільшений, щонайменше, вдвічі.

Р. 219. – Реляції, які мають більшу довіру, подають число татар, котрі ще залишаються в Криму, в 20 000 чол., а про кількість росіян та іноземців, що тут осіли, говорять, як про незначну.

Таблиця, у якій наведено кількість мурз, мулл, рядових татар та інших мешканців, що проживали в Таврійській провінції в 1786 р., а також номадів-кочовиків на річці Ея

Переселення татар продовжується, незважаючи на застороги уряду. Той спочатку погодився з повною свободою залишити цю країну. Тоді татари почали виїжджати у такій кількості, що він незабаром змушений був заборонити виїзд без паспортів, навіть для комерційної діяльності. Сьогодні такі паспорти видають тільки тим, хто має досить велику власність, яка гарантує їхнє повернення та покриє збитки, якщо вони не повернуться. Отже, таким чином, тільки татари-власники великих садів на південному узбережжі отримують ці паспорти, оскільки їхні володіння мають найвищу цінність, тому саме ці області найбільше знелюдніються. Можна приписати цю еміграцію особливій прив’язаності, яку мешканці цього берегу завжди мали до турків, а також греків, мову яких вони майже всі знали. До того ж, в них відзначають більшу схильність до свободи, ніж у татар внутрішньої області й степу. Відмінність, яку можна побачити в їхніх рисах та їхньому характері, вказує на їх походження [451]. Тільки татари, які не мають майже нічого, не можуть залишити свою батьківщину.

Мурзи живуть вже на манеру росіян, п’ють вино, мають стільці замість подушок, зухвало ведуть себе в мечетях і показують іноземцям, які їх навчають, доказ презирства до

Р. 220. – власної релігії. Той, хто знає релігійні приписи магометан, може розсудити за цими фактами, якою мірою мурзи їх зневажили. Таке нехтування принципами занапащає саму націю.

Татари складають два класи мешканців (окрім рабів): мурзи чи знать і рядові татари. Число перших сягає десь 300 чол. Вони походять з трьох фамілій або родів. Рід Ширин (Shérings), гілкою якого були Гіреї, котрі правили до завоювання, розміщений у Карасубазарі та в околицях поблизу гори Ширин. Саме тут вони збираються в часи потрясінь та коли зміщують своїх ханів. Два інших роди – це Манжури (Manjours), які мешкають поблизу Керчі, та Мангути (Mangouttes), що живуть навколо Козлова [тобто Євпаторії – Є. Л.]. Ці мурзи дуже втратили своє значення після того, як Крим перетворився на російську провінцію. Вони не мають інших переваг перед простими татарами, окрім хіба що більш просторих володінь. Проте ці землі стали для них непотрібні через нестачу рук для їхньої обробки. Однак вони складають стан знаті, а, оскільки Крим зазнав перетворень за зразком інших губерній, вони отримають змогу мати власні зібрання та своїх депутатів, обиратимуть собі суддів і предводителів.

Татарам дозволено сповідувати свою релігію та слідувати власним законам. Для відправлення релігії в кожному місті є каділескер (un Kadilesker), підпорядкований муфтію, який перебуває в Карасубазарі. Мулли повинні в селах відправляти культ і учити в школі. Для цивільних функцій у кожному окрузі є каймакам, який розглядає разом з кількома старійшинами судові та громадські справи.

Р. 221. – Російський комендант, яким є один з нижчих полкових офіцерів, може втручатися в розгляд цих справ, виконання яких повністю залежить від нього. Він затверджує чи призупиняє постанови каймакама і відправляє свій рапорт губернатору, якому підпорядковано всі важливі справи. Один зі старійшин виконує на селі ті ж функції, що й каймакам в окрузі. Він є також своєрідним мировим суддею.

Каймакам повинен збирати національні війська, які намагалися утворити в Криму. Каймакам Козлова мав показати князю Потьомкіну 500 вершників, котрі вже були набрані в його окрузі й повинні були зібратися у мить проїзду цього князя. Відомо, що Сахіб-Гірей набрав незадовго до завоювання корпус з близько 3 000 татар, яким було видано уніформу та з яких він намагався створити постійну гвардію. Нові військові загони будуть формуватися головним чином з решток цього війська. Ці татари самі попросилися на службу. Більша частина з них надає перевагу діяльності на військовій ниві, ніж осілим роботам з землеробства чи ремісництва.

У Криму, як і в інших губерніях, існує управління фінансами, однак і досі тут дуже великі витрати та доволі слабкі надходження. Князь Потьомкін впродовж довгого часу займається встановленням податку. Він зрозумів, що подушна подать тут не підійде, бо може спричинити виїзд всіх татар. Губернатор Каховський [452] запропонував встановити збір по три копійки з десятини. Князь Потьомкін не прийняв цей проект, який міг принести суми досить

Р. 222. – значні. Йому, зрештою, сподобалася ідея встановлення десятини з продукції. Доходи, які корона отримує з Криму на сьогоднішній момент, полягають у продажу солі та горілки.

