1. Ранні роки турчиків у Польському королівстві та Речі Посполитій (від початку до середини XVI ст.)

Пилипенко Володимир

Із кінця XV – початку XVI ст. як окремий напрямок політичної та оказіональної літератури турчики починають посідати чільне місце в суспільно-політичній думці спочатку Польського королівства, а починаючи з 1569 р., і Речі Посполитої. На причинах такого швидкого зростання популярності «турецької» теми я вже зупинявся раніше, тому розглянемо твори, що заклали фундамент антитурецької літератури в Польщі. До цього огляду потраплять твори різних авторів. Деякі з них є власне польськими авторами, інші – не були написані в межах Польщі, але мали значний вплив на формування польських турчиків і саме тому вони заслуговують на увагу.

Даніель Хопфер (1470-1536).
Кінний портрет султана Сулеймана Пишного (І пол. XVI ст.).

Почати огляд, на мою думку, варто із творчого доробку натуралізованого в Польщі італійця, людини, що належала до грона гуманістів загальноєвропейського масштабу, Філіппо Буанакорссі, більш відомого як Філіп Каллімах (1437-1497) [52]. Каллімах як гуманіст широких поглядів не міг оминути таку актуальну як для його старої, так і нової батьківщини тему, як турецька загроза. Тим паче, що наприкінці XV ст. випало кілька чудових нагод.

Одним із найвідоміших творів, або, принаймні, таким, що набув загальноєвропейського поширення, була промова до Папи Інокентія VIII «Ad Innocentium VIII De Bello Turcis Inferendo Oratio», яку Каллімах виголосив у Ватикані 25 березня 1490 р. Той факт, що автором промови є людина, вихована в Італії, яка засвоїла характерні елементи італійської інтелектуальної культури другої половини XV ст., робить твір специфічною пам’яткою польської політичної думки свого часу. Звісно, про те, що промова відображає польську політичну думку та культуру, можна говорити досить умовно. Але й припустити, що вона могла бути виголошеною (якщо була виголошена [53]) без попереднього схвалення найвищих урядників Корони Польської, було б наївно.

Сама промова має чітко виражену пропагандистську мету – продемонструвати значення Польщі для спільної боротьби проти турків. Навіть більше – довести неможливість і безперспективність будь-якої боротьби проти турків без Польщі. Як і в усіх агітаційних текстах, у промові Каллімаха багато топосів, емоцій, але є й слушні, тверезі думки. Почнемо із загальних місць тексту. Однією з ідей, ретранслятором якої був Каллімах та багато інших авторів з усієї Європи, була думка, що турки не отримали жодних перемог силою власної зброї або завдяки мужності та вмінням власного війська, лише завдяки слабкості та роз’єднаності християнського світу:

«не хотів би тут говорити про те, що нічого не досягнули ані власною зброєю, ані власними силами і, що завдячують зраді, …жодну із перемог не отримали завдяки властиво силі, …своїм впливом не завдячують ані зброї, ані військовому мистецтву, ані багатству, ані великим масам людей, лише думці християн, що спричинена безпідставним страхом, що мають [турки – П.В.] якусь силу» [54].

Продовженням попередньої думки Каллімаха є твердження, що уявлення про силу і потужність турків є значно перебільшені. Автор намагається переконати своїх слухачів і головного з них – Папу Римського, що турки не мають ні великого, багаточисельного і потужного війська, ні значних фінансових можливостей, ні демографічного потенціалу для довготривалої війни з християнами, а «справжня потуга турків не відповідає тому, що про неї говорять» [55]. У своїй промові Каллімах детально описує слабкість турків, недосконалість їх зброї та військової організації.

Наслідком такого опису турецької потуги є переконання Каллімаха у неможливості змусити всіх християн об’єднатися проти турків:

«складна, навіть неможлива справа, щоб прагнення та сили всіх привести до якоїсь спільної акції, яка має на меті збереження релігії» [56].

Щоправда наприкінці промови автор трохи змістив акценти:

«…більш слушним є погляд тих людей, які вважають, що немає потреби виступати всіма величезними силами проти турків і варто думати не про кількість, а про те, як керувати всією справою, щоб привести до битви достатню для перемоги кількість війська» [57].

