Джерела дослідження

Пилипенко Володимир

Постановка дослідницьких завдань зумовила і специфіку джерельної бази дослідження. Згідно з класифікацією історичних джерел, прийнятою у вітчизняній історичній науці, абсолютну більшість використаних у дослідженні джерел можна розділити на дві групи: джерела актові та наративні (описові).

Основним комплексом джерел моєї праці є політична публіцистика та політична поезія середини XVI – середини XVII ст. Ці джерела мають значний інформаційний потенціал, але їх рідко використовують історики для власних досліджень (за винятком творів найбільш відомих авторів). Для мого ж дослідження публіцистика стала основним джерелом. Під збірною назвою політичної публіцистики я об’єдную різні за жанрами твори: скарги, побудки, ламентації, вотуми, антитурецькі пісні, оказіональну поезію. У XVI – XVII ст. поняття публіцистики ще не усталилося в сучасному розумінні. Публіцистикою можна вважати всі твори, написані на актуальні теми політичного життя для публічного прочитання та поширення [48].

У публіцистиці середини XVI – середини XVII ст. мені, насамперед, було цікаво визначити ставлення авторів до питань, пов’язаних із турецько-татарською небезпекою, потребою оборони південно-східних кордонів Речі Посполитої, приєднання Корони до антитурецьких ініціатив Габсбургів або ж окремих персон тощо. Складаючи оцінки тогочасної ситуації різних авторів, порівнюючи їх бачення «турецьких» проблем Кракова/ Варшави, можна проаналізувати ставлення польського суспільства (звісно йдеться про політичну частину суспільства – шляхту) до питання турецької загрози. Ці тексти часто виражали опозиційний погляд до офіційного. У них можна знайти багато критики устрою держави, внутрішньо та зовнішньополітичних проблем.

Робота з публіцистикою має свою специфіку, адже у творах часом звучить дуже суб’єктивна позиція автора чи замовника тексту. Тому до таких текстів не можна ставитися як до «істини в останній інстанції», навіть якщо твір вийшов з-під пера поважного письменника чи державного діяча. Для прикладу можна використати відомий геополітичний проект коронного гетьмана Ст. Конєцпольського 1640-х рр., у якому автор пропонував залишити Північне Причорномор’я зоною політичного впливу Московської держави. Звісно, це була особиста позиція гетьмана. З іншого боку, позиція деяких публіцистів відображала прагнення і сподівання якоїсь (часом переважної) частини шляхти. Прикладом такого твору є «Deliberacia о społku y związku Korony Polskiej z pany chześcijańskimi przeciwko Turkowi» (1595 р.) Гнєзнинського архієпископа Станіслава Карнковського (Stanisław Karnkowski), у якому автор піддав критиці проекти вступу Речі Посполитої до чергової Священної ліги для участі у війні проти Османської імперії.

Окремою групою джерел є оказіональна поезія. Це – вірші, що були написані до якоїсь події: в’їзд до міста короля, повернення війська з війни, скликання чергового сейму тощо. Зазвичай у таких віршах майже немає оригінальних думок, відсутня аналітична оцінка поточної політичної ситуації. Натомість їх цінність для історичного дослідження й полягає в тому, що ця поезія «середня», масова, до неї можна поставитися як до масового джерела, вона повторює зрозумілі для читача XVI – XVII ст. теми та ідеї. А те, що було в давні часи само собою зрозумілим, сучасний історик повинен відшукувати у різних джерелах. У тому числі і в оказіональній поезії. Таким чином виникає дивна ситуація: часом більшу цінність для дослідження мали тексти, написані посередніми авторами. Адже «зірок» літературної ниви було не так багато і вони зазвичай відрізнялися від інших «колег по цеху» значно вищим інтелектуальним рівнем. Часто було так, що думки та ідеї «зірок» не сприймалися суспільством, а літературні «середняки» якраз і виражали ідеї цього суспільства.