Відкупна ціна за неї складає 50 000 рублів, однак споживачами є тільки полки та кілька мурз. Татари не мають жодної звички вжитку цього спиртного напою [в оригіналі – лікеру – Є. Л.]. Тому дана галузь доходів не поповнюється з цієї країни. Тож, можна сподіватися тільки на сіль. Вона віддавалася на відкуп за 30 000 рублів при останніх ханах, і відкупщики отримували тут величезні бариші. Сахіб-Гірей передав її в оренду за 150 000 у році, що передував завоюванню. Вона приносить сьогодні 200 000 рублів і могла б давати ще більше, якби ця галузь економіки краще керувалася.

Татари не сплачували за сіль в перші роки, які слідували за завоюванням. Вони могли брати в озерах її стільки, скільки потребували для власного вжитку. Існував тільки податок на вивіз солі. Той, хто перевозив її через Перекоп, сплачував 10 рублів за віз, а за експорт її морем – 30 копійок. Зараз вона продається по 14 копійок за мірку, що складається з двох з половиною пудів. За це й платять 30 копійок при вивозі. В 1785 р. польські купці прибули, щоб завантажитися сіллю, в Козлов на грецькому судні, яке вони придбали. Вони перевезли її до гирла Дністра, де перевантажили на барки, що піднялися далі вгору по річці. Невідомо наскільки ця операція була успішною, але, здається, що Польська Україна,

Р. 223. – Поділля та ін. продовжуватимуть забезпечувати себе сіллю з Молдавії та Валахії, де вони можуть купувати її за дешевшу ціну.

Сіль, яка постачається через Перекоп, розходиться в Катеринославській, Малоросійській, Чернігівській, Могилівській та ін. губерніях. Барки, які приходять з цих земель на підприємства князя Потьомкіна та привозять необхідні товари для морського будівництва в Херсоні, завантажуються сіллю на зворотньому шляху й продають її в роздріб з великими прибутками. Сіль, що експортується через Козлов, продається в Бессарабії та навіть в Константинополі. Та, що вивозиться через Кафу, поширюється в Анатолії. В обмін на неї тут отримують мідь, яку потім перетворюють на готівку. Існує проект будівництва поряд з озерами складів, де можна було б зберігати достатню кількість солі, щоб брати звідти, коли погода заважає отримати гарний збір. Її отримують дуже мало, коли випадає дощове літо. Кристалізація відбувається тільки за спекотної та сухої погоди. Вона припиняється на початку вересня. Всі крупинки солі тоді змиваються в глиб озер, де й розчиняються.

Розроблено також проекти обкопати озера ровом, щоб завадити їх сполученню з прісною водою. Ці дві операції є однаково необхідними. Досить дивно, що цим не намагаються якнайскоріше зайнятися, бо сіль є майже єдиним продуктом Криму.

Крім солі, ця провінція виробляє вовну чорних і сірих ягнят, що є досить вишуканою. Вироби з сап’яну тут дуже гарні, але низької якості. На Перекопі роблять сукно з доволі гарної, теплої, ніжної тканини, але занадто вузької. Її виробляють з додаванням верблюжої шерсті. Можна було б з легкістю його вдосконалити й отримати гарні прибутки.

Р. 224. – Риболовля могла б приносити достаток, але татари не занадто нею займаються або ж використовують її тільки заради власного вжитку. Мсьє Габліц [453] говорить у своєму описі Криму про жирну глину, яку називають кил (Kill) або кафе-кил (Kafé-Kill). Прибуток від неї обмежується лише тим, що отримується в Константинополі, де його купують для використання при купанні. Один натураліст, який вивчав цю глину, знайшов у ній всі властивості сукновальної глини з Англії. Відомо, що англійські полотняні вироби своєю перевагою завдячують саме їй і що її експорт суворо заборонено. В Росії про цінність цієї глини не відають. Територію, звідки її отримують, можна взяти в оренду лише за 15 000 рублів. Можна було б спробувати використовувати цю глину на наших французьких мануфактурах, і, якщо справа матиме успіх, закріпити за собою володіння цими кар’єрами в орендному договорі.

Два роки тому в Криму створили плантації токайського винограду. З дозволу імператора сюди на три роки прибули винороби з Угорщини. Вони посадили 30 000 виноградних лоз у чотирьох виноградниках: один у Судаку, другий – в містечку Ескі-Крим, третій – по берегах Бурульчи [454] (Bouroultcha), а четвертий поряд із Зуєю (Zouїa). Вони обрали південно-східне розташування та грунт, змішаний з великим червоним гравієм. Ймовірно, ці плантації матимуть успіх.