Ідея неможливості об’єднання всіх християн проти турків червоною ниткою проходить через весь текст. Зворотною стороною цієї ідеї є питання: хто ж воюватиме проти турків? І Каллімах дає відповідь: норвежці, британці, данці, іспанці, французи, німці та, звісно, поляки. При цьому саме полякам автор приписує провідну роль. Передумовою такої думки є виняткове географічне положення Польської Корони: лише вона має досить широкий сухопутний кордон з турками та зручні шляхи сполучення з цим кордоном.

Оцінюючи текст Каллімаха «Ad Innocentium VIII De Bello Turcis Inferendo Oratio», слід зазначити, що в ньому немає нічого нового чи оригінального про турків. На мій погляд, Каллімах озвучив значно цікавіші думки про татар, ніж турків, але до них повернемося пізніше. Причина «неоригінальності» промови криється в меті її написання і проголошення – не сповістити Папі Римському нову інформації про турків, а лише спробувати заохотити його до створення чергової антитурецької ліги. Тому промова була більше агітаційною, ніж аналітичною.

Одним із важливих, на мою думку, текстів, які із середини XVI ст. зазнали активного поширення Польщею, був трактат «Хроніка про турецькі справи Костянтина, сина Михайла Костянтиновича з Островіци, який був забраний турками з-поміж яничар» більш відомого за назвою, яку йому дав перший видавець – «Записки яничара». Час написання «Записок», як і промови Каллімаха, виходить за хронологічні межі дослідження, але, на моє переконання, на цей твір обов’язково слід звернути увагу, оглядаючи польську антитурецьку літературу середини XVI – середини XVII ст. І причин цьому кілька. По-перше, «Записки яничара», на думку більшості дослідників цього тексту, були написані на території Польсько-Литовської держави в період із 1497 до 1501 рр. і відразу ж набули широкої популярності в середовищі державної еліти. Свідченням популярності «Записок» у Польщі є той факт, що 3 з 12 виявлених списків цього тексту – польські рукописи XVI ст. У рукописному вигляді «Записки» були поширені й чеськими землями. Незважаючи на таку популярність, уперше «Записки яничара» були видані в Літомишлі 1565 р. Другим аргументом на пояснення актуальності «Записок» і в середині XVII ст. є те, що цей твір сучасники відразу почали сприймати, як «програмау-меморандум боротьби з турецькою небезпекою», адже завжди у списках «Записки» були об’єднані з іншими текстами антитурецького змісту [58].

Отже, дослідники сходяться на думці, що головною метою написання «Записок» є заклик до боротьби з турецькою небезпекою. Для протидії Османській імперії Костянтин з Островиці дає ряд корисних порад: указує найкращу, на його думку, структуру війська, пояснює тактику турецької армії, географію Туреччини тощо. Цінність цих порад у тому, що вони походять «із середини» від безпосереднього учасника військових кампаній Порти, а не з уст відстороненого спостерігача.

Георг Кресс. Гравюра з газети
«Новини з Праги про турецьку атаку» (1591).

Крізь весь твір проходять дві головні ідеї. Перша – причиною поразок християн у війнах із Османською імперією є їх роз’єднаність та ворожнеча між собою; друга – турки досягали своїх перемог не завдяки військовій перевазі (при цьому автор визнає, що султан має дуже велике військо), а завдяки хитрості та недотриманню укладених ними мирних угод. Докладніше зупинимося на аргументах автора.

На думку Костянтина з Островиці, перший розкол у християнстві настав, коли був обраний перший Папа Римський. У час Костянтина з Островіці в межах християнства виникають нові єресі, які значно послаблюють релігію. Автор пише, що Папа Римський та імператор Священної Римської імперії організовують лише бенкети і нічого не роблять, аби протидіяти туркам [59]. Постійним прикладом негативних наслідків воєн між християнами є угорський король. На сторінках «Записок» автор кілька разів звинувачує його, що замість війни з поганами, він витрачає гроші на війни з християнами, але якби він хоча б половину витрачених на війни з християнами коштів витратив на протидію туркам, то прославився б на Сході і Заході, а вороги тремтіли б лише від згадки про нього [60].

