Історіографія

Пилипенко Володимир

Першим, хто звернув увагу на польську політичну літературу XVI – XVII ст., був видатний історик літератури Станіслав Тарновський (Stanisław Tarnowski). Цій темі він присвятив грунтовну монографію «Pisarze polityczni XVI wieku» [12]. У своїх дослідженнях Ст. Тарновський проаналізував твори Станіслава Оріховського (St. Orzechowski), Анджея Моджевського (A. Modzewski), Кшиштофа Варшевіцького (Ksz. Warszewicki), Юзефа Верещинського (J. Wereszczyński), Пьотра Грабовського (P. Grabowski) та менш відомих письменників. Від часу виходу у світ його праці минуло вже півтора століття, але вона не втратила актуальності й донині. Це дослідження багато в чому універсальне, його можна використовувати і як аналітичну працю, і як хрестоматію. Із легкої руки Ст. Тарновського тема політичної публіцистики та політичної поезії була актуалізована в історичній науці.

Із-поміж дослідників ХІХ ст. слід згадати праці директора Варшавської бібліотеки Теодора Вєжбовського (Teodor Wierzbowski), особливо монографію, присвячену Кшиштофу Варшевіцькому (Kszysztof Warszewicki). Дослідник не лише проаналізував життєвий та творчий шлях дипломата і священика (остання третина XVI ст.) а й продемонстрував тяглість ідей, пов’язаних з обороною прикордоння (перша половина XVI ст. – початку XVII ст. [13]).

Окремо слід відзначити едиційну діяльність Казимира Туровського (Kazimierz Turowski) та Теодора Вєжбовського, які в XIX ст. видрукували значну кількість різних політичних брошур, політичної поезії XVI – XVII ст. Характерною рисою цих видань були грунтовні вступні статті. Цінність публікацій ХІХ – початку ХХ ст. з часом лише зростає, адже дві війни знищили величезну кількість документів, тому ці видання іноді набирають ваги оригіналу.

На початку ХХ ст. розпочалося наукове дослідження ще одного відомого антитурецького твору «Записки яничара». І хоча текст був відомий ще з першої половини ХІХ ст., перше наукове видання побачило світ лише 1912 р. Із того часу не припиняються дискусії про авторство і походження «Записок». Але працювали з твором в основному філологи та літературознавці, тому дослідження «Записок» часто були відривані від антитурецького контексту його створення та геополітичних реалій часу [14].

Мабуть, найкращим дослідженням з історії польської політичної поезії XVI – XVII ст. є монографія Юліуша Новака-Длужевського (Juliusz Nowak-Dłużewski). Автор зробив грунтовний огляд оказіональної поезії, визначив основні теми, що цікавили митців, дослідив, як автори реагували на важливі події життя держави, наприклад, війни Речі Посполитої із сусідами, друге одруження короля Сигізмунда ІІІ, рокош Зебжидовського тощо. Дослідник простежив ряд запозичень поетами XVII ст. текстів своїх літературних попередників. Явище літературного запозичення не перебуває у фокусі моїх зацікавлень. Але сам факт плагіату передбачає певну обізнаність із літературою, із якої копіюють текст, та певне поширення самого тексту. І цей аспект був особливо цікавим для мене. Робота Ю. Новака-Длужевського може бути використана і як хрестоматія політичної поезії XVI – XVII ст., адже автор щедро ілюструє свої роздуми оригінальними текстами [15].

Антитурецьку пісню в контексті старопольської лірики досліджувала Анна Кжевіньська (Anna Krzewińska). Дослідниця простежила ряд запозичень авторів кінця XVI – XVII ст. з відомого на той час вірша Яна Кохановського (Jan Kochanowski) «Pieśń o spustoszeniu Podola», визначила характерні риси антитурецької пісні як жанру старопольської літератури. Цікавим є спостереження авторки про можливе використання біблійних псалмів 44, 74, 77 як антитурецьких пісень [16].

