Передмова

Пилипенко Володимир

…іслам став символізувати терор, спустошення, демонічні сили, орди ненависних варварів. Для Європи іслам був травмою, яка не загоювалася дуже довго. Аж до кінця сімнадцятого сторіччя «оттоманська загроза» нависала над Європою, становлячи постійну небезпеку для християнської цивілізації…

Едвард В. Саїд. Орієнталізм (С. 83)

«Жахом цілого світу» в XVI ст. називали європейці Османську імперію. Турки-сельджуки, з’явившись у Малій Азії наприкінці ХІІІ ст., уже за півтора століття завоювали значну частину Балканського півострова та захопили столицю Візантійської імперії Константинополь. І якщо спочатку їх мало хто сприймав серйозно, адже боротьба сельджуків і створення ними власної держави були досить далекими від християнської Європи справами, то після захоплення Константинополя 1453 р. турки постали в новому світлі – володарів східної частини Середземного моря, частини європейських християнських земель та грізної сили, з якою довелося рахуватися. Поступово європейські монархи та інтелектуали почали задумуватися над перспективами військового конфлікту з новим небезпечним ворогом. І чим більше думали, тим темнішими ставали ці перспективи: конфлікт почав видаватися неуникним, власні сили недостатніми, а ворог непереможним. Папи Римські регулярно скликали собори для спільної боротьби проти турків, видавали булли із відповідними закликами, у Німеччині мирянам наказали регулярно молитися за порятунок від ворога і відлили спеціальний «антитурецький» дзвін, у який дзвонили під час богослужінь. Тільки-но Європа постала перед конфліктом із Османами, почав формуватись і новий напрямок суспільно-політичної думки – антитурецький. Тексти антитурецького характеру швидко поширювалися Європою. Географія творів була досить широкою: від Іспанії до Московії. А винахід Гутенберга – друкарський верстат, який дозволив зробити книги дешевими, – значно збільшив кількість читачів.

Поява антитурецьких творів, як окремого напрямку у літературі, мала об’єктивні причини: новий потужний небезпечний сусід на європейській політичній «кухні», де всі віддавна знали один одного, пробуджував непідробне зацікавлення. Його боялися, не знали, не розуміли, а отже знову боялися. Професійний інтерес до турків та їх держави проявляли гуманісти, дипломати та купці [1]. Саме з їх середовища і походять перші більш-менш достовірні описи Османської імперії. Але основними постачальникоами антитурецької літератури були публіцисти. До середини XVI ст. жанр антитурецького твору вже оформився в усій Європі. Важко знайти країну, у якій би не було написано та надруковано антитурецьких творів. Це ще раз підтверджує масштабність проблеми, перед якою постали європейські держави. Турецька загроза стосувалася усіх і кожного в Західній Європі. Польсько-Литовська держава Річ Посолита не була винятком. Понад те, вона була одним із лідерів антитурецької пропаганди. Антитурецька література з’явилася в Польщі та в інших європейських державах і до середини XVI ст. стала досить популярною. Звісно, польська друкована продукція не могла скласти конкуренцію на міжнародному книжковому ринку венеційській, але в межах держави користувалася значною популярністю.

Польща мала досить довгий спільний кордон із Османською імперією, і в державі завжди гостро відчували турецьку загрозу. Додаткової актуальності антитурецькій літературі надавав факт загибелі польського короля Владислава ІІІ Варненьчика у війні з турками 1444 р. Король Владислав ІІІ (1424-1444 рр.) обіймав два престоли: польський із 1434 р. і угорський із 1440 р. Молодий монарх потрапив під вплив папського легата, 1443 р. розірвав мирну угоду з Османською імперією і розпочав війну, яку іноді називають останнім хрестовим походом. Вирішальна битва відбулася біля болгарського міста Варни 10 жовтня 1444 р. Об’єднане польсько-угорське військо було повністю знищене турецьким військом. Наслідками перемоги турків стало завоювання Османами Константинополя 1453 р., частини Пелопоннес та Боснії. Ця битва як приклад героїчної боротьби поляків проти турків знайшла своє відображення у творах багатьох польських письменників.