Іншим сюжетом, який експліцитно присутній у тексті, є невірність турків своєму слову. Так, автор не лише наводить багато прикладів того, що турки спочатку вкладали мир, а потім самі ж і порушували та фіксує ці епізоди в назвах окремих глав «Записок». Наприклад, «Як Мехмед за допомогою перемир’я обманув Димитрія, деспота Морійського або Ахейського». Автор невпинно підводить читачів до думки, що не можна вірити жодному мирному договору з Портою і слід завжди бути готовим, що султан використає перемир’я, аби відволікти увагу християнських монархів і несподівано напасти на них.

Що ж пропонує Костянтин з Островиці? Головною порадою «яничара» є об’єднання християн для спільної боротьби з поганами. На його думку, перевага в цій боротьбі буде на боці християн, адже турки хоробрі та успішні у своїх війнах не завдяки умінням та відвазі, а лише через християнську роз’єднаність. Автор стверджує: сам чув від турків у Константинополі, що вони бояться, аби християни не вторглися до Османської імперії, бо тоді вони отримають підтримку всіх підкорених християн Туреччини. У «Записках» письменник дає кілька тактичних порад із власного досвіду, адже він сам служив у турецькому війську. Він звертає увагу, що турецька піхота не може довго перебувати на полі бою, адже не готова до цього. Костянтин радить злякати верблюдів під час бою, що дозволить легше перемогти яничар, без яких султан взагалі не буде продовжувати війну, тощо [61].

Окрему главу автор присвятив організації походу проти турків. У ролі християнського лідера, який би зміг очолити війну проти мусульман, автор бачить лише одного кандидата – польського короля Яна І Ольбрахта. Щоправда, за спостереженнями дослідника «Записок яничара» А. Рогова, перевагу Яна Ольбрахта над іншими кандидатами автор не підтверджує жодними конкретними доказами. Єдиною антитурецькою акцією Ольбрахта, яка мала на меті посилити вплив Польщі в Молдавії, а не воювати з Константинополем, був буковинський похід польського короля 1497 р., який Костянтин зобразив, як подію виняткового значення і помсту за християнську кров [62].

Таким чином, у «Записках яничара» були озвучені тези, що набули широкої популярності в польській антитурецькій літературі XVI – XVIІ ст., а саме: упевненість, що всі перемоги турки отримали лиише через війни християн між собою; застереження, що в жодному разі не можна вірити мирним угодам із султаном; заклик до християн про об’єднання заради знищення Османської імперії; на роль головнокомандувача об’єднаним військом може претендувати лише польський король [63].

У першій половині XVI ст. у середовищі антитурецьки налаштованих мислителів, політиків та письменників виник новий «герой», образ якого використовували, як символ безкомпромісної боротьби із потужним і жорстоким ворогом. Цим героєм був Георгій Кастріот Скандербег (Georgia Kastriot Skenderbeg) – лідер албанського антитурецького повстання 1450-1470-х рр. У Польщі набула поширення його біографія, яку написав і видав між 1508 і 1510 рр. його молодший сучасник Мартин Бартелій. У польському перекладі Ципріана Базиліки (Cyprian Bazylik) книга вийшла 1567 р. під назвою «Historia о Żywocie і zacnych sprawach Jerzego Kastriota, którego pospolicie Scanderbegem zową…», але до того часу оригінал уже був кілька разів перевиданий і перекладений різними європейськими мовами.

Далі Мартин Бєльський (Marcin Bielski) використав біографію Скандербега та похідну від неї південнослов’янську «Повість про Скандербега-Черноєвича» у роботі над своєю «Хронікою» та видав польський переклад біографії Скандербега під назвою «O Skanderbegu Macedonie albańskim książęciu» [64]. Цей текст можна було сприймати як агітаційний антитурецький трактат. Але, на відміну від багатьох інших творів такого гатунку, повість М. Бєльського не мала прямих закликів до читачів. Автор обмежився лише переказом історії Скандербега. Що ж виказує позицію автора? На мою думку, це об’єднання позиції оповідача (Бєльського) та повстанців македонців. Автор постійно вживає займенники «ми» та «наші», коли говорить про албанців. Без сумніву, для поляка «свого» з албанця робило християнство та протистояння турецькій експансії.