Окремо слід виділити дослідження Богдана Барановського (Bohdan Baranowski) «Znajomość Wschodu w dawnej Polsce do XVII wieku». На підставі багатої джерельної бази автор зміг продемонструвати, які знання мали про Схід у найширшому розумінні цього слова в Польській Короні. Звісно, дослідник не зміг згадати всіх авторів XVI – XVII ст., які писали на «східні» теми (це завдання і сьогодні видається надзвичайно складним, якщо не неможливим, до виконання), але Б. Барановський присвятив свою працю найбільш цікавим і оригінальним, на його думку, письменникам, хроністам, авторам подорожніх записок тощо [17]. Для мене були цікавими характеристики, які дав історик творам Мартина Пашковського (Marcin Paszkowski), – зокрема його «Dzieie tvreckie y utarczki kozackie z Tatary…» та «Traktat de offensive bello…», до яких я часто звертатимуся.

Продовжуючи тему М. Пашковського, відзначу, що творчий доробок поета дочекався на свого дослідника та повноцінну монографію. Міхал Куран (Michał Kuran) здійнив детальний аналіз творчості М. Пашковського, спробував відтворити окремі епізоди біографії митця та визначив особливості творчого методу поета [18].

До антитурецької публіцистики звертався й історик польської військової справи Кароль Олєйнік (Karol Olejnik). У своєму дослідженні «Rozwój polskiej myśli wojskowej do końca XVII wieku» автор зосередився на розвитку військової теорії в Короні Польській та Речі Посполитій. Джерелами йому слугували в основному трактати з військової справи, але принагідно історик згадав і про публіцистів, що писали на військові теми та закликали до війни з Османською імперією: Войцеха Кіцького (Wojciech Kicki), Гжегожа Чарацзького (Grzegorz Czaradzki), Мартина Пашковського [19].

Єдине польське дослідження цілком присвячене турчикам побачило світ 2013 р. Його автором є Пьотр Тафіловський [20]. Автор докладно пранаілзував стновлення та розвиток жанру турчиків у Польському королівстві від середини XV – середини XVI ст.

Із кінця 1980-х рр. у польській та українській історичній науці спостерігається значне розширення проблематики історичних досліджень. А це вимагало розширення актуалізованої джерельної бази. Розпочалися дослідження історичної ментальності, історії ідей. Науковці почали уважніше ставитися до політичної публіцистики та літератури як до історичних джерел. Прикладом, як можна використати міщанську літературу для дослідження історичної свідомості, є габілітаційна монографія Урсули Аугустиняк (Urszula Augustyniak) «Koncepcje narodów i społeczeństwa w literaturze mieszczańskiej od końca XVI do końca XVII wieka». Історик доходить висновку, що під час дослідження свідомості позашляхетських груп населення не можна легковажити такими джерелами, як міщанська література, зважаючи на масовість останньої.

При цьому важливо, що цієї масовісті досягали не завдяки протекції, яку влада складала авторам, а завдяки популярності. Така література продавалася, читалася, зберігалася навіть у часи церковної цензури. Міщанська література названа дослідницею не просто масовим, а й найбільш безпосереднім джерелом [21]. Я поділяю думку У. Аугустиняк і вважаю, що такий підхід виправданий не лише для міщанської літератури, а й для політичної публіцистики. До вивчення політичної літератури кінця XVI – XVII ст. зверталася Тереза Хинчевська-Геннель (Teresa Chynczewska-Hennel) [22], досліджуючи ментальність українського козацтва. Пьотра Борека (Piotr Borek) цікавить відображення ролі та значення України в польсько-литовській державі, її географії, козацько-польських воєн у політичній поезії та щоденниках польської шляхти XVII – XVIII ст. [23]. Стефан Герман (Stefan Herman) у своїх працях зосередився на рефлексії питань війни/ миру та ролі й функцій образу солдата в політичній літературі (на прикладі творів Пьотра Скарги) [24].

Цікавим історичним джерелом є тогочасна преса. Окрім інформаційного навантаження, такі видання виконували ще й функції пропаганди. Видавці «ульотних» листівок-газет досить оперативно реагували, висвітлюючи їх у газетах, на зміни політичної ситуації, цікаві або важливі події. Дослідженням польських газет та газет про Річ Посполиту присвятили свої праці польські історики Конрад Завадзький (Konrad Zawadzki) та Ян Пірожинський (Jan Pirożyński). К. Завадзький проаналізував стан ульотної преси за часів Сигізмунда ІІІ і дійшов до висновку, що «турецьке» питання посідало важливе місце в польській пресі кінця XVI – першої третини XVII ст. Преса (а значить і суспільство, адже газети слід було продавати) живо цікавилася проблемами польсько-турецько-татарського прикордонного протистояння, відображала успіхи польської зброї в ньому [25].