Вина з Судака є єдиними з кримських, які мають достатньо приємний смак. Їхнім недоліком є те, що вони низької якості, не можуть зберігатися довгий час і перевозитися в транспорті. Однак все це не варто списувати на клімат, а лише на поганий вибір грунту та розташування. Ці виноградники посаджено в долині у жирному грунті, що посилює шкоду завдяки вологості.

Тут також починають займатися шовковими культурами. Князь

Р. 225. – Потьомкін уклав угоду з італійцем графом Пальмою про утворення великої шовковичної плантації. Той повинен був через десять років повернути гроші, видані авансом цим князем, у розмірі 4 000 рублів. До цього князь додав двадцять селянських родин, вивезених зі своїх землеволодінь.

Через п’ять років він дав йому двадцять інших родин і з поточного часу призначив зарплатню в 1 200 рублів. Крім цього заходу, здійсненого князем Потьомкіним за власний кошт, він також привіз з Анатолії багато зародків шовковичних черв’яків, яких роздав татарам. Велике число диких шовковиць, що знаходяться в Криму, у його південній частині, цілком достатнє для перших спроб. Вони якомога краще підходять для цього. Щоб посприяти розвитку даної культури князь Потьомкін придбав за досить високу ціну в 1785 р. той обмаль шовку, вироблений місцевими мешканцями. Цей засіб створив певний ефект, багато татар, яким їхня природна байдужість заважала зайнятися цим видом виробництва, здається, зайнялися цим сьогодні. Росія могла б досягти того, що обходилася б без іноземного шовку, котрий зараз складає для неї суттєву статтю видатків. Окрім шовкових виробів, які вона завозить з Туреччини, а ще більше з Італії, вона купує їх також у Персії у кількості 6 000 пудів, з розрахунку від 80 до 150 рублів за пуд. Ця ціна повинна ще зрости, зважаючи на останні заворушення в Персії. Свій шовк вирощують в Астрахані, й навіть мають певний успіх. У Царицинському окрузі, який займають 5 000 державних селян, існують ще більші успіхи. Однак саме тут, у Криму, грунт і клімат найкраще придатні для цього важливого виду виробництва.

Також тут є потужніша вигода, яка проявляє успіх в усіх цих нововведеннях, – це зміни населення. Щоб компенсувати ті втрати, яких Крим постійно зазнає через згадані переселення,

Р. 226. – уряд опублікував кілька різних указів, спрямованих на те, щоб зацікавити іноземців оселятися в цьому краї, а також у Херсоні. Запропоновані переваги спочатку привабили кілька сотень італійських родин, які, однак, не знайшли нічого, крім зубожіння, там, де вони прагнули знайти фортуну. Більша їх частина загинула чи розсіялася. 600 албанців оселилися в Балаклаві. Вони зараз несуть тут військову службу, охороняючи береги, займаючись торгівлею та землеробством. Для того, щоб залюднити Крим, князь Потьомкін часто погоджується дати увільнення солдатам для перетворення їх на колонів, завдаючи збитків іншим провінціям і сеньйорам, які змушені заміняти їх новими рекрутами. Ці увільнені солдати, які стали вільними, утворюють чотири маленьких містечка, з яких два знаходяться поблизу Кафи й Ескі-Крима, третє – на Бурульчі, а четверте – неподалік від Карасубазара.

Князь Потьомкін наказує також навчати на головних державних фабриках солдатських дітей, яких потім відправляють до Херсона та Криму, коли вони є вже досить навчені. Він роздає безкоштовно землі росіянам, які їх бажають, і не ставить жодних інших вимог, окрім привезення сюди певного числа селян. Однак одним з найкращих засобів, який він уявляє собі для створення процвітання цього нещодавно завойованого краю, це намагання привабити сюди розкольників. Якщо вони оселяться в Криму, то швидко доведуть цю приєднану землю до найвищого ступеня розквіту.

Р. 227. – Ми гадаємо, було б доречно завершити цей опис Тавриди наступним повідомленням, яке було нам надіслане:

«Не залишилося жодного мешканця на Таманському острові, де проживало 30 000 чол. Частина Криму, яка найменше зазнала знелюднення, це Керченський півострів. Однак у центрі країни, в Карасубазарі, Акмечеті, Бахчисараї і т. д. переселення є дуже значним, оскільки саме тут мешкали найголовніші сімейства, а також родини, які найбільше втратили від цього завоювання. Також саме тут скупчено російські війська, мілітарний деспотизм яких виявився занадто тяжким для татар. Лише один полк розташовано на Керченському півострові.

