Опис Тавриди

Луняк Є.

Р. 95. – Хан віддав Росії в 1784 р. Крим, землю західних ногайців і північну частину Кубані. Порта

Р. 96. – приєднала до себе інші володіння Малої Татарії.

Перепис 1783 р. показав зростання числа мешканців чоловічої статі в Катеринославській провінції на 37 117 душ. Серед них міщан – 3 650, панських селян – 6 478, державних селян і українців – 9 319, однодворців – 20 554. Однак не відзначено купців в ту добу в даній провінції.

Таврійська провінція включає наступні округи, головними містами яких є Дніпровськ [427] (Dnéprovsk), Мелітополь (Mélitopol), Євпаторія (Eupatoria), Сімферополь (Sémfiropol), Севастополь (Sévastopol), Левкополь [428] (Levkopol), Феодосія (Téodosia), Восвор [429] (Vosvor) та Арабат (Arabat).

Країни, що складають її, це землі західних ногайців і Крим.

Дніпровськ, нове місто, розташоване на східному березі Дніпра.

Мелітополь, місто, розташоване на західному березі заводі, що утворюють річки Молочна (Molokznaia), Малий Крюк (Petit Kriuk) і чотири інших, назви яких не позначено на останній загальній карті.

За татарського панування не існувало жодного міста в країні ногайців. Подекуди тут виникали певні поселення на Дніпрі, але їх було зруйновано. Ось деякі з них найбільш визначні.

1) Олешки [430] (Alechki) – на дніпровському острові перед самим його гирлом існувало колись відоме та велике місто. Сьогодні тут тільки невеличке містечко та маленька фортеця. Руські літописи називають його Олешшя (Olech), географ з Нубії [431] – Алескі (Aleski), італійці звуть його Еліці, Іліці чи Ерессі (Elitzi-Ilitzi & Eressi). В 1084 р. русичі відвоювали його у греків.

Р. 97. – Вони ще володіли ним в 1153 р. Свою найбільшу важливість воно отримало завдяки італійським купцям, які дали власну назву цій ріці. Запорозькі козаки тут мали свою Січ з 1711 до 1733 р.

2) Аслан (Aslan) – маленька фортеця на Дніпрі [432].

3) Кінбурн (Kinbourn). Дивіться стор. 464.

4) Тендра (Tantéré), спільна назва, дана татарами багатьом островам таким як Сабік (Sabik), Тендра (Tendra), Терлаган (Terlagan) тощо, що утворюють доволі вузьку та довгу косу, яку греки колись називали Дромос-Ахіллеос, тобто біг Ахілла. Вона торкалася колись суходолу майже половиною свого терену, але з V ст. вона почала розмиватися й утворювати острови. Отже, тепер над водою можна побачити тільки найвищі з її частин. У Гвідо Равеннського [433] зустрічається перша їх назва як Дандареон (Dandareone).

Імператор Костянтин називає це місце Адара (Adara), чи скоріше навіть Тандара (Tandara). Ці острови заселені рибалками.

Таврида, інакше Крим, називається місцевими мешканцями Кирим та Кирим-Адасі (Krim, Kirim, & Kirim Adasi), тобто «острів Кирим», або просто Ада (Ada), «острів». Вона сполучається на півночі з землею східних ногайців. Її розташовано, у відповідності до карти мсьє де Кінсбергена, між 50? 41’ 20’’ та 53? 43’ 50’’ довготи; 44? 43’ 45’’ та 46? 4’ 46’’ північної широти. Її простір оцінюють у близько 270 квадратних миль.

Євпаторія (Eupatoria), раніше носила назву Козлов (Koslof). Дивіться стор. 456. Це місто, одне з найважливіших у Криму, розташоване на північному боці затоки, що утворює тут бухту з невеличким портом на мілководді, що може приймати лише невеличкі барки. Вона має близько 2 500 будинків. Це,

Р. 98. – ймовірно, положення старовинної Керкінтиди (Kerkinitis), яку називали згодом Коронітіс (Koronitis).

Сімферополь (Semfiropol) називається також Акмечеть (Akmetschel). Дивіться стор. 554. Мсьє Тунманн [434] називає його Акмесджид (Akmedsgjis). Він повідомляє, що місце його розташування має надзвичайну красу й знаходиться у підніжжя гір, що тягнуться звідси аж до Кафи (Kaffa). Він подає число його будинків в 1 800. Я знайшов в «Описі подорожі Ї[ї]. І[мператорської]. В[еличності].» [435], що це місто знаходиться в рівнинній і чудовій місцевості, оточеній пагорбами, які перебувають на деякій відстані, й долини тут уквітчані гаями та садами. Тут можна побачити тополі, які мають подобу піраміди й милують око. Шлях від Сімферополя до Карасубазара (Karasbazar) перетинає довгу рівну долину і йде понад горами, що знаходяться на певній відстані від нього. Вони представляють собою краєвиди різноманітні та приємні.