Натомість Я. Пірожинський на прикладі колекції польських новин цюріхського міщанина Яна Віцка продемонстрував, що польсько-турецько-татарським конфліктом цікавилися далеко за межами Речі Посполитої [26].

Підставою для аналізу ролі питань, пов’язаних з обороною південно-східного кордону та турецько-татарською небезпекою в роботі повітових сеймиків та вальних сеймів, стала багата «сеймова» література. Стан історіографічного опрацювання сеймової проблематики значно кращий у порівнянні з політичною публіцистикою та поезією. Можна твердити, що жодне дослідження з політичної та військової історії не обходиться без звернення до актової документації, пов’язаної із функціонуванням сеймів та сеймиків.

У польській історичній науці перші праці, присвячені діяльності окремих сеймів, почали з’являтися на початку ХХ ст. Але справжній «зоряний час» таких досліджень розпочався кілька десятиліть тому і триває досі. У наш час майже всім сеймам першої половини XVII ст. присвячено по окремій монографії. Остаточно оформлена структура таких «сеймових» досліджень. З-поміж дослідників можна виділити Яна Жоньцу (Jan Rzońca) [27], Януша Биліньського (Janusz Byliński) [28], Cтефанію Охманн (Stefania Ochmann-Staniszewska) [29], Яна Середику (Jan Seredyka) [30].

У вітчизняній історичній науці ситуація з використанням політичної публіцистики XVI – XVII ст. нагадує польську: увагу привертали лише твори таких «зірок» жанру, як Юзеф Верещинський та постійно згадуваний разом з ним Пьотр Грабовський, а також Шимон Старовольський та ін. Історики починають звертатися до політичної публіцистики вже з кінця ХІХ ст. Першим, хто спробував розкрити інформаційний потенціал цих текстів, був Андрій Стороженко. У ряді статей він проаналізував проекти Ю. Верещинського щодо покращення оборони Речі Посполитої від турків, створення окремої адміністративно-військової одиниці у складі Речі Посполитої, можливості використання запорозького козацтва для протидії татарській агресії. Результати своїх досліджень історик оформив у монографії «Киевский бискуп Иосиф Верещинський» [31].

У той же час Ілля Голенищев-Кутузов у грунтовній монографії, присвяченій зв’язкам слов’янських та італійської літератур, здійснив короткий огляд антитурецької літератури слов’янських народів [32]. Але дослідник не цікавився антитурецькою літературою спеціально, тому огляд видався занадто загальним, у ньому були зазначені лише найбільш відомі імена. Проте, сама праця І. Голеніщева-Кутузова вперше дала можливість вітчизняному читачеві уявити масштаби поширення антитурецької літератури в Європі, адже в дослідженні були вміщені прізвища та назви творів польських, хорватських, сербських, болгарських авторів.

Після цього пауза в дослідженні політичної літератури розтяглася на кілька десятиріч, і до політичної публіцистики науковці повернулися наприкінці радянської епохи. Так, 1984 р. у колективній праці вчених Інституту слов’янознавства і балканістики Академії наук СРСР «Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XV – XVI вв.» був уміщений ще один огляд антитурецької літератури XVI – XVII ст. [33] Цей огляд мав ті ж переваги і недоліки, що й огляд І. Голенищева-Кутузова.

До політичної публіцистики звертався і відомий російський історик Борис Флоря. Дослідник проаналізував уявлення про російського царя як кандидата на вакантний польський трон у часи міжкоролівств у памфлетах того часу [34].

У 1990-х роках Сергій Лепявко та Петро Сас повернули до вітчизняної історичної науки імена Ю. Верещинського та П. Грабовського. Історики поглянули на творчість цих письменників у більш широкому контексті, присвятивши цій темі ряд статей і розвідок. С. Лепявка цікавили проекти використання козацтва для оборони Корони наприкінці XVI ст. та участь Війська Запорозького в міжнародних відносинах того часу [35], натомість П. Сас аналізував політичну публіцистику крізь призму власних зацікавлень політичною культурою українського суспільства кінця XVI – середини XVIІ ст. [36]

До політичної публіцистики як до відображення прагнень політичної еліти польсько-литовської держави звертався Віктор Брехуненко [37]. Зокрема, дослідник критикував проекти гетьмана Станіслава Конєцпольського віддати Причорномор’я для колонізації Москві, викладені в «Дискурсі про знищення кримських татар та лігу з Москвою». Звертався історик і до аналізу творчості Ю. Верещинського, П. Грабовського, Кш. Пальчовського (Kszysztof Palczowski) та Ш. Старовольського.