Портрет Скандербега із книги Мартина Бєльського
«O Skanderbegu macedonie albańskim książęciu».

Знаковою постаттю для становлення антитурецького дискурсу польської суспільно-політичної думки був відомий мислитель Станіслав Оріховський-Роксолан. Він народився 1513 р. біля Перемишля в католицько-православній родині. На бажання батька поїхав на навчання до Італії та Німеччини, де завжди підкреслював своє українське (руське) походження. Після повернення додому вступив у сан каноніка. Але прославився як філософ та ідеолог і захисник шляхетських прав та вольностей. За свої релігійні та політичні огляди був викликаний до церковного суду, але шляхта стала на захист філософа. До сфери інтересів Роксолана належали питання політичного устрою держави, філософії природного права, релігійна полеміка (будучи католиком, ставав на захист православ’я).

До поглядів Роксолана я звернуся трохи пізніше, зараз же зупинимося на найзагальніших рисах його антитурецьких творів. Турецькій темі Ст. Оріховський присвятив кілька творів, найвідоміші з яких дві промови «Про турецьку загрозу» та «Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу». Можна стверджувати, що Ст. Оріховський був одним із засновників антитурецького напрямку в польській літературі XVI – XVII ст. Ідеї та проекти, що були озвучені Оріховським у творах, були розвинуті у творчості багатьох політичних письменників та публіцистів другої половини XVI – першої половини XVII ст.

Прикладом такого проекту може бути пропозиція поділити всі воєводства на групи і почергово відправляти їх охороняти прикордоння. У цьому випадку Оріховський реанімував пропозиції короля Сигізмунда Старого на сейм 1512 р. Король пропонував, щоб на кордоні щороку служила п’ята частина шляхти. Ті, хто з різних причин не міг служити, повинні були сплачувати спеціальний податок. За підрахунками польського історика К. Гурського, такий план мав забезпечити до тридцяти тисяч ополчення [65]. Слід зазначити, що основою обороноздатності Оріховський вважав міста, фактично фортеці, і як приклад наводив Німеччину. Згодом ідея побудови фортець на кордоні відобразилася й у pacta conventa, і в політичній публіцистиці. Як і Роксолан, багато письменників кінця XVI – початку XVII ст. описували Україну як школу лицарства для шляхетської молоді. Я не можу стверджувати однозначно, що всі ці сюжети були «інтелектуальною власністю» Ст. Оріховського, але безсумнівно, вони були ним популяризовані.

До обговорення турецької проблеми долучалися не лише публіцисти, які не мали мілітарного досвіду, а й фахові військові. Одним із таких експертів був знаний і шанований майстер військової справи гетьман Ян Тарновський (Jan Tarnowski). Його «Consilium rationis bellicae» [66] (1558 р.) користувався великою популярністю в читацької аудиторії.

За спостереженням дослідника польської військової думки К. Олєйніка, рисою, що відрізняє трактат гетьмана від багатьох інших творів, присвячених військовій тематиці, є зосередження уваги Я. Тарновського винятково на оборонній війні [67]. З огляду на поставлену автором мету трактату – описати найкращий спосіб оборони держави – були запропоновані такі засоби: зробити південно-східні кордони держави безпечними; зміцнити обороноздатність Кракова, на той час столиці держави; створити постійну армію з добрим вишколом; війську перейняти спеціальну тактику боротьби з турками і татарами. Особливу увагу гетьман звертав на обороноздатність столиці, бо вважав, що народ, утративши столицю, автоматично втратить незалежність. Аргументом у цьому випадку було завоювання турками Константинополя [68].

Маючи на практиці справу з турецькою, і особливо татарською загрозою, Я. Тарновський розумів, що посполите рушення, яке теоретично повинно було захищати державу у випадках потреби, нічого не зможе протиставити більш швидким татарам. Окрім низьких бойових характеристик шляхетського ополчення, існували проблеми з його скликанням та керуванням. Саме такі аргументи підштовхували досвідченого військового до підтримки ідеї постійного найманого (затяжного) війська, яке він планував розмістити на польсько-татарському прикордонні. Але оборона держави лягала, згідно з міркуваннями гетьмана, не лише на плечі затяжного війська. Король із власних коштів повинен був утримувати частини кінноти для оборони кордону. Іншою умовою убезпечення кордону Я. Тарновський вважав зміцнення прикордонних міст та фортець, ремонт фортифікаційних споруд, доставку потрібної кількості артилерії, фуражу та осадження військовими залогами. Прикметно, що гетьман не залишив ці пропозиції лише на папері – він сам заснував ряд міст на прикордонні [69].