Севастополь (Sévastopol). Це було неправильно, коли я говорив про це місто, називаючи його Херсоном (Kerson). Це порт, розташований в глибокій бухті, що має ширину від дванадцяти до п’ятнадцяти верст. Природа вирила довгі та глибокі бухточки в цій затоці, щоб утворити тут дуже гарний, дуже зручний і дуже надійний порт. Севастополь має вигляд амфітеатру на горі. 300 чи 400 будівель, зведених нашвидкуруч в очікуванні іншого плану, вже надають йому подобу міста. Тут знаходиться адміралтейство, карантинний лазарет, військові магазини, шпиталі, сильний гарнізон і пристані, призначені для торгівлі та судноремонтних робіт.

Росія, говорить інший мандрівник, знайшла в Криму найпрекрасніший рейд з тих, що коли-небудь існували в Європі. Селище Ахтіяр (Aktiar) дало йому назву, яку росіяни змінили. Він простягнувся з заходу на схід. Повсюди є глибина, придатна для

Р. 99. – найбільших кораблів. Досить високі пагорби захищають його від усіх вітрів, окрім хіба що західного. Вони утворюють чотири великих бухти в його південній частині, які також захищені. Перша з них є найменшою. Друга надзвичайно гарна, тут відкрили джерело прісної води. Третя одна може вмістити значний флот. Четверта призначена для ремонтних робіт. Тут також знайшли прісну воду. Греки називали цю місцевість Акція Ктенус (Aktia Ctenus).

Гори, що простяглися на захід від Інкермана (Inkerman), як говорить автор «Опису подорожі Ї. І. В.», утворюють севастопольський порт. Він простягнувся вглиб затоки аж до Інкермана. Все це утворює простір довжиною в шість верст і шириною між найвіддаленішими точками в дві версти. Море утворює різноманітні бухти в цій затоці, з яких одна, що знаходиться праворуч, тягнеться десь на три версти вглиб. Тут достатня глибина для великих кораблів. Вони можуть підходити аж до берега, який є доволі крутим. Вхід сюди простий, якірна зупинка надійна, а гори, що утворюють для кораблів надійний прихисток, роблять цей порт пречудовим. По його берегах колись мешкали таври, житла яких, видовбані у гірських схилах, залишаються подекуди в гарному стані й зараз у багатьох місцях. Ці люди здійснювали наскоки у Чорному морі, грабували зустрічні кораблі й неодноразово навіть висаджувалися в приморських селах, звідки поверталися, обтяжені здобиччю, до свого порту, як надійного та недоступного прихистку.

Левкополь (Levkopol) називався раніше Старим Кримом (Krim Staroї). Дивіться стор. 454. Це містечко з близько 600 чахлих будиночків у місцині вкритій лісом у підніжжя гори Акірміш-Даг (Akirmich-Dag) на річці Чурук-Су (Tchourouk-Sou), в 20 верстах від Судака (Soudak) й на такій же відстані від Феодосії (Théodosie). За половецьких часів це місто

Р. 100 – називалося Солгат (Solgat). Ця назва збереглася завдяки арабським та італійським історикам. Греки називали його Карея (Karéa) чи Кареонполіс (Karéon Polis). Воно існувало, починаючи з VI ст., а в ХІІІ ст. було найбільшим з усіх у Криму. Тут відзначали прекрасні мечеті та великі училища, де викладалися різні арабські науки. Воно проводило велику торгівлю. Сюди приходили каравани з Хорезму. Його мешканці були багатими, однак чванливими та злими. Це була батьківщина султана Бейбарса (Bibars), який правив у Єгипті. Місто почало занепадати за татарських ханів, багато з яких мали в ньому свою резиденцію. Ще в ХV ст. тут відбувалася жвава торгівля невільниками. Генуезці марно намагалися захопити його в 1434 р. Хани тут карбували свою монету, а на невеличкій відстані від нього існував вірменський монастир. Це місто розташоване у досить просторій долині, оточеній горами, схили, вигини та розташування яких у поєднанні з різноманітністю краєвидів, що презентують долини та живописні гаї поблизу гір, утворюють одне з найприємніших видовищ. З верхівок гір можна побачити Чорне море, Азовське та Сиваш, або Гниле море.

Феодосія також називалася татарами Кафою. Дивіться стор. 457. Її розмір дозволив надати їй назви Кирим-Стамбула (Kirin-Stambouli), Кримського Константинополя, або ж Ярим-Стамбула (Iarim-Stamboul), малого чи напів-Константинополя. Вона розташована на кам’янистому та піщаному пагорбі поряд з морським узбережжям й оточена високими горами, на яких височіють вежі, що почали перетворюватись на руїни. За часів свого розквіту тут нараховувалося дванадцять грецьких церков, тринадцять вірменських і одна католицька. В 1320 р. тут осів католицький єпископ, діоцезія якого простягнулася від Сарая на Волзі до Варни