Ще однією межовою подією, після якої турецька загроза в Польщі почала сприйматись особливо гостро стала битва під Мохачем 1526 р. Для Османів захоплення ослабленої внутрішніми чварами Угорщини мало стратегічне значення, адже дозволяло розвинути наступ на Відень та спробувати захопити Центральну Європу. Битва закінчилася повною перемогою Сулеймана Пишного, смертю угорського короля Лайоша (Людвіка) Ягеллончика, розгромом об’єднаного угорсько-чеського війська та завоюванням Османською імперією частини Угорщини. Важливості цим подіям для Польщі додавав і той факт, що угорський король, який загинув під час битви, походив із польського королівського роду. Суспільство затамувало подих в очікуванні польсько-турецької війни, яка повинна була незабаром розпочатися. Разом із антитурецькими настроями суспільством ширилась і антитурецька література, що була явищем загальноєвропейським і в Польщі «впала на добрий грунт». У дослідників вона отримала загальну назву «турчики». Саме під цією назвою й увійшла в історію. Цією ж назвою буду користуватись і я. Термін «турчики» походить від латинського варіанту назви Туреччини – Turcica, який потім був полонізований. Польський шкільний словник літературних жанрів дає таке визначення турчиків: розділ популярної полемічної літератури наприкінці XVI ст., памфлет, написаний прозою чи віршований, метою створення якого є наведення більш-менш раціональних аргументів можливого початку вйни проти турків, які на той час загрожували християнській Європі. Більш точне визначення турчиків, щоправда під назвою «Антитурецька література», містить енциклопедичний «Словник старопольської літератури»: «У європейських державах, котрим військова потуга мусульманського Сходу (спочатку арабського, потім турецького і татарського) загрожувала безпосередньо, важливу частину вітчизняної літератури, написаної латиною та національними мовами, складала антимусульманська політична і релігійна публіцистика… Така література охоплювала величезну кількість актуальних теоретичних та практичних проблем, проникала майже в усі літературні жанри і широким спектром була представлена в Польщі. …залежно від актуальної політичної ситуації антитурецька література в Польщі мала не лише загальне антимусульманське спрямування, а й антитурецьке та антитатарське» [2].

Засновником турчиків як окремого напрямку польської літератури я вважаю відомого польсько-українського філософа-гуманіста Станіслава Оріховського-Роксолана, що в середині XVI ст. написав дві промови «Про турецьку загрозу». На мою думку, це був перший завершений цикл антитурецький творів у польськиій літературі. Важко твердити, хто першим у польській літературі написав антитурецький твір. Ці мотиви з’являлись починаючи від середини XV ст. у творах різних авторів і були різних жанрів, Докладно існування турчиків у системі суспільної комунікації в Польщі часів Ягеллонів розглядає Пьотр Тафіловський [3].

Перед Роксоланом творили такі відомі автори, як Каллімах (Філіппо Буонаккорсі), автор «Записок яничара» (формально цей твір не належить до польської літератури, але я причислятиму його до антитурецької польської літератури, адже списки «Записок» створювались у Польщі і частина збережених списків написані польською мовою, що свідчить про поширення цього твору в Польському королівстві), та гроно польських поетів-неолатиністів, які у своїх віршах торкалися питань турецької загрози. То ж середину XVI ст. досить умовно, але можна вважати часом остаточного становлення турчиків як літературного жанру.

Тим часом у Європі антитурецька література набувала все більшої популярності. Багато знаних авторів зверталися до цієї теми. Так, відомий філософ, якого називали «королем гуманістів», Еразм Роттердамський написав поради щодо війни проти турків, не оминув цієї теми і лідер Реформації Мартин Лютер.

