8. Лицарська школа на українських землях як спосіб оборони кордону

Пилипенко Володимир

Ідея лицарської школи з’явилась у суспільно-політичній думці Речі Посполитої в середині XVI ст. На мою думку, час її появи не випадковий. По-перше, незадовго перед цим польська шляхта здобула важливу перемогу в політичній боротьбі з магнатами і закріпила свої виняткові права на управління державою. По-друге, у середині XVI ст. стало очевидним, що старий король Сигізмунд Август не залишить нащадків і державі доведеться перебудовуватися після його смерті. А це значно посилило станову консолідацію шляхти і спровокувало активне доосмислення/ переосмислення ролі та функцій шляхти у польському суспільстві. По-третє, ставала все очевиднішою низька боєздатність шляхетського війська – посполитого рушення. Додаткової актуальності ідеї лицарської школи додавала постійна татарська небезпека, що нависла над українськими землями у складі Польського королівства/ Речі Посполитої.

Простим і очевидним способом оборони від татарських нападів видавалася побудова на південно-східному прикордонні (на Поділлі) мережі фортець. Оскільки принаймні два приклади активного функціонування такої оборонної лінії польським інтелектуалам були відомі. Перший – limes – мережа фортець на окраїнах Римської імперії (найближчою географічно була лінія в Дакії). Другий – засічна лінія Московії на південно-західних кордонах.

У польських політичних реаліях середини XVI ст. створення такої оборонної лінії було надважким завданням, адже вимагало призначення шляхтою нових податків на побудову фортець. Замість цього шляхта вирішила перекласти всі турботи про оборону південно-східного кордону на плечі монарха і закріпила цей обов’язок у pacta conventa – угоді, яку новообраний король, починаючи від Генріха Валуа, укладав із шляхетським загалом.

За таких обставин польські інтелектуали почали шукати вихід, який міг би узгодити нехіть шляхти до військової служби і війни та обов’язок шляхетського стану ставати до війська в часи небезпеки і захищати свою державу. Виходом могла стати ідея лицарської школи, що виникла в середині XVI ст. у польській політичній публіцистиці. Уважають, що автором ідеї був Станіслав Оріховський-Роксолан, який писав про неї у промовах «Про турецьку загрозу» та «Напученні королеві польському Сигізмунду-Авгусгу». Створення на українських землях лицарської школи для шляхетської молоді в Оріховського було нерозривно пов’язано із нагальною потребою оборони цих країв від татарсько-турецької загрози. «Відбудуй її [Україну – П.В.] і порятуй мешканців, які уникли ворожого меча» [346], – закликає автор короля. Саму ж Україну (у Оріховського – Русь) автор називає гімназією справжньої доблесті [347].

Роксолан пропонував розділити всі воєводства на кілька частин, щоб вони почергово несли сторожову службу на кордоні. Така схема, на думку автора, матиме, окрім ефективного захисту держави, відразу кілька переваг. По-перше, посполиті люди відпочинуть від податків. По-друге, молодь призвичаїться до військової служби і буде утримуватися від крайніх розкошів. Батьки завжди будуть уважно добирати для своїх дітей коней, зброю та слуг. Зрештою, військова амуніція завжди буде знаходитись вдома у шляхти, адже вони «певні будуть, що через три чи там чотири роки згідно з чергою повернеться до них служба» [348].

На цьому пропозиції Оріховського закінчуються. Надалі автор лише повторює заклики до монарха про необхідність оборони Русі. Про лицарську школу як таку Оріховський не пише, але дослідник давньої української літератури Валерій Шевчук бачить у «Напученні» «чи не перший у XVI ст. проект державного піднесення України під керівництвом просвіченого польського монарха» [349]. На мою думку, таке твердження є перебільшенням, адже Роксолан нічого не писав, принаймні в «Напученні», про відновлення української державності в будь-якій формі. У фокусі уваги автора була лише оборона краю.