Р. 101. – в Болгарії. Трохи згодом сюди призначили також вірменського єпископа й утворили тут велику школу для даної нації. Це місто, яке звалося колись Феодосією, було збудоване мілетцями й розрослося завдяки вихідцям з Боспору. Однак Левкон, правитель цього царства, захопив його й перетворив на один з найважливіших торгівельних центрів. Зазнавши численних змін, воно було зруйноване аланами, чи аленами, в І ст. християнської ери. Боспорити звели на руїнах форт, названий ними Кафас (Kafas), який херсонесити відвоювали в них у 350 р. Його було згодом включено до Клімати (Klimata), тобто підрозділів цього міста. Зрештою, в 1262 р. генуезець Вальдо-Дорія (Valdo-Doria) побудував тут місто, яке завдяки великій торгівлі та вдалому розташуванню стало таким могутнім, що дало своє ім’я всьому півострову. Венеціанці захопили його в 1297 р., але володіли ним недовго. В 1344-1345 рр. хан Джанібек (Djanibek) безуспішно здійснював його облогу. Папа Клемент VI хотів організувати хрестовий похід заради його порятунку. В 1357 р. було поновлено та зміцнено пояс його міських мурів. Оскільки це місто слугувало притулком для всіх тих, кого османська зброя вигнала з сусідніх країн, його населення, його розмір, його розкіш і краса збільшувалися ледь не щодня. Врешті-решт, і Кафа стала в 1475 р. жертвою цього войовничого народу. Всі найбагатші міщани, які не змогли врятуватися, були вивезені до Константинополя. Тут залишилася тільки біднота.

Мис, який простягся вздовж підніжжя гори, перед якою розташувалася Кафа, та коса, що йде з боку Керченського півострова, утворюють досить велику бухту, яка слугує портом. Вона чудова й може вмістити кілька сотень купецьких суден, котрі мають змогу стати на якір за

Р. 102. – 20 туазів від берега. Тоді настилали міст, щоб здійснити навантаження чи розвантаження кораблів якомога легше. Перед російським завоюванням турки складали найбільшу частину його мешканців. Вірмен також було дуже багато. Решту утворювали греки, татари, мінгрели та католики, нащадки генуезців.

Восвор (Vosvor). Я не знайшов жодної згадки про це нове місто, розташоване при вході до Азовського моря на півночі Єнікале (Iénikale) та на його теренах.

Арабат (Arabat). Дивіться стор. 458. Це місто захищається збудованим тут кам’яним фортом. Воно знаходиться в 40 верстах від Феодосії. Греки називали його Зеноніс Херсонесус (Zenonis-Chersonesus).

Херсон (Kerson). Руїни цього славетного міста знаходяться на відстані однієї версти від Севастополя. Воно розташовувалося на північно-західному березі мису, що називався колись Малим Херсонесом. Його територія була родючою, однак змішаною з піском, рівнинною на півдні та гористою на півночі. Ця місцевість нині занедбана та дика. Місто, яке греки та римляни називали Херронесус (Cherronesus), Херрон (Cherrone) і Керсон (Kerson), мало також прозвання Трахея (Trachea). У росіян воно відоме як Корсунь (Korsoun), у італійців – Сарсон (Sarson), в арабів і татар – Сарі-Кірман (Sari-Kjirman), якщо вірити Тунманну, або Сурі-Кірман (Souri-Kirman), якщо довіряти Габліцу. Для турків воно – Шурши (Schourschi). Воно було найбільшим і найпрекраснішим містом в цій частині Європи та найбільшим осередком торгівлі з народами півночі. Його населення було дуже великим, а всередині міста можна було побачити багато величних споруд. Воно було збудоване за шість століть до Р. Х. [Різдва Христова – Є. Л.] гераклейцями понтійськими та делосцями й

Р. 103. – зберігало свою свободу до часу свого підкорення Мітридату. Деякий час належачи боспорським царям, воно згодом знову отримало свободу. Костянтин Великий звільнив його від усіх податків в 322 р. Від цього часу воно мало під своєю владою всі міста південного кримського узбережжя (по-грецьки Кастра тоон Кліматоон (Kastra toon Klimatoon)) аж до Кафи, а згодом до Гаджилара (Hadgjilar). Воно було обложене турками в 579 р. В 839 р. воно стало місцем осідку стратега та митрополита. Великий князь Володимир завоював його в 988 р. і повернув грекам. Міста Судак, а згодом і Кафа, через певний час перебрали на себе всю торгівлю, й Херсонес почав занепадати. Латинський єпископ тут залишався до 1333 р. Татари довершили його руйнування. В 1578 р. тут вже не залишалося нічого, крім мурів з кількома вежами, складеними з величезного тесаного каміння. Архітектура та розмір цих будівель були доказом його колишньої величі. Церкви та будинки на той час вже було зруйновано. Татари та турки вивезли звідси колони з мармуру й офітного порфіру, що його прикрашали. Сьогодні тут немає нічого, крім великого грецького монастиря, розкішних акведуків з каналами, мурованими каменем, кількох зруйнованих споруд та спотворених назв Корсуня чи Херсона.