Дослідження турчиків, виділення у них прихованих смислів допоможе краще зрозуміти історію Польщі XVI – XVII ст., адже за допомогою цих творів можна продемонструвати, як мислили люди того часу, що вони вважали важливим, у чому вбачали небезпеку. Як і кожен літературний текст, антитурецькі твори були продуктами свого часу і відбивали цінності, страхи і переконання (а заразом і омани) власної епохи. Турецька небезпека, як її розуміли сучасники, стала органічним складником світу людини Раннього Нового часу. Звісно, не всі сучасники розуміли турецьку загрозу однаково. Хтось мислив її в категоріях військово-політичного (зараз ми би сказали геополітичного) протистояння, хтось робив акцент на протистоянні релігійному, а хтось бачив у турецькій загрозі есхатологічні мотиви.

1569 р. у Любліні відбулось об’єднання Польського королівства та Великого князівства Литовського. Утворилася нова держава – Річ Посполита обох народів, до складу якої увійшли майже всі тогочасні українські землі за винятком Закарпаття, Північної Буковини та Чернігово-Сіверщини. Річ Посполита була своєрідною «білою вороною» на політичній карті тогочасної Європи. Політичний устрій Польсько-Литовської держави суттєво відрізняв її від інших монархій. Він склався під впливом довготривалої боротьби політичного народу – шляхти – проти королівської влади за свої права та привілеї [4] (так званий екзекуційний рух). Унаслідок цього руху шляхта отримала небачені як на той час для монархічного устрою політичні свободи та можливість безпосередньої участі в управлінні власною державою. У Польському королівстві був установлений сеймиково-сеймовий устрій, за якого саме шляхта була носієм політичної влади і волі в державі. За такого устрою держави прийняття всіх важливих рішень замикалося на політичному народі – шляхті.

Сеймиково-сеймовий устрій опосередковано вплинув на популярність антитурецької літератури, адже разом з ним набувала значення і політична агітація. За її допомогою та з використанням клієнтельних зв’язків у шляхетському середовищі ставало можливим досягнути прийняття потрібних політичних рішень. Таким чином проблема можливої війни Польського королівства/ Речі Посполитої з Османською імперією переносилась із площини реальної політики на площину політичних дискусій. Своєрідним полем для політичних дебатів стала політична публіцистика. Із початку XVI ст. обсяг політичної публіцистики, що продукувалася польськими друкарнями, залишив далеко позаду «бестселери» попередніх часів – літературу релігійного змісту. За влучним спостереженням сучасного польського дослідника Кшиштофа Келера (Krzysztof Koehler), у певний історичний момент (перша половина XVI ст.) з’явилася потреба в публічних виступах, які б підштовхнули шляхту до початку війни з турками, і саме тоді починається літературна активність, що мала за мету зміну настроїв читачів. У Польщі набирає популярності політична література, а відтак зростає переконання шляхти, що слово і література можуть впливати на долю держави, якщо їх присвячувати важливій загальній меті. Літературна служба батьківщині стала вважатися не менш важливою, ніж лицарська. Письменники висвітлювали теми актуального політичного життя, давали поради шляхті та королю, як розв’язати те чи інше питання [5]. Появу значної кількості оказіональних публіцистичних текстів у часи першого безкоролів’я Ігор Конколевський (Igor Kąkolewski) назвав «польською медіальною революцією XVI ст.» [6]. Звісно, це не була публіцистика в сучасному розумінні слова. Здебільшого вона не мала детальної аналітики, часто збивалася на емоції та голослівні заяви авторів. Але вже тоді ці твори мали характерні риси публіцистики, а перераховані «недоліки» можна віднести до форми, а не до змісту творів.

Польський дослідник історії преси Едмунд Котарський (Edmund Kotarski) визначив характерні риси публіцистики загалом, та публіцистики Раннього Нового часу зокрема: публіцистика завжди зорієнтована на читача; вона спрямована на пробудження в нього певних станів прагнення до чогось; вона впливає на думки читача, його почуття; повчає, як потрібно розглядати певні факти, явища, як на них реагувати; подає готові оцінки і норми; головним завданням публіцистики є формування таких же норм у читачів [7].

Ці особливості публіцистики привернули мою увагу до неї як до історичного джерела досліджень польсько-турецького конфлікту та його відображення в суспільно-політичній думці Речі Посполитої середини XVI – першої половини XVII ст. Відгукуючись на актуальні проблеми існування держави, публіцисти приділяли увагу взаємовідносинам Корони та Порти, давали власні оцінки стану міждержавних стосунків.