Представниками цього напрямку в розумінні лицарської школи були львівський архієпископ Ян Димітр Соліковський [350], поети Мартин Пашковський [351] та Войцех Кіцький. Усі вони належали до різних інтелектуальних кіл: Соліковський – представник політичної еліти держави, один з найвищих сановників Речі Посполитої; Пашковський – малопольський поет, який працював у Кракові і багато писав про небезпеку від татар і турків; Кіцький – представник добромильського культурного кола Яна Щасного Гербурта. Усіх їх об’єднувала турбота про Україну, хоча й кожного з різних позицій.

Усі вони популяризували ідеєю лицарської школи. Але жоден із них не писав про школу як про організацію із окремою структурою та своїми правилами. Для них лицарська школа, як мені видається, була лише образом, який використовували, щоб критикувати недієву оборонну систему Речі Посполитої та небажання шляхти йти до посполитого рушення. Соліковський писав: «рушення не всім подобається і іноді є навіть небезпечним», але «наша шляхетська повинність – захищати Річ Посполиту» [352]. Саме тому шляхта повинна служити. Так вона зможе виконувати шляхетську повинність, оскільки, що, на переконання автора, «більше молодої шляхти було вбито при кухлі, ніж у військових виправах». Автор анонімного твору «Votum» вважає, що Україна буде «лицарською школою» для шляхти. Про службу у війську як про лицарську школу писав Пашковський [353] та Кіцький.

Значно більше уваги реформуванню армії і створенню «лицарської школи», хоча й не використовував такої назви, надав у трактаті «De Republica emendanda» Анджей Фрич Моджевський. Свої роздуми автор почав із твердження, що посполите рушення – загальне ополчення – є недієвим, а оборона держави – ненадійна. Щоб запобігти цьому, слід почати з підготовки молодих шляхтичів до війська. Молодь не повинна сидіти без діла, її потрібно готувати до служби. Організовувати і керувати за цим процесом повинні досвідчені військові, що їх будуть наймати за публічні кошти. Молоді шляхтичі повинні виконувати значну кількість фізичних вправ. Окрім цього, майбутні вояки повинні навчитися користуватися різними видами зброї, освоїти основи стратегії і тактики ведення війни. Цілий розділ третьої книги автор присвятування опису знань і умінь, які повинна набути молодь за час підготовки. Своєрідною демонстрацією набутих умінь мали стати військові ігри, на яких шляхетські сини змогли б показати все, чого навчилися. Найкращих у іграх повинен нагороджувати воєвода.

Таким чином, уже на самому початку існування ідеї лицарської школи намітилися два способи її розуміння. Перший напрямок представляв Ст. Оріховський, який писав про Україну-Русь як про гімназію доблесті. Я вважаю, що в цьому випадку ми маємо справу лише із розумінням військової справи як лицарської, яку повинні виконувати лише шляхтичі. У такому разі будь-яке військо є гімназією доблесті і лицарською школою. А те, що в Оріховського такою школою є Україна-Русь, то це виникало з патріотичних настроїв автора, якого насправді щиро турбувала доля рідного краю. Другий напрямок представляв А. Моджевський, для якого лицарська школа – публічна організація, яка має чітку структуру, утримується за державний кошт, контролюється державою і виконує важливу функцію з підготування молодого покоління шляти до військової служби. А розташовуватися школа повинна на найбільш загрожених землях Польського королівства – на Русі. Через усю польську політичну публіцистику середини XVI – середини XVII ст., присвячену військовим справам, можна простежити визначені два мотиви.

Ідеї лицарської школи виринали в різних формах у творах багатьох письменників. Зазвичай згадки про школу межували із критикою посполитого рушення. Так, Станіслав Сарніцький альтернативою рушенню вважав постійне затяжне (професійне наймане) військо, пропонував відмовитися від використання посполитого рушення і виступив із пропозицією сталої військової повинності для шляхти. У цьому контексті автор уважав, що шляхту слід використовувати в обороні, а від рушення відмовитися. Тому у своєму трактаті Ст. Сарніцький звертав особливу увагу на військове підготування молодої шляхти, на запровадження школи верхової їзди, фізичної муштри, навчання плавання. У цьому простежується спільність його поглядів з проектами Моджевського [354].