Неподалік від руїн цього міста лежить мис святого Георгія, який колись також називали Партеніум (Parthenium). Його утворено завдяки високій уривчастій горі, на верхівці якої стояв храм зі статуєю Діани Таврійської. Тепер тут монастир святого Георгія. Прорублена в скелі стежка веде від верхівки гори до брами даної обителі, зведеної на насипу, що височіє над рівнем моря. Цей насип має близько 15 сажнів у довжину та 3 – у ширину. Тут можна побачити численні кельї та церкву,

Р. 104. – вирубані в скелі. Її освітлюють отвір у брамі та два маленьких віконця.

Інкерман (Inkerman), який греки називали Феодоро (Théodori), був колись славетним містом, велелюдним, заможним і квітучим. Сьогодні це тільки маленьке містечко, розташоване перед севастопольським портом на високій і крутій з боку затоки горі. Сусідні гори мають чудові кар’єри мармуру й офіту. Місто, якому Інкерман має тепер завдячувати своїм існуванням, називалося Євпаторія (Eupatoria). Пізніше його також називали Дорі (Dori), Дорос (Doros) або Дорас (Doras). Воно було збудоване Діофантом, одним з полководців Мітридата. В 679 р. хозари відвоювали це місто у готів, які повернули його собі наприкінці VIII ст., щоб незабаром знову втратити. Від 1204 р. воно мало своїх осібних володарів, серед яких можна згадати Костянтина Палеолога, прозваного також Драгашем, останнього імператора Візантії, котрий посів престол у 1448 р. Цей володар загинув зі зброєю в руках 29 травня 1453 р., коли Константинополь був взятий штурмом турками.

Останні заволоділи Інкерманом в 1475 р. і розташували тут свою залогу. Після того, як той почав занепадати, вони віддали його татарам. Ще в 1578 р. на брамах і численних фортечних спорудах можна було бачити грецькі написи та герби його стародавніх володарів. Сьогодні не залишилося нічого, крім частини мурів і веж. Дві вибрукувані дороги та руїни багатьох прекрасних заміських будинків, розкиданих навколо, є доволі правдивими свідками торгівлі, розкоші та багатств його давніх мешканців. В горі вирубані печери, які сполучаються між собою завдяки переходам, пробитим у скелі. В деяких з них були знайдені предмети, які доводять, що вони використовувалися в якості церкви. В інших знайдено столи та лави, витесані в скелі. Значна частина цих печер і сполучних між ними галерей

Р. 105. – обвалилася. Можна піднятися на вершину цієї гори сходами, вирубаними всередині скелі. Вона здіймається на 50 туазів.

Бельбек (Belbek) – маленьке містечко на північному заході від Інкермана, розташоване на річці з такою ж назвою поряд з її впадінням у море. Воно знаходиться у досить гарній місцевості.

Мангуп (Mangoup) або Манкуп (Mankoup), стародавня Готія (Gotthia) чи Кастрон-Готіас (Kastron-Gothias), розташовано на досить високій майже неприступній горі, що омивається водами Кабарти (Kabarta). На її вершині знаходиться широке плато. Колись це було сильне й велике місто, озброєне двома замками, прикрашене дивовижними церквами та прекрасними спорудами. Готські володарі Криму встановили тут свою резиденцію. В 754 р. тут вже був свій єпископ, який згодом став митрополитом. Незадовго по тому місто захопили хозари.

Турки оволоділи ним в 1475 р. й розмістили в ньому свою залогу. Однак, коли це місто майже вщент вигоріло під час пожежі в 1493 р., вони передали його татарам. Досить часто їхні хани переховувалися в ньому, як в надійному укритті, коли їм загрожувала небезпека через повстання чи іншу халепу. Цей міцний замок ще підтримувався в 1578 р. Це була досить висока кам’яна споруда з мармуровим входом, прикрашеним грецькими написами. Хани наказували тут утримувати російських послів. Існували також дві церкви – святого Костянтина та святого Георгія. Броневський [436] повідомляє, що бачив на їхніх стінах портрети імператора та імператриці, що були нащадками останніх готських правителів. Сьогодні це поселення на 50 будинків, населених євреями та кількома татарами. Тут не можна побачити нічого, крім хіба що руїн мурів та брами, яка досить добре збереглася. Готи тут ще мешкали в 1560 р. Вони володіли також сусіднім містечком, що називалося Шурен (Chouren) або Шиварин [437] (Chivarin).

Р. 106. – Поблизу Черкес-Кермена (Cherkeskjirman), за півмилі від Мангупа на північний захід, знаходимо руїни старовинного міста, назву якого втрачено. Гора, на якій воно було розташоване, вкрита сьогодні лісом, приховує в собі численні гроти та схованки, вирубані в скелі з завзяттям гідним захоплення. Серед руїн церкви можна побачити колони з мармуру й офіту. Гори, які знаходяться по сусідству з Мангупом і Бахчисараєм, теж містять на собі рештки міст і замків: доказ старовинності та багаточисельності населення цих місць.