У роботі мене цікавитимуть не факти турецько-татарської агресії, не приклади військових дій польського війська проти татар та турків, перераховані та описані в публіцистичних творах, а трактування причин, природи та способів уникнення цих явищ, викладені авторами. Така інформація мала б сформувати в читачів, зокрема у шляхти, для яких ці твори і були написані, стійке переконання, що Польське королівство (після Люблінської унії – Річ Посполита) перебуває в постійній загрозі з боку Османської імперії та Кримського ханства. Понад те, частина авторів використовувала турецьку загрозу як «трамплін» для власних роздумів та проектів реформування війська, адміністративного устрою держави, податкової системи тощо.

Як держава, що безпосередньо межує з Османською імперією, Річ Посполита була постійним учасником міжнародних переговорів щодо можливої війни проти турків [8]. Протягом другої половини XVI ст. перспектива спільної боротьби проти Османів була точкою дотику Польщі та Московського царства. Із початку XVI ст. Московія перетворилася на одну з потужних держав Східноєвропейського регіону і вступила в геополітичний конфлікт із Османською імперією. Бажаним союзником для Москви була Персія, але переговори ні до чого не призвели [9]. Перси, постійно воюючи із турками, укладали з ними мирні угоди без урахування московських пропозицій. Ще одним потенційним союзником для антитурецької боротьби в Москві вважали Польщу [10]. Окрім стратегічного ворога Туреччини, проблемою обох держав були татари, які постійно грабували південні околиці обох монархій. Москва кілька разів пропонувала Короні спільно боротися проти татар. Особливо активно турецько-татарська карта розігрувалась у часи міжкоролівств у Речі Посполитій. Тоді прихильники московського царя як кандидата на вакантний королівський престол одним із головних його плюсів убачали в можливості захистити державу від загрози зі Сходу. Хоча така аргументація була властивою кожній «політичній партії».

Коли стало зрозуміло, що останній із Ягеллонів на польському престолі не залишить нащадків, а сам престол стане вакантним, московський цар Іван IV Грозний почав активно пропонувати свою кандидатуру на місце польського короля. Одним із аргументів «за» московського кандидата була спільна боротьба проти турків. Ситуація повторилась і під час другого безкоролів’я після смерті Стефана Баторія.

Чи не найактивнішим агітатором за вступ Польщі у війну проти турків завжди були австрійські Габсбурги. Священна Римська імперія німецької нації була перманентним противником Османської імперії і постійно шукала собі союзників. Із такими пропозиціями Габсбурги зверталися ледь не до всіх європейських держав, а також Московського царства та Персії. Але одним із найбажаніших союзників була Польща. Стосунки Речі Посполитої та Священної Римської імперії складалися досить непросто. А після того, як австрійський ерцгерцог Максиміліан ІІІ Габсбург 1587 р. програв боротьбу за вакантний польський престол Сигізмунду ІІІ Вазі, але при цьому відмовився це визнавати, ставлення більшості польської шляхти до Австрії значно погіршилося. У Польщі почали вважати, що Австрія хоче за допомогою польської шляхти реалізувати власні інтереси. Проте, політичні обставини складалися так, що саме Австрія наприкінці XVI ст. спровокувала активне обговорення в польському суспільстві можливості приєднання до Священної Ліги – міжнародної антитурецької коаліції.

Ще одним «антитурецьким гравцем» у Речі Посполитій був її король Сигізмунд ІІІ Ваза (1587-1632 рр.). Польського монарха вважали ворогом Османів. Така репутація монарха була різко контрастною порівняно з досить спокійним ставленням до Стамбула попереднього короля Речі Посполитої – Стефана Баторія. Крім того, новий король перебував під впливом Ватикану, що на той час автоматично означало антитурецьку спрямованість зовнішньої політики Речі Посполитої. Мабуть, не буде великим перебільшенням твердження, що обрання Сигізмунда Вази королем частково переорієнтувало зовнішню політику Кракова/ Варшави на антитурецьку. Але майже всі спроби короля активно реалізувати свої антитурецькі прагнення зустрічали жорсткий супротив шляхти, яка через систему сеймиків і сеймів гальмувала всі починання.

