2. Шляхта і посполите рушення

Пилипенко Володимир

Одним із головних завдань шляхти в Речі Посполитій була участь у посполитому рушенні. Саме рушення як спосіб оборони держави походить із середньовічних обов’язків лицарів брати участь у феодальному ополченні. За участь у ньому й надавали дворянські титули. Дворяни посідали виняткове становище в суспільній структурі і не платили податків, не виконували жодних інших повинностей, окрім оборони держави. Головним завданням дворян (лицарів) була участь у військових кампаніях сюзерена. Натомість лицарі отримували ряд соціальних привілеїв та землю, яка разом із військовим грабунком стала одним із джерел їх багатства. Землю лицарі отримували в умовне володіння – допоки стають до війська за наказом свого володаря, доти користуються і перевагами, і землею. Такий лад був сакралізований відомим поділом середньовічного суспільства на oratores, bellatores та laborares.

Постулат про оборону держави як священний обов’язок кожного громадянина не викликав запитань ні в Польському королівстві, ні в Речі Посполитій XVI – XVII ст. Але ще раз наголошу, що громадянами вважали не все населення держави, а лише шляхту. Виходячи з такого посилу, саме на шляхту лягав обов’язок захищати державу та всіх її мешканців від зовнішніх та внутрішніх небезпек. Шляхта, будучи нащадками лицарським стану, теоретично могла виконувати лише лицарську справу – війну. Ця ідея була однією з основних у підмурку шляхетської ідеології – сарматизму. Звісно, польський шляхтич не проводив весь час у війську, але в моменти небезпеки його священним обов’язком як bellatores (людини війни) було стати до посполитого рушення для оборони держави. Саме ж посполите рушення розглядалося як останній стовп оборони і скликалося лише у надзвичайних випадках.

У реальності усе мало інший вигляд. Протягом кінця XV – першої половини XVI ст. польська шляхта «обростає» правами та привілеями і поступово перетворюється на провідну суспільну групу. Вона бореться за свої права проти магнатів та короля. Одним із найважливіших її здобутків стала можливість передавати землю у спадок, чим вона перетворила землеволодіння із умовного у спадкове. А тому зникла необхідність брати участь в ополченні, бо земельна власність тепер не залежала від участі у війнах. І хоча саме шляхетство було дароване саме за участь у війнах, від початку XVI ст. шляхтичі все рідше з’являються у війську, віддаючи перевагу більш спокійним торгівлі та сільському господарству.

У Речі Посполитій від самого початку її існування гостро постала проблема оборони південно-східних кордонів. Складність ситуації посилювалася не лише значною протяжністю польсько-татарського кордону та високими мілітарними характеристиками ворога, а й слабкістю самого польського війська. Військо Речі Посполитої складалось із постійних та тимчасових частин. Основною постійною частиною, хоча не завжди найчисельнішою, було кварцяне військо. Воно було створене у середині XVI ст. Сигізмундом ІІ Августом і фінансувалося із надходжень від королівських володінь (королівщизн).

Кількість кварцяного війська не була постійною, у мирний час їх було значно менше, ніж у моменти загрози державі. За потреби йому на допомогу скликали суплементове військо – професійні наймані загони, які отримували фінансування зі спеціально призначених сеймом податків. Ще однією частиною війська було військо ординацьке, яке виставляли власники ординацій. Важливим доповненням були загони приватного війська, яке виставляла магнатерія та заможна шляхта. На відміну від попередніх, кварцяного та суплементового війська, ці частини, як і ординацьке військо, фінансувалися із приватних коштів. Частиною вйська, що постійно мала перебувати на українських землях було реєстрове козацтво. І залишалося ще посполите рушення, до якого повинна була ставати шляхта.

«На папері» війська повинно було вистачати, але насправді все було значно складніше. Кварцяного війська було замало, щоб оборонятися від татар, податків на суплементове військо сейм не ухвалювалював, приватні та ординацькі частини могли не з’являтися до війська, посполите рушення не збиралося [84]. Протиріччя між теорією і практикою викликали критику і нарікання з боку інтелектуалів. Критика всього війська не є предметом мого дослідження, мене цікавить лише ставлення польських інтелектуалів до посполитого рушення.