Але справжнім апологетом заснування лицарської школи на українських землях став Юзеф Верещинський. Його багаточисельні проекти користуються великою популярність серед українських та польських істориків. Його називають утопістом, мрійником, йому навіть приписують авторство проектів відновлення української державності [355]. Київський владика написав кілька творів на згадану тему, у яких розвивав ідеї адміністративно-територіальної організації українських воєводств з метою покращити оборону Речі Посполитої. Найповніше ідея лицарської школи розкрита автором у творі «Publika» (1594 р.). Верещинський пропонує створити «на Україні колегіум лицарський, тобто лицарську школу для милого потомства свого шляхетної крові» [356], до якої б з’їжджалася шляхетська молодь з усієї Речі Посполитої.

«Перешкоджаючи тому, щоб з молодих літ вдома марно не сиділи, …але в такій шляхетній школі лицарській і Речі Посполитій корисній свої молоді літа проводили» [357].

На думку єпископа, такої молоді у школі мало бути не менше 10 тисяч (порівну гусарів і козаків), але на випадок крайньої потреби, він погоджується на п’ятитисячне. Жити вони повинні «не на краківській бруківці, а в диких полях, під небом замість даху» [358]. Автор просто засипає читача пропозиціями щодо наповнення школи: це і молоді шляхтичі, і місцеве населення, яке буде служити тут за визначену плату, і вибраницьке військо.

Основним завданням школи буде захист Речі Посполитої від татар, турків і Московії. Новим, у порівнянні з іншими авторами, є те, що Верещинський пропонував за допомогою школи реалізовувати експансіоністські проекти і взяти під контроль Дунай [359].

Верещинський усіляко підкреслює, що така організація мала слугувати школою для молоді, а не просто способом оборони кордонів від татар. Саме в порівнянні з університетом автор пояснює її структуру. Так, замість керівника канцелярії (supremum cancellarium academiae) слід призначити великого коронного гетьмана, замість ректора – польного гетьмана, замість деканів – полковників, замість старших у бурсах – ротмістрів, замість докторів – поручиків, замість бакалаврів будуть десятники, також у школі будуть обозні, підскарбії з шафарями, польний писар, стражник, судді та палач [360]. Таким чином, єпископ вимальовує жорстку ієрархізовану структуру військового типу. Зрештою, такою і має бути військова школа.

Обслуговувати школи мали б бути селяни:

«за ту роботу, або краще прислугу свою, не лише ласку Його Королівської Милості завжди можуть здобути, але й те, що є найвищим за усі скарби… – до клейнодів лицарських, як і ми від своїх предків, доступитися можуть» [361].

То ж лицарська школа постає не закритою кастовою організацією, а має шляхи поповнення представниками нешляхетських станів.

Автор детально описав шляхи фінансування «лицарської школи» і війська при ній. Але головною ідеєю твору було створення на Задніпров’ї лицарського ордену Хрестоносців, за прикладом мальтійських лицарів. Цей орден мав бути надійним щитом Польщі. У такому ордені сам Верещинський погодився доживати свої дні [362].

Проекти Верещинського розвивав Пьотр Грабовський. У своєму творі «Zdanie syna koronnego» автор повторив ідею лицарської школи для молодої шляхти. Згідно з пропозицією священика, шляхтичі, які не досягли 30-літнього віку, повинні відбувати службу на українських територіях, зокрема на Поділлі. Таким способом прикордоння можна обороняти без витрати коштів зі скарбниці, а лише своїми силами [363].

Можна припустити, що Верещинський зі своїми проектами лицарської школи набув певної популярності в середовищі польської шляхти, адже більше ніж за десять років після публікації «Publika» на його авторитет покликався анонімний автор коротенької брошури «Votum szlachcica pisane na seymiki y seym rokv Pańskiego 1606». Критикуючи посполите рушення за неефективність, анонім черговий раз озвучив пропозиції, які вже «висіли в повітрі»: закласти військову скарбницю в кожному воєводстві, не відсилати щорічний податок до Риму, а використовувати його на оборону. Автор покликався на твори Верещинського і закликав створити лицарську школу для шляхетської молоді, яка б теж захищала державу від татар [364].