Політична публіцистика і поезія як елемент культури, за допомогою якого можна реконструювати поняття і уявлення, що побутували в XVI – XVII ст. цікавила Наталю Яковенко. Дослідниця проаналізувала поему Симона Пекаліда «De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis…», ряд панегіриків князівському дому Острозьких [38].

Європейська та польська преса XVI – XVIIІ ст. привертала до себе увагу й українських істориків. Так, Юрій Мицик, Тарас Чухліб, досліджуючи різні проблеми з історії України XVII ст., неодноразово звертали увагу на рефлексії України в тогочасній європейській пресі.

Одним з перших у сучасній українській історіографії, хто зацікавився не просто фактами турецької агресії, про які історики говорили завжди, а зумів побачити за ними протистояння/ діалог західної християнської та східної мусульманської цивілізацій, був Ярослав Дашкевич. Дослідник застосував до історії України продукт американської історіографії – теорію Великого Кордону, спробував пояснити виникнення українського козацтва специфічними умовами Великого Кордону, вказав на аналоги запорожців у інших країнах (Хорватії, Сербії, Угорщині) [39]. Порівняльний аналіз умов розвитку військових спільнот на прикордонні європейської та мусульманської цивілізацій здійнив С. Лепявко [40].

Певну увагу оказіональній літературі та публіцистиці приділив Валерій Шевчук. Хоча безпосередньо публіцистика не є головним предметом його зацікавлень, бо головною проблематикою була історія давньої української літератури. Валерій Шевчук видав кілька хрестоматій з історії давньої української літератури. Зокрема він переклав і видрукував кілька віршів автора кінця XVI – початку XVII ст. – Мартина Пашковського. Цьому ж поету була присвячена окрема стаття [41].

До польської оказіональної літератури XVI – XVII ст. частково звертався у своїх дослідженнях Дмитро Вирський, але публіцистика перебуває на узбіччі зацікавлень історика. Натомість він детально дослідив «специфічні українські сюжети в історіографії Речі Посполитої XVI – середини XVII ст.». Д. Вирський звернув увагу на зміну ставлення до України в польських історичних трактатах, у тому числі на концепт польського передмур’я християнства/ Європи та роль українських земель у функціонуванні цього передмур’я, проаналізував оцінку діяльності українського козацтва польськими істориками [42].

Багато уваги іноземним джерелам з історії України та українського козацтва, у тому числі й іноземній публіцистиці та історіографії, приділив у своїх дослідженнях Дмитро Наливайко. До кола його наукових зацікавлень поряд із питаннями історії та теорії літератури потрапляли рефлексії європейських дипломатів, політиків, письменників, мандрівників щодо подій козацько-татарсько-турецьких воєн, на які, як переконливо довів автор, європейські інтелектуали дивилися крізь призму християнсько-мусульманського конфлікту та козацько-польського протистояння. В останньому випадку погляди тих же авторів могли принципово різнитися залежно від конфесійного чинника [43].

У вітчизняній історичній науці певну традицію має дослідження сеймів та сеймиків Речі Посполитої. До сеймових матеріалів звертався Михайло Грушевський у контексті вивчення історії козацтва. Історик аналізував постанови сеймів та сеймиків щодо розв’язання «козацького» питання, вимоги самих козаків до парламентарів тощо. Іншою темою, яка цікавила істориків (особливо істориків православної Церкви), була Брестська церковна унія, її підготування, упровадження та боротьба з її наслідками на сеймах і сеймиках. Цій темі присвятив грунтовну кількатомну працю Платон Жукович [44].

Сеймовий і сеймиковий матеріали є цінним джерелом для вивчення різних питань історії, тому нині до них часто звертаються історики. Наприклад, Віталій Щербак [45] та Сергій Плохій [46] – для дослідження еволюції козацького стану, Віталій Щербак, Віктор Брехуненко – досліджуючи антитурецьку і антитатарську діяльність українського козацтва, Наталя Яковенко – вивчаючи еволюцію правового становища української шляхти [47], Тарас Чухліб та В’ячеслав Станіславський – для досліджень зовнішньополітичних стосунків Гетьманату та Війська Запорозького відповідно. Для мене ж сеймовий матеріал важливий як документи, у яких проявилась офіційна позиція Речі Посполитої з актуальних політичних питань, зокрема боротьби проти турецько-татарської загрози.