У працях публіцистів цього часу можна знайти багато пасажів про шляхтичів-лицарів, їх обов’язки та про те, що для нинішньої шляхти важливіше торгівля і заробітки, ніж справжня лицарська справа – війна. Сама ж шляхта та апологети шляхетських прав уважали, що бойові якості посполитого рушення значно краще від будь-якого найманого війська, бо найманці б’ються за гроші, а шляхта за свою свободу. Часто цей аргумент, але у видозміненій формі, використовували в порівняннях польського та турецького військ: усі турки – невільники султана і для них результат війни неважливий, натомість поляки є вільними і їм є що втрачати, тому й битимуться вони із більшим завзяттям. Іншим проявом «сакралізації» посполитого рушення була неприязнь до найманого (затяжного) війська, що мала логічне обгрунтування. Шляхта боялася, що король, зібравши велику кількість найманців, зможе поширити в Польщі абсолютну владу монарха, і цьому шляхта намагалася завадити всіма можливими способами.

Гравюра із зображенням перемоги над татарами з книги Бартоша Папроцького Paprocki B. Historia żałowsna o przędkośći i okrutnośći tatarskiej (1575).

Незважаючи на те, що участь кожного шляхтича в посполитому рушенні була «сакральним» обов’язком, шляхта не поспішала до війська. Та ще й за польськими законами король мав право скликати шляхту до посполитого рушення лише за згодою вального сейму, де засідала шляхта. Таким чином, виникало зачароване коло. Шляхта більш охоче скликала посполите рушення окремих воєводств, зазвичай прикордонних, для оборони від ворога. У такому разі вистачало згоди лише повітового сеймику.

Посполите рушення як спосіб комплектації війська в XVI – XVII ст. стрімко втрачало своє значення. У цей час усе більшу роль починають відігравати професійні армії, що складались із добре підготовлених найманців. Цея явище отримало назву військової революції XVI – XVII ст. Але шляхта вперто продовжувала протидіяти скликанню такої армії королем, майже не пропонуючи нічого натомість. Проте, починаючи із середини XVI ст., у суспільно-політичній думці все частіше з’являється критика посполитого рушення. Пов’язана вона була як з очевидними для частини сучасників низькими бойовими якостями рушення, так і з загальними проблемами у війську Речі Посполитої. Рушення критикували не лише публіцисти нешляхетського походження, а й військові урядники. Окрім того, говорячи про слабкість посполитого рушення, автори завжди порівнювали його з турецьким військом, а реорганізація війська мислилась у контексті «небезпеки зі Сходу».

Що ж не влаштовувало в посполитому рушенні авторів сеймових промов та публіцистичних текстів? Почну із А. Фрича Моджевського. У своєму трактаті «De Republica emendanda» Фрич так описує вихід шляхти в похід проти ворога:

«Але коли починає ширитися хоча б найслабший поголос про війну – святий Боже! – яке зухвальство починає підіймати голову в людях лицарського стану! …притискають селян і своїх підданих, а чужим погрожують грабунком та вбивствами… І засвідчують свою статечність та мужність: зневажають посполитим людом, видирають те, що є чужим, захоплюють збіжжя та пашу, волів та скот – або задарма, або даючи якнайгіршу плату. Після такого великого спустошення рідної землі, після таких гвалтів над людьми вирушають із дому проти ворога, чого чекають люди з найбільшим нетерпінням і проводжають їх з наріканнями та плачем і побажаннями, щоб ніколи не поверталися… І нехай кожен уважно подумає, чого можна сподіватися від тих, хто з такою образою Бога і людей вирушає на виправу проти неприятелів?» [85].

Такий вигляд мало посполите рушення в очах людини, котра щиро вболівала за долю своєї держави.

Ян Амор Тарновський – великий коронний гетьман, автор трактату про військову справу, у якому підсумував свій багаторічний досвід, – був одним із перших, хто вказав на неефективність посполитого рушення. Особливо це стосувалося боротьби проти татар і турків [86]. Я. Тарновський розумів, що посполите рушення у випадках потреби нічого не зможе протиставити швидким татарам. Окрім низьких бойових характеристик шляхетського ополчення, існували проблеми з його скликанням та керуванням.:

«Воєнне рушення теж мало корисне… збирається довго і нешвидко їде, а для нагальної потреби потрібно, щоб виправа була швидша і за коротший час, щоб люди швидше зібратися могли. А для швидшої готовності потрібно, щоб у повітах оказовання були, бо таким способом покращується готовність, щоб швидшим було рушення і скоріше збиралося, коли люди будуть на оказованнях, тому будуть мати кращу готовність, ніж зараз є чи була» [87].