Окресливши підходи до розуміння лицарської школи в польській суспільно-політичній думці, спробую дати відповідь на питання про коріння цієї ідеї. На мою думку, ідея створити спеціальну організацію для підготування молодих шляхтичів до служби у війську була модифікацією афінської ефебії – спеціальної військово-освітньої установи для молоді, що готувала юнаків до дорослого життя. Звісно, соціальні та військові реалії середини XVI ст. змушували польських інтелектуалів шукати вихід із майже патової ситуації у справі оборони держави. Лицарська школа була способом і захистити державу, і виконати шляхетський обов’язок, і підготувати молодих вояків. Таким чином, вона могла виконувати важливу соціальну функцію, адже давала можливість шляхті продемонструвати своє шляхетство, і мала б велике військове значення. Окрім того, ідея школи була «освячена» античною традицією, що в культурному середовищі Ренесансу улегітимлювало її існування.

Традиції афінської ефебії були відомі в Польському королівстві, адже найповніше вони описані Аристотелем у «Афінській поліції» та Ксенофонтом у «Кіропедії» (Виховання Кіра). Порівняння устрою лицарської школи у проектах публіцистів та того, що відоме про ефебію, розкриває ще більше спільних сторін обох установ. Насамперед, ефебія і школа були влаштовані для молоді. Для законнонародженого громадянина Афінської республіки участь у ефебії була обов’язковою умовою отримання ним усіх громадянських прав – своєрідною ініціацією, переходом від стану ефебів (юнаків) до стану повноправних громадян.

Польські публіцисти хотіли, щоб шляхетська молодь, що не пройшла служби в лицарській школі, теж була обмежена у своїх правах – пропонувалося заборонити їм одружуватися. Зближувало ефебію та школу і тривалість служби – по 2 роки. Ще однією спільною рисою був офіційний характер служби в обох установах: їх влаштовувала держава за власні кошти і вона ж платила вчителям (наставникам), які там працювали. Аристотель детально описує функції керівників ефебії та оплату їх праці [365].

Натомість Моджевський лише зазначає, що керувати школою повинні досвідчені жовніри. У проектах польських публіцистів досить детально були описані навички і вміння, якими повинні оволодіти молоді шляхтичі. Це – використання різних видів зброї, верхова їзда, основи тактики та стратегії ведення бойових дій тощо. Для навчання запрошували різних учителів. Схожий набір предметів був у ефебів, але давні греки вчили ще філософію. Набір «навчальних предметів» у школі має суто практичний вигляд, тому твердити, що польські письменники списали його в Аристотеля чи Ксенофонта, буде перебільшенням. Але не помітити схожості неможливо.

У лицарській школі, як і в ефебії, постійно повинні були влаштовуватися змагання між її учасниками [366], а найкращих, на думку Моджевського, мав нагороджувати воєвода. До «програми» підготовки шляхетської молоді, за задумом А. Моджевського, повинні входити, найперше, фізичні вправи. Окрім цього, майбутні вояки повинні навчитися користуватися різними видами зброї, освоїти основи стратегії і тактики ведення війни. На таких іграх повинен бути присутнім воєвода, щоб краще знати, якими силами він диспонує, та нагороджувати найкращих. Автор пише:

«Не повинні залишатись осторонь оборони держави і дорослі шляхтичі, їх щороку потрібно відсилати на кордон, щоб вони там служили і набиралися досвіду» [367].

Головним завданням лицарської школи, за прикладом ефебії, повинна була стати охорона кордонів держави. Аристотель пише, що ефеби несли прикордонну службу, перебуваючи увесь час на сторожових постах. На час служби ефеби звільнялися від решти обов’язків. Польська лицарська школа згадувалася лише в контексті оборони державного кордону Польського королівства / Речі Посполитої.