Бахчисарай (Baktschі-Saraї) розташований на північному заході від Мангупа. Дивіться стор. 453. Будинки, кількість яких сягає 3 000, зроблені з глини й очерету, розкидані та ізольовані. Мсьє барон де Тотт [438] повідомляє, що їх будували за допомогою дерев’яних стовпів, на які накладали довгі жердини з ліщини, котрі потім обмазували зсередини та ззовні білою глиною. Це місто розкинулося в довгій, вузькій і дуже гарній долині, утвореній двома низками гір, на яких воно розташоване у вигляді амфітеатру, й величезні нависаючи скелі яких, здається, готові його розчавити. Ханський палац зведено за зразком палацу Великого Правителя в Константинополі. В цьому старовинному місці нараховують близько 9 000 мешканців, майже суцільно татар.

Чифут-Калесі (Tchifout-Kalehsi), «єврейська цитадель», або Кале (Kaleh), «фортеця», це містечко на 120 будинків, населене євреями-караїмами, на західній околиці бахчисарайської долини. Воно має замок, зведений на високій скелі. Його старовинне та справжнє ім’я є Кирк (Kirk), яке італійські та польські автори писали як Керкрі (Kerkri), Керхер (Kerkher) або Киркель (Kirkjel). Тут перебували давні хани, й саме тому їх часто називають крикельськими у поляків. Абульфіда [439] (Abulféda) згадує про

Р. 107. – це місто тільки з 1344 р. Звідси відкривається дивовижна перспектива. Саме тут або на невеличкій відстані звідси, знаходилося стародавнє місто Фулли (Phoulli), яке існувало, починаючи з 576 р. Воно мало своїх осібних правителів за хозарських часів, й стало місцем осідку єпископа, а згодом й архієпископа, діоцезія якого поєдналася з Судакською. Євреїв Кале можна вважати одними з найдавніших мешканців Криму.

Тепе-Кермен (Тépekjirman), «замок на вершині», це окрема висока гора у вигляді конусоподібного шматка цукру на північній околиці долини поблизу Качі (Katchi) за півльє від Бахчисарая. Тут можна побачити руїни фортеці, яка схоже датується найдавнішою старовиною. Вся ця скеля вкрита безмежжям гротів і печер, розташованих у чіткому порядку, що дуже нагадують голуб’ятні давніх людей. Можна також припустити, що вони використовувалися в якості місця для поховань. За півльє на південь стоїть ще одна дуже висока гора, що має крутий зріз від своєї верхівки до долини, котра підходить до неї з заходу. Тут також знаходяться печери, розташовані в такому ж порядку, починаючи з середини її висоти й до верхівки.

Сорташ [440] (Sortach) – це велике село за милю на південний захід від Бахчисарая. Тут можна знайти нащадків багатьох генуезьких фамілій, таких як Доріа (Doria), Грімальді (Grimaldi), Спінола (Spinola) та інших, які були сюди переведені з великими привілеями після підкорення Кафи турками.

Карабазар [441] (Karabasar). Дивіться стор. 454. Це місто називалося греками Маврон-Кастрон [442] (Mavron-Kastron). Воно є одним з найпрекрасніших і найбільших міст Тавриди, що належали Калга-султану. Розташоване воно в долині між горами на березі річки Карасу (Karasou). Його околиці чарівні, але воно не містить жодної прикметної будівлі.

Р. 108. – Це місто, як каже мсьє Клееман [443] та його околиці являють собою з певної відстані прекрасний краєвид. Велике число садів і високих кипарисів, які вкривають його звідусіль, вочевидь, справляє влітку найприємніше видовище.

Судак (Soudak). Дивіться стор. 457. Це маленьке містечко має гарний порт, дуже глибокий і досить просторий, вхід до якого розташований з півдня. Воно знаходиться на високій та ізольованій скелі, котра перебуває на певній відстані від моря. Праворуч від цієї скелі стоїть гора, яка не досягає такої ж висоти. Однак вона перевищує вгору всі інші, які її оточують. Судак оточений з трьох сторін доволі глибокими урвищами, а з четвертої – морем. Ліворуч, тобто східніше, знаходиться гірський ланцюг, який має досить різноманітний вигляд. Колись це місто було дуже великим і квітучим. Греки називали його Сугдая (Sougdaia), сучасні греки звуть його Сідагіос (Sidaghios), а італійці – Сардадія (Sardadia), Солдая (Soldaia), Салдадія (Saldadia).

У нубійського географа його назву подано як Халкадія (Chalcadia), а в Абульфіди – як Судак. Останнє було дане йому монголами. Воно мало єпископа з 786 р., а згодом тут мав місцеперебування митрополит. Місто прославилося завдяки своїй торгівлі та багатствам в часи половців і куманів й дало тоді своє ім’я всьому півострову. Воно було самостійним з 1204 по 1365 р., сплачуючи тільки невеличку данину уграм, а потім татарам. Тут мешкали різні нації. Згодом мусульмани стали такими могутніми, що вигнали всіх християн у 1323 р. Генуезці завоювали це місто в 1365 р. Османи оволоділи ним в 1475 р. Від його мурів і трьох укріплень не залишилося нічого, крім руїн та напіврозваленої вежі. Виноградники Судака переважають будь-які інші у Криму, займаючи велику долину між горами, яка простяглася на відстані близько 10 верст від моря.