Переконання, що Польща перебувала під страшною загрозою з боку турків, мало очевидне протиріччя з реальною дійсністю, адже ані Польське королівство, ані Річ Посполита спеціально не шукали війни з турками, навіть більше, намагалися якнайдовше уникати цієї війни, що їм успішно вдавалося протягом багатьох десятиліть. При цьому польські політики не хотіли, щоб про їх державу говорили як про таку, що побоюється турків і втримуватись від війни з ними. Це значно підірвало б авторитет Польщі у християнському світі. Держава брала активну участь в обговоренні різних міжнародних антитурецьких проектів, коаліцій та ліг. Деякі з цих проектів народилися саме в Польщі. Хоча жодному з них не судилося запрацювати на повну силу, але вони залишили помітний слід у суспільно-політичній літературі Речі Посполитої.

Певне затишшя в антитурецьких планах та агітації настало з кінця 1630-х рр. Десятиліття «золотого спокою» принесло Речі Посполитій відносну стабілізацію на південно-східному кордоні: гетьман контролював запорозьке козацтво, татарські напади стали рідшими, загроза війни з турками, нехай навіть у далекій перспективі, зникла. Не порушили цього спокою і проекти турецької війни Владислава IV [11] 1640-х рр., адже шляхта заблокувала всі спроби короля розпочати її. Тож до середини XVII ст. антитурецький напрям у суспільно-політичній думці, політичній літературі, оказіональній поезії та памфлетах поступово відступає на другий план. А з початком Хмельниччини та шведського «потопу» взагалі поступається місцем більш нагальним для держави проблемам.

Структура пропонованої шановному читачеві книги зумовлена постановкою дослідницьких завдань. Матеріал погруповано за проблемним принципом. Кожен розділ тексту відповідає одному з аспектів антитурецької літератури Речі Посполитої середини XVI – середини XVII ст. Припускаю, що уважний читач може сказати, що таких аспектів більше. І це буде правда. Під час відбору акцент був зроблений на тих, що безпосередньо стосуються українських земель у складі Польсько-Литовської держави. Саме тому поза моєю увагою залишилася проблема культурного впливу Сходу на Польщу, проблема сарматизму як шляхетської ідеології з вимогою захисту власної держави від зовнішнього ворога. Я лише побіжно згадав про функціонування поняття «християнського передмур’я», яке активно експлуатувалося польським інтелектуалами особливо у зв’язку з турецькою загрозою, власне етнографічний контекст антитурецьких текстів тощо. Ще раз повторю, мене цікавили передусім «українські теми» у польських турчиках.

Також, щоб уникнути плутанини, вважаю доцільним пояснити вживання деяких термінів і понять. Першим поняттям є антитурецький текст / твір / література та антитурецький дискурс суспільно-політичної думки. У роботі ці словосполучення вжиті у значенні тексту / твору / літератури, що спрямована проти Османської імперії і має на меті викликати в читача почуття загрози зі сторони Стамбулу. Одночасно в антитурецьких текстах всіляко принижувалася Туреччина і глорифікувалася Польща. Термін антитурецький є синонімом антиосманського, але не тотожний антиісламському.