Отже, ідея лицарської школи в суспільно-політичній думці Польського королівства / Речі Посполитої існувала у двох варіантах. Перший – лицарська школа як символ, як літературний топос. У такому разі будь-яке військо є лицарською школою для шляхетської молоді, адже обов’язок шляхти як лицарського стану захищати власну державу від зовнішнього ворога. Яскравим представником цього напрямку суспільної думки є Станіслав Оріховський-Роксолан, який називав Русь (Україну) гімназією справжньої доблесті. Ідею Роксолана продовжили Ян Димітр Соліковський, Мартин Пашковський, Войцех Кіцький. Для них характерний ідеалістичний підхід до проблеми створення лицарської школи.

На противагу традиції, яка тягнулась від Оріховського, представники іншого підходу, назву його прагматичним, пропонували чітку структуру лицарської школи. Засновником прагматичного напрямку був Анджей Фрич Моджевський. Фрич детально уклав устрій школи, окреслив обов’язки всіх учасників, визначив уміння, які повинна отримати шляхетська молодь. Ідеї Фрича розвинув Юзеф Верещинський. Для представників другого напрямку лицарська школа – реальна державна установа. На мою думку, у проектуванні школи/ кампусу Моджевський, Верещинський, Грабовський були натхненні афінською ефебією – давньогрецькою військово-освітньою установою, у якій служили юнаки віком 18-20 років.

Примітки

346. Оріховський С. Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу // Українські гуманісти епохи Відродження: антологія. У 2-х ч. – К., 1995. – Ч. 1. – С. 25.

347. Оріховський С. Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу… – С. 31.

348. Оріховський С. Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу… – С. 32-33.

349. Шевчук В.О. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI-XVIII ст. – К., 2007. – Книга 1. – С. 133.

350. Kotarski E. Publicystyka Jana Dymitra Solikowskiego. – Toruń, 1970. – 197 s.

351. Kuran M. Marcin Paszkowski – poeta okolicznościowy i moralista z pierwszej połowy XVII wieku. – Łódż, 2012. – 664 s.

352. Votum szlachcica polskiego Ojczyznę wiernie miłującego, o założeniu skarbu rzeczypospolitej i o obronie krajów ruskich, napisane od autora roku 1589. a teraz między ludzi podane. Kraków 1596. / Wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. – Kraków, 1859. – S. 9.

353. [Zadora] Traktat de offensive bello: abo Uprzejme zuczliwe Wiernego Polaka do wßech Obywatelów Koronnych podanie do Rządu y gotowey potężnośći w Rzeczypospolitej. – B. m. dr., 1613.

354. Sikorski J. Księgi hetmańskie Stanisława Sarnickiego na tle piśmiennictwa wojskowego w Polsce XVI wieku // Studia i materiały do historii wojskowości. – 1966. – T. XII. – S. 47.

355. Шевчук В.О. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI-XVIII ст… – C. 160.

356. Wereszczynski J. Publika // Pisma polityczne ks. Józefa Wereszczyńskiego. – Kraków, 1858. – S. 3.

357. Wereszczyński J. Publika… – S. 5.

358. Wereszczyński J. Publika… – S. 3.

359. Wereszczyński J. Publika… – S. 26.

360. Wereszczyński J. Publika… – S. 6.

361. Wereszczyński J. Publika… – S. 11.

362. Wereszczyński J. Publika… – S. 15.

363. Grabowski P. Zdanie syna koronnego o piąciu rzeczach rzeczyp. polskiej należących. – Kraków, 1858. – 109 s.

364. Votum szlachcica pisane na seymiki y seym rokv Pańskiego 1606. – B. m. dr. – 1606.

365. Аристотель. Афинскя полития. – 42, 3.

366. Аристотель. Афинскя полития. – 42, 4; Ксенофонт. Киропедия. – М.,1976. – С. 30.

367. Modrzewski A. O poprawie Rzeczypospolitej… – S. 322-323.

Подається за виданням: Пилипенко В. Перед лицем ворога. – К.: 2014 р., с. 168 – 176.