Р. 109. – Берег між Судаком і Херсонесом, який є дуже високим і всіяним скелями, вміщував колись багато міст, замків і сіл, які узагальнювали під спільною назвою «Клімата» (Klimata) чи «Кастра тоон Кліматоон» (Kastra toon Klimatoon). Тут мешкали різні народи. Найбільш визначними були готи й алани. В 1353 р. тут знаходилося близько сорока поселень: найбільш відомими з них, які продовжують своє існування й зараз, є наступні.

Алушта (Alouchta) чи Алушти (Alouchti), раніше Алустон-Фуріон (Aloustou-Phourion), містечко на морському узбережжі у підніжжя Чатирдагу (Tchatirdag). Воно збудоване імператором Юстиніаном. Нубійський географ називає його Халуста (Chaloustah).

Ламбат [444] (Lambat) – містечко, розташоване на невеличкій відстані від берега по обох берегах річки. Має бухту. Схімній, автор, що жив за 105 років перед Ісусом Христом, говорить про нього як про Лампадес (Lampades), в Аріана воно зветься Лампас (Lampas), а в географа з Нубії – Лабадаг (Labadah). Останній дає йому назву міста.

Партенік [445] (Parténik)– містечко на морському узбережжі. У VIII ст. це було торгівельне місто. Тоді воно було знане як Партеніт (Partenitoe). Нубійський географ, який також згадав про нього, називає його Партаніті (Partaniti).

Урсова [446] (Oursova) чи Курзуф (Koursouf), грецький Урзуф (Oursouf), називався в давні часи Гурзувітою (Goursouvitoe) чи Куразаїтою (Kourasaїta). Юстиніан І наказав звести тут форт, від якого залишилася досить ціла овальна вежа та кілька ділянок мурів. Від Херсонеса до Судака тоді було побудовано фортеці на певній відстані одна від одної на прилеглих висотах. Їх називали фортецями Провінції. Урсова була однією з них. Це місто стало торгівельним в VІІІ ст.

Яліта (Ialita) чи Ялта (Ialta), має бухту й знаходиться на морському узбережжі.

Р. 110. – Джаліта (Dgialita) – так називає її нубійський географ. Вона належала куманам.

Позаду цих чотирьох міст височіє довга череда високих гір, які називаються Сінаб-Дагі (Sinab-Daghi) та Ая-Дагі (Aja-Daghi) й тягнуться аж до Балаклави (Balouklava). На вершинах деяких з них знаходяться інколи досить просторі рівнини, де ще в ХІV ст. жили аси [яси – Є. Л.], народ, що відмежувався від аланів.

Балаклава (Balaklava). Дивіться стор. 457. Це місто розташоване на східному узбережжі затоки з такою ж назвою та побудоване на горі. Порт невеличкий, безпечний, глибокий й оточений високими горами. Вхід до нього не перевищує сорока кроків вшир. Я знайшов в журналі одного мандрівника повідомлення, що восени кораблі тут обсідають черви. Найдавніша грецька назва цього місця – Сімболон-Лімен (Symbolon-Limen). З ХІV ст. бачимо вже тільки Сімболон (Symbolon) або Сімбулон (Symboulon). Італійці переробили цю назву в Чембало (Cembalo) чи Чимбальдо (Cimbaldo), а сучасні греки в Ямболі (Iamboli). За генуезького панування, в ХІV ст. це було квітуче місто, де перебував осідок католицького архієпископа. В 1433 р. воно було відвойоване у генуезців Олексієм, володарем Феодоро, але ті відбили його вже в наступному році. Турки захопили його в 1475 р. Тут була обладнана суднобудівна верф. Назва Балаклава чи Балуклава означає «рибна заводь» або «риб’ячий розплідник».

Я переходжу до рівнинної частини краю.

Діп-Таркан (Dip-Tarkan) чи Тарханський Кут (Tarkanskoї-Kout) – це назва великого трохи підвищеного мису, який знаходиться в найзахіднішій частині Криму. Його крайня точка носить назву Ескі-Форос (Eski-Foros), «старий маяк», а також Кокіно-Фанар (Kokino-Fanar). Греки називали його Тамірак (Tamirak), так само як і затоку, яка пролягла між Кримом і

Р. 111. – землею східних ногайців. Згодом її називали Некропіла (Nécropyla). У турків вона зветься Олу-Денгізі (Olou-Denghisi), «мертве море», чи Акмесджид-Лімані (Akmesdgjid-Limani), а в італійців – Негропіла (Négropila) та Гольфоді-Негрополі (Golfodi-Negropoli). Вона є настільки мілкою, що тільки плоскодонні кораблі та барки є єдиними суднами, що можуть досягати більшості її місць.

Акмесджид [447] (Akmesdjgid) – маленьке містечко на Мертвому морі з не дуже надійною бухтою. Здається, саме це місце в античності називалося Калос-Лімен (Calos-Limen).

Керченський півострів.