Станіслав Сарніцький – автор «Гетьманських книг» – констатував незадовільний стан обороноздатності держави загалом та східних кордонів зокрема. Причиною такого стану речей, на думку автора, є посполите рушення як спосіб оборони Речі Посполитої. Автор критикував рушення за його повільність та низькі бойові якості [88].

Кш. Варшевіцький пропонував створити на південно-східному кордоні таку систему оборони, при якій посполите рушення виявиться непотрібним, адже воно і до того «створювало лише скарги та нарікання» [89].

Ш. Старовольський, описуючи дії шляхти під час нападу ворога (татар), пише, що коли шляхта дізнається про небезпеку, довго радиться на сеймиках, а потім, після оголошення рушення, повільно йде до місця збору [90]. Зрозуміло, що, коли рушення приходить до місця призначення, ворога там вже давно немає. Таку реальність Ш. Старовольський пов’язує з надмірними привілеями шляхти та її небажанням служити у війську [91].

І прикладів такої оцінки посполитого рушення можна знайти значно більше. Так, сенатор В. Гембіцький критикував посполите рушення за його неспроможність упорадитися із татарами, адже воно збирається далеко від кордону і разом із жовнірами не може перекрити шляхи татарських нападів і не встигає за татарами.

Як своєрідний замінник посполитого рушення були запропоновані публіцистами лицарські школи. Ці заклади змогли б підняти бойові якості війська і одночасно дали б шляхті можливість виконати свій «шляхетський обов’язок» – захищати державу.

Паралельно із наріканнями на низьку бойову якість посполитого рушення польські публіцисти звертали увагу не те, що кварцяне військо не виконує своїх прямих функцій. Загалом, проблема війська, його незадовільного стану, низької боєздатності були постійними темами суспільно-політичної думки Речі Посполитої. Ба більше, ці нарікання стали розповсюдженою темою у літературі. Наведу кілька прикладів. Северин Бончальський (Bączalski Seweryn) в вірші «Ochrona korona» (1606) [92] звертає увагу сеймових послів, що у Речі Посполитій відсутня система оборони від татарських нападів. Поет говорить, що до боротьби готовий лише один з десяти жовнірів.

У одному з багаточисельних анонімних віршів автор звертається до молоді і докоряє, що він усі свої молоді роки провів у війську, а нині молодь не йде боронити державу. А ті жовніри, що є у війську, замість того, щоб стріляти з лука, грають у карти, прикриваючись сеймовою амністією, грабують людей [93].

То ж критика посполитого рушення як способу організації оборони держави та формування війська стала звичною для політичної публіцистики Речі Посполитої. Така критика мала свої об’єктивні причини: рушення справді не могло стримати татарських нападів. Але відмовитися від рушення більшість публіцистів не наважувалися, адже це б підважило роль шляхти в тогочасному суспільстві, бо саме шляхта повинна була захищати державу.

Примітки

84. Докладніше про обов’язок шляхти ставати до посполитого рушення див.: Pospolite ruszenie wedle uchwał sejmikowych ruskich od XVI do XVIII wieku. – Lwów, 1928. – 87 s.

85. Modrzewski A. O poprawie Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1953. – S. 303-304.

86. Sikorski J. Problematyka wałki z Turkami // SMHW. – 1984 – T. XXVII. – S.149.

87. Tarnowski J. Consilium rationis bellicae. – Warszawa, 1987. – S. 163.

88. Sikorski J. Problematyka wałki z Turkami – S. 92.

89. Sikorski J. Problematyka wałki z Turkami – S. 169-170.

90. Starowolski Sz. Polska albo opisanie położenia Królestwa Polskiego. – Kraków, 1976. – S. 144.

91. Starowolski Sz. Polska albo opisanie położenia Królestwa Polskiego… – S. 141.

92. Bączalski S. Ochrona koronna. – Kraków, 1606.

93. Kirys hartowny starożytnego żołnierza, złotemi wypolerowany słowy na iasny widok wystawiony. – B. m. r. d.

Подається за виданням: Пилипенко В. Перед лицем ворога. – К.: 2014 р., с. 48 – 54.