Аналіз історіографічного доробку засвідчив нерівномірність дослідження польської політичної публіцистики та поезії XVI – XVII ст. У більшості випадків на неї звертали увагу спеціалісти з літератури та аналізували з погляду літературознавства. Істориків політичної думки більше цікавили грунтовні політичні трактати, у яких відбивалися теми політичного устрою держави, і майже не цікавили маленькі ульотні брошурки. То ж можемо констатувати до певної міри однобокість та нерівномірність опрацювання проблеми. З одного боку, погляди найвідоміших письменників, їх ідеї, викладені у творах, добре досліджені й уже стали хрестоматійними, натомість велика кількість менш знаних авторів та їх творчість залишається terra incognita для дослідників. Оскільки джерела належать до польської політичної літератури, природно, що польських дослідників вони цікавили більше, ніж вітчизняних.

Примітки

12. Tarnowski St. Pisarze polityczni XVI wieku. – Kraków, 2000. – 925 s.

13. Wierzbowski T. Krzysztof Warszewicki 1543-1603 i jego dzieła: monografia historyczno-literacka. – Warszawa, 1887. – 406 s.

14. Pamiętniki Janczara czyli Kronika turecka Konstantego z Ostrowicy napisana między r. 1496 a 1501. – Kraków, 1912. – 404 s.

15. Nowak-Dłużewski J. Okolicznościowa poezja polityczna w Polsce: dwaj młodsi Wazowie. – Warszawa, 1972. – 387 s.; Nowak-Dłużewski J. Okolicznościowa poezja polityczna w Polsce: Zygmunt III. – Warszawa, 1971. – 438 s.

16. Krzewińska A. Pieśń ziemiańska, antyturecka i refleksyjna: studia nad wybranymi gatunkami staropolskiej liryki XVI i XVII wieku. – Toruń, 1968. – S. 86.

17. Baranowski B. Znajomość Wschodu w dawnej Polsce do XVIII wieku. – Łódź, 1950. – 256 s.

18. Kuran M. Marcin Paszkowski – poeta okolicznościowy i moralista z pierwszej połowy XVII wieku. – Łódź, 2012. – 664 s.

19. Olejnik K. Rozwój polskiej myśli wojskowej do końca XVII wieku. – Poznań, 1976. – 284 s.

20. Tafiłowski P. Imago Turci Studium z dziejów komunikacji społecznej w dawnej Polsce 1453-1572. – Lublin, 2013. – 378 s.

21. Augustyniak U. Koncepcje narodu i społeczeństwa w literaturze plebejskiej od końca XVI do końca XVII wieku. – Warszawa, 1989. – S. 25-27.

22. Chynczewska-Hennel T. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schyłku XVI do połowy XVII w.– Warszawa, 1985. – 188 s.

23. Borek P. Szlakami dawnej Ukrainy: studia staropolskie. – Kraków, 2002. – 299 s.; Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach i pamiętnikach: bohaterowie, fortece, tradycja. – Kraków, 2001. – 418 s.

24. Herman S. Wojna i żołnierz w okresie kontrreformacji (do roku 1648): szkice z dziejów literatury polskiej i obcej. – Zielona Góra, 1983. – 153 s.

25. Zawadzki K. Prasa ulotna za Zygmunta III. – Warszawa, 1997. – 230 s.

26. Pirożyński J. Z dziejów obiegu informacji w Europie XVI wieku: nowiny z Polski w kolekcji Jana Jakuba Wicka w Zurychu z lat 1560-1587. – Kraków, 1995. – 361 s.

27. Rzońca J. Ostatni sejm przed Cecorą // Pamiętnik biblioteki Kórnickiej. – 1983. – Z. 20. – S. 5-91; Rzońca J. Rzeczpospolita Polska w latach 1596-1599: wybrane zagadnienia polityki wewnętrznej i zagranicznej. – Opole, 1990. – 205 s.; Rzońca J. Sejmy z lat 1597 i 1598. – Cz. I. Bezowocny sejm z 1597 roku. – Warszawa-Wrocław, 1989. – 117 s.; Rzońca J. Sejmy lat 1587-1598. Cz. II. Ostatni sejm Rzeczypospolitej w XVI wieku. – Opole, 1993. – 93 s.