Окрім порад, як убезпечити кордон, значну частину твору гетьман присвятив конкретним тактичним рекомендаціям: як повинно бути підготовлено військо, хто має командувати армією, як форсувати ріки, як закладати обози тощо. Але найважливішою і найціннішою ідеєю Я. Тарновського сучасні історики військової думки вважають ідею формування постійного затяжного війська [70].

Нагадування шляхті про її обов’язок боронити державу поширювалися не лише у формі грунтовних трактатів, а й віршовано. Відповідно до тогочасних уявлень про літературу, те, що написане віршем, написане з більшим натхненням, ніж текст прозовий. Тому віршовані твори складають значну частину антитурецької літератури. Хронологічно першою антитурецькою уособленою скаргою є твір Валентія Ецка (Walenty Eck) «Ad Sigismundum invictissimun Regem Poloniae… Threni neglectae Religionis» (1518 р.). Загроза Польщі обговорювалася не лише в тексті вірша. Так, на гравюрі титульної сторінки представлена уособлена Релігія (християнство), яку з усіх сторін атакують вороги у вигляді воїнів. Одним з них є турок, який тягне Релігію за волосся і прагне вдарити в голову [71].

Зазначу, що в польській політичній літературі антитурецького спрямування ця титульна сторінка – чи не перше персоніфіковане зображення ворога-турка в XVI ст. З часом такі зображення з’являтимуться частіше.

Довгу кар’єру поетичні політичні нагадування розпочали «з подачі» відомого польського дипломата Яна Дантишка (Jan Dantyszek). 1530 р. він написав твір до Папи Климента VII та цісаря Карла V. На думку автора, саме ці два адресати правлять світом, але вони перебувають між собою у ворожнечі, тому Я. Дантишек закликав їх об’єднатися для спільної боротьби з турками. Дипломат писав, що затягування в цій важливій справі дуже шкідливе для всієї християнської Європи. Я. Дантишек нагадував, що Ягеллони гинули в боях з османами. Одночасно автор розумів, що організація антитурецької війни потребує довготривалого підготування, тому намагався довести своїм адресатам, що польський король повинен підтримувати мирні стосунки із султаном до того часу, щоб не занапастити державу у війні [72].

Одним із продовжувачів традицій написання поетичних творів алегоричного та сатиричного змісту про актуальні політичні проблеми Польської Корони був відомий історик і письменник Мартин Бєльський. У своїй сатирі «Sen majowy» (1586 р.) він, скориставшись популярним середньовічним жанром видіння, розповів читачеві сон пустельника, у якому той бачив підготування двох військ звірів до битви. Поет уподібнив турків до вовка, татар назвав божим бичем, а цісаря – орлом. У війську імператора Священної Римської імперії були іспанці – круки, які повинні виклювати очі туркам, німецькі князі – грифи, які поперевертають військові табори ворогові, лев – Венеція, страус – Папа Римський та пелікан – уособлення Ісуса. Узагальнення та аналіз зовнішньополітичної ситуації в європейсько-турецькому протистоянні М. Бєльський уклав в уста персоніфікованих Угорщини, Польщі та Валахії. Звісно ж, першою з-поміж усіх персоніфікацій була Польща:

«Першою чесна пані говорила

І обличчя у неї було трохи засмучене».

Аналізуючи геополітичну ситуацію, М. Бєльський пише, що всі європейські держави захищені Польщею і Угорщиною: «За нами як за муром всі добрий спокій мають» [73]. Одночасно поет закликає до спільної боротьби з турками, щоб вигнати їх «із Європи в Кавказькі гори». Чи не найбільше письменник критикує німців, які воюють між собою:

«Воліють панове німці воювати між собою,

Ніж з нами разом йти на поганців» [74].