Українськими сюжетами я називаю аспекти антитурецьких текстів, що безпосередньо стосуються українських земель у складі Речі Посполитої. Продовжуючи «географічну» тему, слід означити і такі поняття, як Польща, Корона Польська та Річ Посполита. У хронологічні межі дослідження потрапляють такі держави, як Польське королівство (до 1569 р.) та Річ Посполита обох народів (після 1569 р.). Коли справа стосується Польщі до Люблінської унії, то, звісно, йдеться про Польське королівство (Корону) і назва Річ Посполита може вживатися лише в тому розумінні, у якому його вживала сучасна шляхта та філософи, наприклад, Анджей Моджевський, який назвав свій фундаментальний твір «De Republica emendanda» (у польськомовному варіанті – «O naprawie Rzeczypospolitej», звісно, не Речі Посполитої обох народів, а Речі Посполитої – республіки). Коли ж ідеться про часи Польсько-Литовської держави, тобто після 1569 р., Польське королівство є лише одним із двох складників федерації під назвою Річ Посполита, яка складалася із Корони Польської та Великого князівства Литовського. Часами я «йшов за джерелом» і вживав поняття Польська корона як синонім до Речі Посполитої обох народів, що є не зовсім правильно з історичного погляду, але в таких випадках це зрозуміло з контексту. Натомість поняття польський твір має чітку географічну детермінанту – воно означає текст, прив’язаний до польської частини Речі Посполитої. До списку географічних назв слід додати і Московію, синонімом якої є Московське князівство, та Священну Римську імперію німецької нації, яку я називав Австрією та імперією/ державою Габсбургів.

Географічну назву Туреччина я вживав як синонім до офіційної назви держави Османська імперія.

Неочікуваною складністю стало написання польських імен українською мовою. Труднощі виявилися в тому, що частина імен відомих письменників мають усталені варіанти перекладу. Наприклад, історик Мартин Кромер. Водночас, більшість авторів, чиї твори були використані під час написання роботи є малознаними, отже, не мають загальноприйнятого написання власного імені українською мовою. Ситуація має ще заплутаніший вигляд, якщо згадати, що письменники писали не лише польською мовою, а й латиною. А під час перекладу на латину звучання польського імені могло змінюватися. Наприклад, Шимон (пол. Szymon) міг перетворитися на Simon. Я намагався передати оригінальне звучання імені, використовуючи фонетичний принцип українського правопису. Але при першій згадці імені додавав його оригінальне написання.

Насамкінець хочу подякувати Центру Східноєвропейських досліджень (Studium Europy Wschodniej) та Інституту міждисциплінарних досліджень (Instytut Badań Interdyscyplinarnych “Artes Liberales») Варшавського університету за наукові стажування, без яких написання цієї праці було б неможливим.

Примітки

1. Bisaha N. Creating East and West: Renaissance Humanists and the Ottoman Turks. – University of Pennsylvania Press, 2004. – 309 p.; Meserve M. Empires of Islam in Renaissance Historical Thought. – Harvard University Press, 2008. – 360 p.

2. Цитата за Tafiłowski P. «Imago Turci». Studium z dziejów komunikacji społecznej w dawnej Polsce 1453-1572. – Lublin, 2013. – S. 9-10.

3. Tafiłowski P. «Imago Turci». Studium z dziejów komunikacji społecznej w dawnej Polsce 1453-1572. – Lublin, 2013.

4. Sulima-Kamiński A. Historia Rzeczypospolitej wielu narodów. 1505–1795. Obywatele, ich państwa, społeczeństwo, kultura. – Lublin, 2000. – 264 s.

5. Koehler K. Stanisław Orzechowski i dylematy humanizmu renesansowego. – Kraków, 2004. – S. 74.

6. Kąkolewski I. Melancholia władzy: problem tyranii w europejskiej kulturze politycznej XVI stulecia. – Warszawa, 2007. – S. 267.

7. Kotarski E. Publicystyka Jana Dymitra Solikowskiego. – Toruń, 1970. – S. 9.

8. Jačov M. Europa i Osmanie w okresie lig świętych. Polska między Wschodem a Zachodem. – Kraków, 2003. – 260 s.

9. Магилина И. Московское государство и проект антитурецкой коалиции в конце XVI – начале XVII вв.: автореф. дис. соискание ученой степени канд. ист. наук: спец. 07.00.02 – «Отечественная история». – Волгорград, 2009. – 30 с.

10. Флоря Б.Н. Русско-польские отношения и политическое развитие Восточной Европы во второй половине XVI – начале XVII вв. – М., 1978. – 302 с.

11. Czermak Wł. Płany wojny tureckiej Władysława IV. – Kraków, 1895. – 403 s.

Подається за виданням: Пилипенко В. Перед лицем ворога. – К.: 2014 р., с. 5 – 14.