28. Byliński J. Dwa sejmy z roku 1613. – Wrocław, 1984. – 278 s.; Byliński J. Sejm z roku 1611. – Wrocław, 1970. – 246 s.

29. Ochmann-Staniszewska S. Sejmy z lat 1615-1616. – Wrocław, 1970. – 235 s.

30. Seredyka J. Rzeczpospolita w ostatnich latach panowania Zygmunta III (1629-1632): zarys wewnętrznych dziejów politycznych. – Opole, 1978. – 231 s.; Seredyka J. Sejm z 1618 roku. – Opole, 1988. – 231 s.

31. Стороженко А. Старинный проект заселения Украины // Киевская Старина. – 1895. – С. 295 – 341; Стороженко А. Иосиф Верещинский, бискуп Киевский // Исторические очерки – К., 1914. – 157 с.

32. Голенищев-Кутузов И. Итальянское Возрождение и славянские литературы XV – XVI веков. – М., 1963. – C. 304-320.

33. Османская империя, Восточной и Юго-Восточной Европы в XV – XVII вв. Главные тенденции политических взаимоотношений. – М., 1984. – C. 237-251.

34. Флоря Б. Русско-польские отношения и политическое развитие Восточной Европы во второй половине XVI – начале XVII вв. – М., 1978. – 302 с.

35. Лепявко С. Йосип Верещинський // Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997. – С. 113-119; Лепявко C. Проекти оборони українських кордонів у політичній думці Речі Посполитої кінця XVI століття // States. Societies. Cultures. East and West Essayes in honor of Jarosław Pelenskl – NewYork, 2004. – Р. 565-587; Лепявко С. Проекти колонізації Придніпров’я Петра Грабовського (1596 рік.) // Наукові праці історичного факультету Запорозького державного університету. – 1999. – Вип. 7. – С. 15-19.

36. Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець XVI – перша половина XVII ст.): навчальний посібник. – К., 1998. – 136 с.; Сас П. Проект реформування козацького війська Северина Наливайка // Середньовічна Україна. – 1997. – Вип.2. – С. 83-108; Сас П. Чи вступили запорожці до Ліги християнської міліції? // Український історичний журнал. – 2009. – № 1. – С. 84-101.

37. Брехуненко В. Втрачена альтернатива: Поле, Дон, Волга, Яїк у зовнішній політиці Речі Посполитої в XVI – першій половині XVII ст. // Історія і особистість історика. Збірник наукових праць, присвячених 60–річному ювілею професора Ганни Кирилівни Швидько. – Дніпропетровськ, 2004. – С. 55–96. []. Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI – середині XVII ст. – Київ-Запоріжжя, 1998. – 336 c.

38. Яковенко Н. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII ст. – К., – 2002. – 416 с.

39. Дашкевич Я. Большая граница Украины: (Этнический барьер или этноконтактная зона) // Этноконтактные зоны в европейской части СССР (география, динамика, методы изучения). – М. – 1989. – С. 7-21; Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XVI – XVIII ст.) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 1991. – Т. 222: Праці історико-філософської секції. – С. 28-44.

40. Лепявко С. Великий кордон Європи як фактор становлення українського козацтва: XVI ст. – Запоріжжя, 2001. – 64 с.

41. Шевчук В. «Розмова козака запорозького з перським гінцем» Мартина Пашковського і її історичний контекст // Пам’ять століть. – 1997 – № 3. – С. 6, 14.

42. Вирський Д. Околиця Ренесансу: річпосполитська історіографія України (XVI – середина XVII ст.). – К., 2007. – Ч. 1. – 326 с.

43. Наливайко Д. Козацька християнська республіка. Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках. – К., 1992. – 493 с.; Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XVI – XVIII ст. // Сучасність. – 1993. – № 2. – С. 94-109.; Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. – К., 1998. – 578 с.

44. Жукович П. Сеймовая борьба православнаго западнорусскаго дворянства с церковной унией: до 1609 г – СПб. – 1901. – 608 с.

45. Щербак В. Українське козацтво : формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст. – К., – 2006. – 300 с.

46. Плохій С. Наливайкова віра: Козаки та релігія в ранньомодерній Україні. – К. – 496 с.

47. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. – К., – 2002. – 472 с.

Подається за виданням: Пилипенко В. Перед лицем ворога. – К.: 2014 р., с. 15 – 24.