Автор висловлює назадоволення діями Польщі, яка не підтримала Валахію в боротьбі проти турків. Але одночасно М. Бєльський знаходить виправдання для Польщі, що перебуває під найбільшою загрозою від ворога та не має великого війська й замків для надійної оборони. Таке пояснення причин польської пасивності досить рідкісне, і, хоча й траплятиметься пізніше в кількох текстах, усе одно звучатиме дисонансом в антитурецькому дискурсі польської літератури. Бєльський закінчує сатиру звичним закликом персоніфікованої Польщі до своїх синів захистити її від татар і турків. Підтвердженням закликів до війни і доповненням самого тексту мала слугувати титульна сторінка оригінального видання, до аналізу котрої я повернуся трохи згодом.

Головною метою іншого твору М. Бєльського «Sprawa rycerska» (1569 р.) [75], як зазначав сам автор, було застерегти польський народ від занепаду лицарського духу. Тому він показав, як створені армії різних держав, як вони воюють, заохочував сучасників до більшого ентузіазму у справі відродження бойового духу. З огляду на поставлену проблематику найбільший інтерес для мене представляють розділи присвячені Туреччині. Звернення автора до описів удалих битв османського війська, на мою думку, мало виконувати подвійну функцію. З одною боку, це свідчить про підвищений інтерес у державі до свого південного сусіда, а, з іншого, – ці описи повинні були стимулювати урядовців до більш ретельного погляду на небезпечного сусіда і зміцнення системи оборони держави.

Цікавою пам’яткою суспільно-політичної та військової думки є трактат Станіслава Сарніцького (Stanisław Sarnicki) «Księgi hetmańskie». Він був написаний у 1575-1577 рр. у часи перших безкоролівств і не був надрукований за життя автора, тому трактатом не могли активно користуватися сучасники. Але ідеї, викладені гетьманом на сторінках твору, засвідчують безпосередній фаховий інтерес автора до питань, пов’язаних із безпекою південно-східного кордону держави та рівень обізнаності суспільства з цими проблемами [76].

Ст. Сарніцький констатував незадовільний стан обороноздатності держави загалом та східних кордонів зокрема. Причиною такого стану речей, на думку автора, є посполите рушення як спосіб оборони Речі Посполитої. Сам автор був послідовним противником рушення і критикував його з кількох позицій. По-перше, уважав його не придатним до боротьби з татарами й оборони кордону через свою повільність. По-друге, критикував бойові якості посполитого рушення, які не відповідають вимогам, що стояли перед польським військом. Альтернативою рушенню Сарніцький вважав постійне затяжне військо. Відмовившись від використання рушення, Сарніцький все ж таки хотів використати шляхту для оборони держави, тому виступив з пропозицією сталої військової повинності шляхти, а не її участі у неефективному рушенні.

Гравюра з німецької газети початку XVI ст.
із зображенням битви між ландскнехтами і турками.

Ст. Сарніцький був прихильником фахової підготовки майбутніх жовнірів. У цьому простежується спільність його поглядів з проектами А. Моджевського.

Окрім підготовки до війни у середині держави, автор пропонував наносити превентивні удари по поселеннямх татарів і турків для знищення живності. Для надійнішого захисту кордону Ст. Сарніцький уважав за доцільне утримувати стале затяжне військо на небезпечній прикордонній території та посилити його спеціально створеними загонами із селян, що там мешкають. Сарніцький підтримував ідею використання реєстрових козаків у боротьбі проти татар і закликав до збільшення козацьких полків. Автор був прихильником побудови мережі замків і маленьких оборонних пунктів у межиріччі Дніпра і Дністра. Одним із місць для фортеці він пропонував обрати Бар [77].

Іншим твором, написаним Ст. Сарніцьким на тему турецької загрози, є «De bello Turcico deliberatio», уміщений у більшому трактаті «Oratio pro lege electionis ad regiam, amplissimum senatum et ordines regni. Cui addita est in fine deliberatio de bello Turcico» (1575 р.). Цей трактат помітно «випадає» із загального тону антитурецької публіцистики та дискусії часів безкоролів’я. Автор намагався переконати читача, що турки не порушують укладених угод, а їх володарі дотримуються даного слова. Сарніцький виступив із думкою, що найкращим варіантом для Польщі буде дотримання миру у взаємовідносинах із Портою. Прикладом того, що може статися за недотримання угод з турками, Сарніцький називав битву під Варною 1444 р. У свою чергу, недотримання угод християнськими володарями є найкращим стимулом для участі у війні мусульман. На думку автора, Османська імперія не становить небезпеки для Корони, адже султану й без того важко утримувати під контролем величезні завойовані території [78].