Встановлено, що не залишилося й 30 000 татар у Криму й що вони продовжують емігрувати щодня. Ті, яких можна ще тут побачити, мали перед завоюванням визначне становище, але сьогодні вони зазнають асиміляції та змішення з громадою і є повністю зневаженими.

Тут добре можна спостерігати за станами населення, які беруть участь в управлінні, роздутими завдяки мурзам та іншим татарським начальникам, котрим кортіло поставити собі в заслугу утримання на місці якомога більшого числа мешканців. В добу підкорення за татарами було збережено їхню релігію, їхній звичай щодо поводження з жінками та їхні закони. Стосовно першого – вони залишаються вільними. Стосовно другого – можна думати, що багаточисельні війська, розміщені поміж татар, вже зіпсували поводження жінок та довели до краю ревнощі чоловіків. У даному випадку татарин, який не може помститися, залишає свою батьківщину. Стосовно третього положення – якщо їм і залишено право судитися за своїми законами, то знищено здійснення цього привілею, оскільки

Р. 228. – в кожному місті є каймакам, який судить своїх земляків, але є і російський комендант, який підтверджує чи змінює на свій розсуд ці присуди. Якщо справа є важливою, він складає рапорт своєму начальнику, а той – губернатору. Не треба думати, що ці російські коменданти, поставлені в кожному місті для нагляду за законністю, є цивільними суддями, які хоч трохи розуміються на законах, це армійські офіцери з нижчих чинів. Тільки Кафа, як найбільш заселене та найбільше торгівельне місто, має підполковника в якості коменданта. Інші міста мають хіба що капітанів або лейтенантів. Щоправда, такий порядок є тільки тимчасовим, в очікуванні суддів, які мають прийти з Петербурга, бо великий принцип приведення до єдності поширився й на Крим, де пропонується встановити управління подібне до інших губерній Росії. Однак навіщо множити суди в тих місцях, де немає майже ніяких судових справ, і фінансові установи там, де існують тільки видатки й немає жодних прибутків? Як би там не було, я дуже сумніваюся, що татари почуватимуться краще за нових суддів, майже таких самих неуків, як і офіцери, які сьогодні їх заміняють. Вони стануть для цієї країни новими утискувачами. Князь Потьомкін, який хотів би привести її до процвітання за будь-яку ціну, сподівається переселити до неї 15 000 вірменських родин. Мені невідомий секрет цього князя у знаходженні одним махом 15 000 таких родин, які підкоряться його наказам. Невеличке число іноземців, яких він сюди привабив, загинуло від злиднів і розбіглося від незадоволення. Князь Потьомкін може мати тільки один найбільш надійний ресурс для залюднення цих пустинь – це той, який вже почав набувати свого вжитку й полягає

Р. 229. – у наданні увільнення від служби солдатам, які перебувають під його керівництвом, щоб перетворити їх на колонів. Цей засіб є невичерпним у руках урядовця, що керує військовими справами й має загалом всі війська під своїм началом. Цей засіб дуже обурює знать, яка постачає рекрутів і з нетерпінням спостерігає за згубними наслідками такого зловживання владою».

Росія утримує в Криму близько 25 000 чол.

Читачі, які забажають дізнатися глибше про античну та середньовічну географію Криму, можуть переглянути «Історичні та географічні спостереження» мсьє де Пейссонеля, вже цитовану працю, а також «Історію відкриттів і мандрівок, здійснених на північ» мсьє Й. Р. Форстера [455]. Маємо також подякувати мсьє Бруссоне [456], який збагатив нашу мову в цьому творі.

Примітки

451. Інші татари їх виокремлюють під назвою «тоти» (Totes). Останні більш освічені та люб’язні ніж татари внутрішньої області та степу. Кілька мандрівників запевняли мене, що вони дуже схожі на греків, мовою яких всі вони говорять (примітка з оригінального французького тексту).

452. Михайло Васильович Каховський (1734-1800), відомий російський військовий і політичний діяч.

453. Карл-Людвіг (Карл Іванович) Габліц (1752-1821), російський натураліст, німець за походженням. В 1783-1802 рр. віце-губернатор Криму. Автор перших наукових розвідок про кримську природу.

454. Річка в Криму, притока Салгіру.

455. Йоганн-Рейнгольд Форстер (1729-1798), німецький натураліст і мандрівник англійського походження. В 1750-х рр. жив і працював в Росії. В 1766 р. переїхав до Англії. Як натураліст супроводжував Джеймса Кука в його другій навколосвітній подорожі. Згодом переїхав до Німеччини, де працював в університеті міста Галле. Він першим запропонував розглядати Австралію, як окремий материк, а також назвати пролив між Старим і Новим Світом на честь Беринга.

456. П’єр-Марі-Огюст Бруссоне (1761-1807), французький натураліст.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 425 – 432.