Стародавні мешканці цього півострова вирили одразу після свого приходу між горами й Азовським морем, поряд з Арабатом (Arabat), славнозвісний рів, який повинен був їх захищати від скіфів (названих мсьє Тунманном Skythes). Асандр укріпив цю лінію потужним муром, щоб зупинити просування аланів. Саме в цьому місці готи-трапезити так довго оборонялися проти угрів.

Керч (Kerch) або Кіерч (Kierch). Дивіться стор. 458. Це місто на вершині уривчастої гори, яке розкинулося на південний схід і на північний захід, й оточене високими мурами та захищене з південного сходу фортом, посиленим сімома вежами на своїх крайніх точках. Є також гребля чи кам’яний насип між портом і замком. Майже всі будинку тут з каменю, мають один поверх та вкриті пласким дахом. Рейд чудовий і може стати прихистком для 200 кораблів. Мілетці збудували це місто в середині VІ ст. перед Різдвом Христовим. Спочатку воно було вільним, але в 420 р. до Р. Х. потрапило під владу Археанактидів. В часи Демосфена воно було великим і пишним й займалося жвавою торгівлею. Саме в його мурах загинув Мітридат у 63 р. до н. е. Воно було резиденцією царів цієї країни аж до кінця ІV ст.

Р. 112. – Херсонесити захопили його в 275 р. Угри здобували його в 465 та 528 рр. Проте візантійські імператори не втрачали його надовго. Воно стало жертвою турків в 576 р. Після 679 р. місто перебувало під верховенством хозарів, які мали тут свого намісника, хоча й продовжувало підтримувати зв’язок з Візантійською імперією. В добу Нікейського собору воно мало єпископа. В той же час тут перебувала резиденція й готського єпископа. В 840 р. тут було утворено архієпископство, а в ХІІІ ст. – митрополію. В 1333 р. воно отримало латинського архієпископа, діоцезія якого сягнула аж до Грузії. Тоді воно перебувало під владою аланського чи черкеського володаря на ім’я Міллен. Втрачаючи вже своє значення, воно все більше й більше занепадало. Вінсент де Бове [448] не згадує про нього до 1237 р. А Абульфіда під 1344-м роком називає його таким же іменем, яке воно носить сьогодні. Однак генуезці, які мали тут свого консула, називали це місто Восперо (Vospero), Воспро (Vospro) й Аспромонте (Aspromonte).

Зеніске [449] (Zéniské) – це татарська назва цієї земляної коси, яка простяглася від Арабата на північний захід і має довжину 9,5 географічних миль (хоча вона мала подекуди тільки чверть милі ширини між Азовським морем і Гнилим Морем). Вона відділена на півночі від землі східних ногайців Зениською протокою, яка є дуже вузькою. Майже всюди ця коса гладка та відкрита; не маючи лісистості, вона зрідка горбиться дюнами чи піщаними холмами, з якими сперечаються хіба що маленькі озерця, що майже всі наповнені солоною водою. Хан тримав тут табуни своїх коней. Греки називали її Зенонос-Херсонесос (Zenonos-Kersonnesos), росяни звуть її Єничі (Iénitchi). Автор «Повідомлення про подорож Ї. І. В.» говорить, що вона має 90 верст довжини при змінному розмірі ширини. Основа грунту тут пісок, змішаний з черепашками, й, за виключенням кількох пагорбів, її поверхня

Р. 113. – доволі гладка. З цих озер видобувають сіль. Вода, яку дістають з місцевих колодязів, дуже гірка. Влітку тут нездоровий клімат через гнилісні випаровування, які походять від Сиваша.

Поблизу озера Тузла (Touzla) знаходиться край землі Хаджилар (Hadgjilar) або Гаджалар (Ghadjalar), яка має добрий рейд. Місто Кіммерікон (Kimmérikon) було розташоване саме в цій точці, перед якою знаходяться два гористих острови, які називаються Єлкенг-Кайлари (Ielkeng-Kaїlari), «острови мореплавців».

Казантип (Kasan-Dip) – це містечко, яке дало своє ім’я земляній косі в Азовському морі.

Гниле чи Смердюче море – це тільки відлив Азовського моря. Воно розлилося від Зениської протоки, сягаючи на півдні Арабату, а на півночі – Перекопу й маючи в довжину 27 миль, а його ширина вар’юється від чверті милі до двох миль. Греки називали його Буке (Buke) та Сапра-Лімне (Sapra-Limne). Ця остання назва відповідає татарському Чурук-Денгліс (Tchourouk-Denglis) та російському Гнілоє морє (Giloémoré) чи Сиваш. Цю затоку можна перейти вбрід у багатьох місцях. Влітку – це просто болото, яке поширює свій сморід і міазми дуже шкідливі для здоров’я.

Я переходжу до фізичного опису Катеринославського намісництва.