Іншою групою використаних у роботі джерел є тексти історичних трактатів середини XVI – середини XVII ст. Здебільшого – це популярні в той час історико-географічні твори. Як і в публіцистиці, у цих текстах мене цікавили не самі факти татарських або турецьких нападів на територію Речі Посполитої, скрупульозно зафіксовані істориками, а способи протидії, які пропонували автори, оцінки ситуації, що давали історики того часу. Цінність історичних трактатів для розуміння інтелектуальної ситуації полягає в тому, що вони були не лише історичними в «чистому» розумінні слова, а й містили інформацію про старовину, а це значить про «золоту старовину», «дідівські часи». І якщо інформація, ідея чи факт з’являлися в історичному трактаті, то з часом вони перетворювалися на істину, яку можна було використати в політичних практиках.

Невід’ємною частиною джерельної бази є актові джерела. До цієї групи належить офіційна документація, пов’язана з діяльністю польської парламентської системи. Це – сеймові конституції, офіційне листування між королем та сеймиками (легації), листування між королем та сенаторами перед початком сеймиків (деліберації), посольські інструкції від сеймиків для участі в сеймах, сеймові діаріуші.

Сеймові діаріуші є чи не найціннішими джерелами для досліджень історії перебігу сеймів, питань, до яких зверталися парламентарі, обговорення проблем тощо. Проте цій групі джерел властивий досить високий ступінь суб’єктивності. Причина цього криється в самій природі сеймового діаріуша – щоденника сейму, який складавс або безпосередній учасник сеймового зібрання, або спеціально найнятий писар. Час написання документу міг не збігатися з часом проведення сейму, тобто історичне джерело створювалося «по пам’яті», що несе в собі елемент суб’єктивності. Суб’єктивність діаріушів виражена в довільному пропуску автором неважливих, з його погляду, епізодів. У цьому контексті можна навести багато прикладів, коли автори щоденників ретельно нотували справи, що найбільше цікавили їх, пропускаючи решту.

Специфічного ставлення до себе вимагали і сеймові промови представників шляхти. Адже ці промови постійно фіксувалися слухачами, а відтак із усного слова перетворювалися на писане. Учасники сеймів часто записували до своїх власних приватних архівів промови, що їм сподобалися. В умовах XVI – XVII ст. такі архіви були широко розповсюджені, їх не лише збирали у шляхетських домах, а давали почитати іншим, переписували. Таким чином промова продовжувала жити довгий час і після виголошення.

Учасники сейму приймали сеймові конституції, після чого ці документи набували сили законів. Тексти постанов складали у кінці роботи сейму на так званій конклюзії, записували до архіву, друкували і поширювали в межах держави. Сеймові конституції були безпосереднім результатом роботи сейму. З їх аналізу можна зрозуміти, що було головним предметом обговорення на сеймі, а значить, і що є головною проблемою в державі (з погляду шляхти). Конституції як джерела мають свою слабку сторону – вони не відображають процесу підготування документу, а є лише кінцевим результатом роботи сеймів. А враховуючи, що конституції писали в окремому приміщенні (не у посольській ізбі або сенаті), писар часто до вже готового тексту за вимогою маршалка сейму вносив виправлення, ці документи теж не є повністю правдивим джерелом.

Наступною групою «сеймових» джерел є офіційне листування короля з сенаторами перед початком сеймиків та сеймів. Ці листи дають змогу дослідникові прослідкувати позицію короля (і як особи, і як сеймуючого стану) щодо головних питань, які постали перед державою в конкретний момент.

Чи не найчисельнішою групою актових джерел, пов’язаних із сеймовою діяльністю, є посольські інструкції або lauda. Інструкції являють собою список обов’язкових для посла на сейм постанов щодо всіх питань, які важливі для шляхти кожного воєводства. Теоретично посол не мав права відступати від докладних інструкцій, викладених у ляудах. Сеймикові інструкції є дуже важливим джерелом з політичної, економічної історії та історії ідей. Завдяки аналізові інструкцій вдалося встановити думку шляхти як загальну, так і окремих воєводств, щодо питань оборони південно-східних кордонів від турецько-татарської небезпеки, польсько-турецьких стосунків, приєднання чи не приєднання Речі Посполитої до антитурецьких ініціатив Габсбургів тощо.