Таке ставлення до турецько-татарської небезпеки є винятком. Більшість авторів, широко використовуючи у своїй творчості антитурецькі сюжети, закликали до активної протидії Османській імперії. Так, цікавий опис татарського нападу залишив Б. Папроцький. Вірш був виданий 1575 р. у Кракові і мав титул «Historya żałosna о prętkośći у okrutnośći tatarskiey…». За оцінкою Д. Вирського, цей вірш «у вітчизняній історіографії може претендувати на статус класичного опису вдалого татарського набігу на українські землі» [79]. Загалом, вірш складає враження більше військової реляції, ніж художнього твору. Таке враження посилюють точні описи військових загонів магнатів і шляхти, які приєдналися до гетьмана, детальний виклад маневрів, здійснених татарами і польським військом, що переслідувало нападників. При цьому твір не позбавлений ряду характерних рис антитурецької літератури. Зокрема, автор відразу ж закликає польську шляхту брати приклад із християнських володарів, які вели успішні війни проти Османської імперії, – Скандербега (Георга Кастріоті) та молдавського господаря Івоні (Іона III Лютого), виславляє шляхту, яка відгукнулася на заклик гетьмана про допомогу. Для Б. Папроцького вони – «мужні пани, Гектори Руські».

Як і його попередники, Б. Папроцький закликає не вірити мирним угодам із султаном:

«Як би нас пожерти може тим примиренням зрадним,

Не вірте йому, на Бога, його листам жодним».

Бо наміри султана давно відомі:

«…він пограбував хитро оних Зацних панів

Греків, Угорців і Сербів, а потім Албанців

І нас позбавив Волохів, і на Поділля цілить» [80].

На час створення «Історії жалосної» вже класичними стали описи України як землі загального достатку, джерела польського багатства. Тому Б. Папроцький зображує

«ону Землю Руську на все багату,

Волами, кіньми і збіжжям знамениту» [81],

яку обов’язково потрібно захищати. Наприкінці XVI ст. починав набирати поширення образ польського передмур’я християнства. Але у своєму творі Б. Папроцький зобразив Україну як мур Польщі:

«Плачуть Руські Країни за своєю дружиною вірною,

з котрих недавно мали мур, як мовлять, певний.

І вже чим оті звались, то сходить нанівець.

Твій то нині Мур Гідна ПОЛЬЩА, але ж дуже слабкий,

Керуй надалі обережніше, давай йому поради» [82].

Описуючи напад татар на українські землі, автор не міг оминути увагою самі татарські грабунки, оскільки, вони були проанонсовані вже в назві. У творі вміщений досить розлогий опис «okrutności tatarskiey у srogego mordowania» (татарської жорстокості та великих убивств). За моїми спостереженнями, цей опис майже без змін переписав під час складання вірша «Bitwy znamienite» М. Пашковський [83], який добре знав «Історію жалосну» і використовував її у перекладі хроніки Гваньїні.

Ганс Вегель Старший. Турецькі звірства (близько 1530 р.).

Середина XVI ст. стала періодом становлення та оформлення польської політичної публіцистики як окремого жанру. Цей процес пов’язаний з іменем Станіслава Оріховського, який першим із польських авторів звернув увагу на небезпеку, яку Османська імперія викликала в Польщі. Цього ж письменника можна вважати засновником «турчиків» як окремого напрямку в польській публіцистиці. Популярність, яку за короткий час здобула антитурецька література в Короні Польській, а потім і в Речі Посполитій, повністю відповідала «духові часу», адже з початку XVI ст. уся Європа опинилася перед загрозою війни з «Босфорським драконом». У польській державі питання безпеки від Порти з новою гостротою постало в часи безкоролівств після смерті останнього Ягеллона та короля Стефана Баторія, що відбилося в літературі того часу.