Про степи Катеринославського намісництва

Р. 113. – Новоросія майже скрізь пустельна. Це величезний степ, що тягнеться аж до Польщі, грунт якого чудовий, однак повністю позбавлений лісів, а також доволі часто бракує води. На шляху від Кременчука до Херсона зустрінеш і побачиш хіба що два десятки нещасних хутірців, розташованих по ярах, позбавлених жодного дерева («Журнал мандрівника»)…

Р. 114. – В багатьох місцях відкрили кургани чи земляні пагорби, які є місцями поховання давніх мешканців. Багато з них прикрашено статуями з обпеченої глини [450], деякі з них досить добре збереглися. Більша їх частина розбита.

Р.115. – Ці могили перекопують, щоб знайти цікавинки або ж дорогоцінні речі. Часто знаходять золоті та срібні монети, що мають арабський або грецький вигляд.

Примітки

427. Сучасна назва Кам’янка-Дніпровська.

428. Сучасна назва Старий Крим.

429. Теперішня Керч.

430. Нині Цюрупинськ.

431. Вочевидь, йдеться про середньовічного арабського географа, картографа й мандрівника, якого звали Абу Абдаллах Мухаммад ібн Абдаллах ібн Ідріс аш-Шеріф ал-Ідрісі ал-Хаммуді ал-Хасані або просто Ідрісі (1100-1165), якого автори ХVІІ-ХVІІІ ст. помилково вважали нубійцем за походженням. Саме тому латинський переклад його праці, надрукований у 1619 р., носив назву «Geographia Nubiensis» («Географія нубійська»).

432. Нині село Любимівка Каховського району Херсонської області.

433. Гвідо (Гвідон) Равеннський італійський середньовічний географ, автор відомої «Географії». З приводу часу його життя точаться дискусії. Найбільш ранній із списків його «Географії» датується початком ХІІІ ст.

434. Йоганн-Еріх Тунманн (1746-1778), шведський історик, автор «Опису Криму».

435. Йдеться про опис подорожі Катерини ІІ в 1787 р.

436. Мартин Броневський (сер. ХVІ ст. – поч. 1590-х рр.), придворний польського короля Стефана Баторія, в 1578-1579 рр. був послом Речі Посполитої в Криму, автор латиномовного «Опису Татарії».

437. Мається на увазі Сюйренська фортеця.

438. Франсуа де Тотт (1733-1793), французький дипломат, барон, угорець за походженням. Народився у Франції і більшу частину життя перебував на дипломатичній службі цієї держави. Добре володіючи турецькою мовою, в 1757-1763 рр. працював у французькому посольстві в Константинополі. Згодом був призначений консулом у Кримському ханстві, де опанував татарську мову та мав досить дружні взаємини з Кирим-Гіреєм. Під час російсько-турецької війни де Тотт виявив не тільки дипломатичні вміння, але й гарні військові здібності. Зокерма, під його керівництвом було посилено укріплення обабіч Дарданелл, щоб не дозволити флоту Олексія Орлова дістатися турецької столиці. Військові поради де Тотта було враховано при посиленні фортифікації Очакова. Свою діяльність барон пізніше досить докладно висвітлив у мемуарах. Спогади де Тотта є цінним джерелом з вітчизняної історії часів війни 1768-1774 рр. Автор залишив багато цікавих повідомлень про своє перебування в Хотині, Очакові, Балті, Перекопі, Бахчисараї, Гезлеві-Євпаторії та інших містах сучасної України. Значний інтерес представляють його свідчення про участь у поході Кирим-Гірея на Україну взимку 1768-1769 рр., спрямованому передусім на землі так званої Нової Сербії.

439. Абу-ль-Фіда або Ісмаїл ібн Алі (1273-1331) арабський історик і географ. Склав компілятивний твір «Скорочена історія роду людського» («Мухтасар фі таріх аль-башар»), де виклав всесвітню історію до 1329 р., а також написав географічний трактат «Впорядкування країн» («Таквім аль-бульдан»), вперше частково опублікований в Лондоні у 1650 р., що являє собою космографію і вміщує таблиці з координатами місцевості.

440. Мається на увазі Сююрташ, сучасне село Білокам’яне Бахчисарайського району.

441. Тобто Карасубазар, нинішній Білогірськ.

442. У перекладі українською «Чорний Замок».

443. Ніколаус-Ернст (Міклош-Ерно) Клееман (1736-1801), австрійський дипломат і історик.

444. Тобто Біюк-Ламбат, сучасний Малий Маяк поблизу Алушти.

445. Сучасний Партеніт поряд з Алуштою.

446. Йдеться про Гурзуф.

447. Тобто Акмечит, сучасне Чорноморське.

448. Вінсент із Бове (1190-1264), чернець-домініканець, богослов, педагог. Наприкінці 1240-х рр. був прийнятий до двору французького короля Людовіка ІХ Святого в якості бібліотекаря та капелана. Головною його працею є найкраща в середньовіччі енциклопедична праця «Speculum majus» («Велике дзеркало»), що давала відомості з теології, філософії, історії та природознавства. Цей твір було перекладено різними мовами й він мав великий авторитет впродовж кількох століть.

449. Йдеться про сучасний Генічеськ.

450. Йдеться про кам’яних баб.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 413 – 425.