Найбільше зібрання актових матеріалів польських сеймів і сеймиків містять фонди Народової бібліотеки у Варшаві (відділ мікрофільмів). Роботу з актовими документами значно спрощують наукові видання цих документів. Едиція сеймової документації розпочалася ще в середині ХІХ ст. і не припиняється й нині. У багатотомній серії «Scriptores Rerum Polonicarum» з останньої четверті ХІХ ст. до першої світової війни видані кілька сеймових щоденників. У середині ХІХ ст. том інструкцій сеймику Київського воєводства видала Київська археографічна комісія [49]. Тоді ж у Санкт-Петербурзі були надруковані сеймові конституції за весь час існування Польського королівства («Volumina Legum»). У міжвоєнний час у серійній публікації джерел «Akta Grodzkie i Ziemskie» були надруковані матеріали галицького та вишенського сеймиків. У післявоєнний час видавнича діяльність тривала. У Польщі побачили світ кількатомові збірки актів сеймиків Краківського, Познанського та Калішського воєводств. Часто публікуються окремі документи, наприклад, поодинокі інструкції, не відомі раніше. Усе це робить сеймові документи більш доступними.

До наративних джерел належить напівофіційне листування між урядниками Речі Посполитої. З-поміж листування польських урядників найбільший інтерес для мене становили листи коронних гетьманів Ст. Жолкевського та Ст. Конєцпольського [50]. У їх багатій епістолярній спадщині є листи до королів, сенаторів, різних повітових сеймиків, до представників інших держав тощо. Ці листи містять багату інформацію з різних сфер державного життя, особливо військово-політичної.

Найменшою, але від того не менш цікавою, є група зображувальних джерел – гравюр, якими оздоблені стародруки. Вони служать оригінальним доповненням до решти джерел. Використання візуальних образів у художніх, політичних та історичних творах у XVI – XVII ст. було підпорядковане не лише естетичним вимогам часу, а й було додатковим каналом інформації для читачів (навіть не вміючи читати, можна було зрозуміти, яке послання «закодоване» в малюнку). За визначенням У. Августиняк, ці послання «були незмірно краще зрозумілі для тогочасних глядачів, навчених читати улюблені в тій епосі «емблематичні ребуси», ніж для більшості сьогоднішніх дослідників» [51].

Не менш важливим аспектом роботи з наративними джерелами стало питання репрезентативності джерельної бази дослідження. На сьогоднішній день не існує каталога чи простого переліку текстів польської літератури XVI – XVII ст. антитурецького спрямування. Крім того, досить рідко автори присвячували увесь текст винятково одній темі – турецькій. Зазвичай письменники торкались кількох актуальних тем.

Значна частина наративних джерел, за винятком текстів найбільш відомих авторів, була відшукана мною в архівах та відділах стародруків бібліотек.

У підсумку зазначу, що сукупність джерел, як актових, так і наративних, є достатньо репрезентативною і може забезпечити досягнення мети дослідження та розв’язання поставлених завдань.

Примітки

48. Наприклад, О. Галенко називає пам’ятки давньоукраїнської писемності формою публічного дискурсу і використовує для аналізу ставлення суспільства до певних проблем та феномену потурчення (Галенко О. Зраднки-герої або український ідеал потурченця // Соціум. Альманах соціальної історії. – 2006. – Вип. 6. – С. 203.)

49. Архив Юго-Западной Руси. – К., 1861. – Ч. 2. – Т. 1. Постановления дворянских провинциальных сеймиков в Юго-Западной России (1569 – 1654 гг.). – 1861. – 414 с.

50. Pisma Stanisława Żółkiewskiego kanclerza koronnego i hetmana: z jego popiersiem. – Lwów, 1861. – 628 s.

51. Augustyniak U. Wazowie i «królowie rodacy»: studium władzy królewskiej w Rzeczypospolitej XVII wieku. – Warszawa, 1999. – S. 92.

Подається за виданням: Пилипенко В. Перед лицем ворога. – К.: 2014 р., с. 25 – 29.