Примітки

52. Біографія гуманіста та причини, за якими він опинився у Польському королівстві знаходяться поза межами нашого інтересу, тому всіх спрямовую до чисельної літератури з предмету.

53. Tafiłowski P. «Imago Turci». Studium z dziejów komunikacji społecznej w dawnej Polsce 1453-1572. – Lublin, 2013. – S. 152.

54. Kallimach. Philippi Callimachi ad Innocentium VIII de bello Turcis inferendo oratio. – Varsoviae, 1964. – S. 35, 47, 49.

55. Kallimach. Philippi Callimachi ad Innocentium VIII… – S. 53.

56. Kallimach. Philippi Callimachi ad Innocentium VIII… – S. 23.

57. Kallimach. Philippi Callimachi ad Innocentium VIII… – S. 55.

58. Записки яничара, написаны Константином Михайловичем из Островицы. – М., 1978. – C. 35.

59. Записки яничара… – C. 58.

60. Записки яничара… – C. 76-78.

61. Записки яничара… – C. 95, 104.

62. Записки яничара… – C. 19.

63. Стислу характеристику твору див.: Backvis C. Słowianiw w obliczu «lekcji» tureckiej w zarania czasów nowożytnych // Szkice o kulturze staropolskiej. – Warszawa, 1975.– S. 625-650.

64. Bielski M. O Skanderbegu Macedonie albańskim książęciu. – Warszawa, 1961. – 109 s.

65. Лепявко С. Великий кордон Європи як фактор становлення українського козацтва: XVI ст. – Запоріжжя, 2001. – С. 40.

66. Tarnowski J. Consilium rationis bellicae. – Warszawa, 1987. – S. 206.

67. Olejnik K. Rozwój polskiej myśli wojskowej do końca XVII wieku… – S. 62.

68. Sikorski J. Problematyka wałki z Turkami // Studia i Materiały do Historii Wojskowości. – 1984 – T. XXVII. – S. 149.

69. Olejnik K. Rozwój polskiej myśli wojskowej do końca XVII wieku… – S. 63.

70. Wyszczelski L. Koncepcje obrony Kresów Wschodnich w polskiej myśłi wojskowej XVI-XVII wieku. // Rzeczpospolita Obojga Narodów i jej tradycje: studia i szkice – Siedlce, 2004. – S. 87.

71. Herman S. Żywa postać Rzeczypospolitej: studium z literatury staropolskiej XVI i pierwszej połowy XVII wieku. – Zielona Góra, 1985. – S. 144.

72. Herman S. Żywa postać Rzeczypospolitej… – S. 201-203, 210-211.

73. Bielski M. Marcina Bielskiego Satyry. – Kraków, 1889. – S. 16.

74. Bielski M. Marcina Bielskiego Satyry. – Kraków, 1889. – S. 15.

75. Bielski M. Sprawa rycerska // Wójcicki K.W. Archiwum domowe do dziejów literatury krajowej – Wawszawa, 1856. – 330 s.

76. Sikorski J. Księgi hetmańskie Stanisława Sarnickiego na tle piśmiennictwa wojskowego w Polsce XVI wieku // SMHW. – 1966. – T. XII. – S. 3-62.

77. Sikorski J. Księgi hetmańskie Stanisława Sarnickiego na tle piśmiennictwa wojskowego w Polsce XVI wieku // SMHW. – 1966. – T. XII. – S. 92.

78. Sikorski J. Sikorski J. Problematyka wałki z Turkami // SMHW – 1984 – T. XXVII. – S. 151.

79. Вирський Д. С. Околиця Ренесансу: річпосполитська історіографія України (XVI – середина XVII ст.). – К., 2007. – Ч. 1. – 2007. – C. 180.

80. Цитата за Вирський Д. Околиця Ренесансу… – C. 185.

81. Цитата за Вирський Д. Околиця Ренесансу… – C. 186.

82. Цитую за:Вирський Д. Околиця Ренесансу… – C. 218.

83. Paszkowski M. Bitwy znamienite… W roku teraznieyszym 1620 przez Marcina Paszkowskiego spisane. – B. m. dr., 1620.

Подається за виданням: Пилипенко В. Перед лицем ворога. – К.: 2014 р., с. 30 – 47.